Станом на другу половину VI ст. архієпископська кафедра Равенни була практично рівнею Святому Престолу, а якщо враховувати те, що авторитет Папи перед римськими імператорами був на той час не особливо високим, то і зовсім виходить, що в якийсь момент Равенна стала духовною столицею Італії (для Другого Риму, принаймні). Підстави для свого піднесення архієпископи шукали буквально у всьому. Так, Максиміан, перший равеннський ієрарх, який зайняв кафедру архієпископа, отримав від імператора Юстиніана Великого право носити палліум (спеціальну стрічку, що до цього мали право носити лише патріархи, римський понтифік та єпископ Остії, колишньої головної гавані римського флоту). Вже зі становленням Равеннського екзархату, місцевий архієпископ Іоан II Римлянин обірвав зносини із Папою Григорієм Великим, коли той висловив незадоволення з приводу того самого палліуму. Той же Іоан Римлянин з цікавістю спостерігав, як сварився Григорій зі своїми північними підлеглими з Аквілеї та Мілану через едикт, який просував Юстиніан І ( https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2020/09/27/володимир-лагодич-церковна-політика/ ). В ту суперечку втрутився екзарх Равенни Смарагд, який в 588 р. здійснив похід в землі схизматиків і силоміць притягнув до Равенни патріарха Аквілеї Севера й трьох його єпископів. Але потім, цей квартет відпустили в Мілан, який на той час захопили лангобарди. Звідти наші невгамовні схизматики знову почали свою єретичну діяльність, але нас це вже не стосується. Нас стосується те, що цей стан справ обрадував Іоана. Йому більше не потрібно було боротись за релігійний вплив в Північній Італії, оскільки ті фігури, що могли перешкодити йому в цьому, мало не написали собі на чолі фразу “Я – єретик”. Більше того, навіть Григорій Великий, зважаючи на це, змушений був передати храми новоствореного екзархату єпископу Равенни.

На перший погляд видавалось, що Рим, який вже колись втратив свою світську владу в Імперії на користь цілої купи міст (включно з тією ж Равенною), тепер поступиться останній і владою духовною. Однак починаючи з 593 р., справи у Святого Престолу пішли на краще. Спочатку Мілан відмовився від схизми, а в 595 р. помер Іоан Римлянин. Вакантний престол архієпископа Равенни займає дехто Марініан, який не тільки виявився слабше покійного Іоана, але й періодично приносив покаяння Папі за діяння попередника. Змінилось становище і в далекому Константинополі. Якщо всі імператори від Юстиніана до Маврикія чесно займали сторону ієрархів Равенни, то новий базилевс, Фока, вирішив, що буде непогано зробити ставку на Рим.

Фока за це поплатився на свою голову (буквально, пізніше за це якось напишемо) – достатньо знати те, що серед усіх ромейських правителів, цей узурпатор був воїстину унікальною персоною. Унікальною тому, що розсварився водночас і з духівниками, і зі знаттю світською, і з армією, і з екзархами. Так чи інакше, тоді перемога залишилась за Вічним Містом. Але Равеннский архієпископат, хоч і був повалений тоді, продовжив боротьбу за душі мирян.

Тепер перейдемо до стану справ в Римі. Ми уявляємо, що цивільні та військові кадри в Равенні, які вирощували на півострові або призначалися з Константинополя, були, в кращому випадку, посередніми. У Равенні, наприклад, за час існування екзархату змінилося 20 екзархів. Двоє із них, Смарагд та Феодор Калліопа, призначались на посаду двічі. Але ніхто з цієї двадцятки в історії не уславились, а і їх доля нині хвилює, певно, лиш серйозних византиністів чи ентузіастів. Кращі уми Константинополь все ж залишав для себе.

Інша справа – Святий Престол. Чи не кожен Папа, який жив за часів візантійського панування, був вельми непересічною персоною. Але навіть серед тієї плеяди є один понтифік, біографія якого підвищується над попередниками і наступниками. Ім’я цієї людини – Григорій Великий. Його біографія може потягнути на хорошу книгу, однак в контексті цього матеріалу нам важливо коротко розглянути його становлення, діяльність при дворі в Константинополі і взаємодію (часто нелегку, з екзархами та архієпископами Равенни).

Інша ж справа – Святий Престол. Чи не кожен Папа, який жив за часів візантійського панування, був вельми непересічною персоною. Але навіть серед них є один понтифік, чия біографія виділяться над попередниками і наступниками. Ім’я цієї людини – Григорій Великий. Народився наш герой в 540 р. в одній з небагатьох уцілілих знатних фамілій Риму, ймовірно – Аніціїв. Аніції дали Імперії двох імператорів та кілька церковних ієрархів. Сам же Григорій народився у тяжкий для Італії час. У ці роки ще не завершилась війна між візантійцями і остготами, а також почалась епідемія т.зв. “Чуми Юстиніана”. Всі ці радощі забрали до третини людських життів на півострові.І все-таки, навіть в такий час, життя Григорія проходила настільки мирно і плідно, наскільки це було можливо. Юнак виявився талановитим учнем і згодом став експертом в риториці, науках, богослов’ї та юриспруденції. Зрештою, Григорія примітили у владних колах – в 33 роки він став префектом Риму. Бути в ті роки градоначальником Вічного Міста – завдання для людей не зі слабкими нервами.

Мало того, що Рим занепав і зубожів, так ще й передмістя кишіли ордами лангобардів.В цей же час помирає батько Григорія, Гордіан. Для Григорія смерть батька стала переломним моментом, і поступово майбутній понтифік починає відходити від світського життя. Зокрема, він наказує спорудити на місці сімейної вілли, де він виріс, новий монастир, який відомий в Римі й досі під назвою Сан-Грегоріо-Маньо-аль-Челіо, де він і прийняв постриг. До 579 р. Григорій займався благодійною діяльністю, споруджуючи монастирі, лікарні і будинки для для знедолених. Того ж року його помітив тодішній понтифік Пелагій II, який призначив Григорія апокрісіарієм (церковним посланником) і відправив його в тривале відрядження до Константинополя, де він перебував при дворі імператорів Тиберія II і Маврикія до 586 р. Переважну частину свого перебування в столиці Григорій намагався переконати столичну владу надати допомогу Італії, що страждала від лангобардів. Обидва вазилевси, однак, наврядмогли виділити якісь значні військові контингенти,оскільки Імперію зі сходу облягали перси, а з півночі – авари, до яких долучились склавини. Ці напрямки в Константинополі вважали найбільш важливими. Після довгих і невдалих переговорів Пелагій II вирішив відкликати Григорія з Константинополя, після чого той провів ще 4 роки в заснованому на місці його вілли монастирі. У 590 р. чума знову повертається до Італії, забравши немало люду, включно із самим Пелагієм. Григорію однак пощастило вціліти – він був обраним новим понтифіком Риму в жовтні того ж року.

Процес обрання виявився досить цікавим. Проблема полягала в тому, що Григорій, повернувшись з Константинополю, хоч і брав участь в церковній діяльності Риму, але, загалом і в цілому, хотів усамітнитись в монастирі. Тому звістка про те, що саме його обрали наступником покійного Пелагія, зовсім не обрадувала Григорія. Лиш під тиском місцевого духовенства та пастви Григорій таки став понтифіком. З огляду на його подальшу діяльність в місті, можна сказати, що Григорій фактично повернувся до того моменту, на якому він скінчив життя мирське, коли служив міським префектом. В його юрисдикції знову опинилось Вічне Місто, і знову – з усім колосальним вантажем проблем. Взагалі, вирішення проблем міста не було прямим зобов’язанням понтифіка, але, зі світською адміністрацією в Італії Візантії не постійно не щастило. Ось і зараз нинішній градоначальник (якщо ця посада взагалі ще існувала) був покритий тінню нового Папи. Тому займатись питаннями оборони Риму довелося теж Григорію. Але буде брехнею сказати, що в Константинополі взагалі махнули рукою на залишки своїх італійських володінь, хоча пріоритетним містом для Візантії була все-таки Равенна і саме туди прямувала вся можлива допомога.

Слід сказати, що римлянам дуже пощастило з Григорієм, який продемонстрував здібності талановитого адміністратора й пастиря. Так, ставши Папою, Григорій отримав в своє розпорядження малі суми, які надходили Римській церкві з її земельних володінь по всьому заходу. Тими копійками понтифік розпоряджався дуже вміло, ініціюючи викуп полонених римлян (які у лангобардів вважалися людьми далеко не першого сорту); відновлюючи в міру можливості римські стіни, (які тричі під час його понтифікату брали в облогу лангобарди); допомагаючи численним біженцям, хворим і убогим.

Однак у міру того, як Григорій набирав авторитету в Римі, цей же самий авторитет він втрачав в Константинополі. Імператор Маврикій був знайомий з Григорієм ще з часу служби останнього в Константинополі і ніколи не був його шанувальником, що досить сумно, з огляду на те, що імператор був досить талановитою і гідною людиною. Тепер же базилевс відчував чимале роздратування від спілкування Папи з лангобардами. Річ полягала в тому, що у всіх трьох випадках, коли Рим був обложений германцями, Папа відкуповувався від короля Агілульфа та його воїнів і укладав з лангобардамі мир, не ставлячи до відома ні екзарха, ні, відповідно, імператора. Маврикія, який хотів все-таки військовим шляхом вирішити питання з лангобардами, така самодіяльність Папи неабияк дратувала.

Ще одним яблуком розбрату між понтифіком і імператором сталопризначення патріархами Константинопольськя спочатку Іоанна Постника а потім Киріака, які один за одним (та й не тільки ці двоє) претендували на титул патріархів вселенських. Григорій щиро вважав, що в умови, в яких їм усім доводиться жити, необов’язково погіршувати недоречними амбіціями. Таку ж позицію понтифік займав і по відношенню до архієпископів Равенни, які потихеньку підточували духовну владу Риму в Італії.

Тому навряд варто дивуватися, що зміна відверто ворожого Риму імператора Маврикія на Фоку, як ми казали, обрадувала Григорія. Щоправда є один досить загадковий момент. Справа в тому, що Фока – це абсолютно еталонний виродок, який прийшов до влади в 602 р. на хвилі заколоту дунайських легіонів (яких перспектива згинути від мечів аварів та слов’ян лякала менше, ніж піти проти базилевса), і стратив Маврикія та його синів, причому змусивши поваленого імператора спочатку дивитися на страту його дітей. Григорій же відправив новому базилевсов вітальний лист такого змісту:

«Нехай кожен насолоджується свободою в твоїй країні. Бо в цьому і полягає відмінність між володарями інших народів й імператорами, бо перші панують над рабами, імператори ж Римської держави очолюють людей вільних! »

Дуже цікаве й улесливе послання людині, яка заплямувала себе настільки жахливими злочинами. Втім можна сказати, що в практично ізольованому від зовнішнього світу Римі, інформація надходила в сильно спотвореному вигляді, й понтифік просто міг не знати, з ким спілкується. Так чи інакше, Григорію потрібно було від Фоки одне – аби той знову визнав чільну роль Римської церкви. Узурпатор згодом це зробив, за що удостоївся на Римському форумі колони свого імені, колони. Сам Григорій, втім, не дожив ні до моменту спорудження Колони Фоки, ні до визнання першості римських єпископів над іншими. Однак раунд боротьби між папами римськими і архієпископами Равенни в першій третині VII ст. закінчився остаточною перемогою Святого Престолу.

Але не буває вічних мирів – через 40 з гаком років по всій Імперії, включно з Італією, постало питання про визнання (або ж невизнання) доктрини монофелітства, що визнає в Христі єдину волю як Бога, так і людини. Монофелітство стало черговою спробою візантійських імператорів (цього разу – Іраклія, теж особи достойної уваги) і константинопольських патріархів об’єднати халкідонітів та монофізитів. Ця спроба, як і всі інші, виявилася невдалою, хоча спочатку Святий Престол в особі Гонорія I не противився новій доктрині. Однак в 638 р. Гонорій помер, а на зміну йому прийшов Северин, куди більш вороже налаштований до монофелітства, що, в свою чергу, породило серйозний конфлікт між Римом і Константинополем. Щодо архієпископів Равенни, то вони займали двоїсту позицію. Вони, з одного боку, підтримували богословські вишукування Іраклія, але, з іншого боку, не йшли на прямий конфлікт з Римом.

Цього нейтралітету жителі Равенни дотримувались і в роки архієпископства Мавра – ймовірно, найбільш обдарованого церковного ієрарха міста в роки імперського панування. У 649 р. його запросили на Латеранський собор в Рим, аби той разом з іншими західними єпископами засудив монофелітство. Мавр на це культурно відмовився, але з поважних причин, пославшись на проблемність подорожі з Равенни через землі, які заполонили лангобарди. Більше того, після зради відразу декількох екзархів Мавр виявився єдиною опорою Візантії в цьому регіоні, що тягло за собою посилення авторитету Равеннської церкви. Ще через 15 років Мавр відсвяткував найбільший тріумф у своєму житті, використовуючи досить брудні методи. За допомогою двох підроблених документів, які “обгрунтовували” незалежність Равенни від Риму, Мавр домігся від імператора Константа II визнання автокефалії Равенни. Тепер архієпископ ставав єдиним ієрархом Заходу, який не корився Риму.

Логічним наслідком цього став розрив церков Риму і Равенни, а також взаємні прокльони Мавра й Папи Віталіана. З усвідомленням свого тріумфу Мавр спокійно помер в 671 р. Але варто було йому упокоїтись в Бозі, як виявилось, що в самій Равенні немає тої єдності, яке їй було потрібно для змагань зі Святим Престолом. Архієпископи Репарат і Феодор, наступники Мавра, вступили в довгу суперечку з власним кліром через грошові надходження в архієпископську казну. Протистояння було настільки серйозним, що Феодору довелося звернутися до людей, яких не так давно Мавр проклинав.

У 680 р. Феодор їде в Рим, вже, ймовірно, попередньо домовившись з Папою Агафоном про відмову від автокефалії в обмін на матеріальні переваги. В Римі Феодор повторно присягає на вірність Святому Престолу. Автокефалія, завойована стараннями Мавра, була легко і невимушено втрачена.

Наступну і останню спробу домогтися автокефалії спробував архієпископ Фелікс, який відмовився у 705 р. визнавати рішення Латеранського собору, паралельно зазіхнувши на єдність Церкви. Але момент був упущений: візантійські імператори й Папи Римські тимчасово знайшли спільну мову. Фелікс за підтримку скинення Юстиніана ІІ Рінотмета в 695 р. (в ході якого базилевс рінотметом, себто безносим, і став) удостоївся того, що до нього в Равенну прибув каральний загін з Константинополя, який відвіз архієпископа в столицю, де його осліпили за наказом імператора Юстиніана II, що повернув престол. Коли безносий імператор вдруге був скинутий, Фелікс зміг нарешті покинути Константинополь і повернутися на кафедру в Равенні. І все ж він, засліплений і надламаний, більш ніяких зрушень до отримання автокефалії не здійснював.

Останній раз архієпископ Равенни виступає як більш-менш самостійна фігура в 754 році, вже через 3 роки після остаточного краху Екзархату. Тоді архієпископ Сергій зумів майже рік утримувати владу в Равенні, проте потім необачно поїхав до Риму і опинився за гратами. Так останній раз сили, як-то пов’язані з Візантією, спробували сказати своє слово. І хоча місцеві архієпископи довгий час були дуже впливовими в межах Північної Італії, Равенна ніколи більше не намагалася змагатись зі Святим Престолом.

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., История военного флота Рима и Византии. (Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 592.
2. Бородин О., Византийская Италия в VI-VIII веках (Равеннский экзархат и Пентаполь): (Барнаул: День, 1991): 366.
3. Бородин О., Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. (Санкт-Петербург: Алетейя, 2018): 474. 
4. Бородин О., Византийская Италия в борьбе за независимость. Встречи с историей. Вып. 2. (Москва, 1988): 16-24.
5. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
6. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
7. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
8. Диль Ш. История Византийской империи. (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
9. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 20 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
10. Летопись от Диоклетиана до царей Михаила, и сына его, Феофилакта [Електронний режим доступу]: https://www.history.vuzlib.su/book_o054_page_4.html?fbclid=IwAR35BB_sv7rcPnu6YHzIcnGOnME7so6dmLm9qbqlsV7l-UXXV-eN-LlSRLY
11. Лозинский С. История папства. (Москва: Политиздат, 1986): 382.
12. Задворный В.Сочинения Римских понтификов эпохи поздней Античности и раннего Средневековья (I—IX вв.). (Москва: Издательство францисканцев, 2011): 480.