Серед знаменитих мозаїк з Равеннської базиліки в Сан-Вітале чільне місце займає зображення імператора Юстиніана Великого в оточенні придворних. Наближені гідні свого властителя – імператора оточують прославлені полководці Велізарій та Нарсес, префект преторія відвойованої Італії Антіох та магнат Юліан Аргентарій, який виділив на спорудження базиліки 26 тис. солідів. Але, крім них, є ще одна людина. Єдиний, чиє ім’я увіковічнене на композиції. Цей чоловік тримає хрест в руках, а ім’я його – Максиміан.

Максиміан народився в місті Пола (суч. Пула, Хорватія) близько 499 р. Там він і був дияконом до часу, поки не отримав сан єпископа Равенни з рук Папи Римського Вігілія у 546 р. Можливо, спочатку кандидатура Максиміана була схвалена паствою Равенни, оскільки його в Італії ніхто не знав і, ясна річ, висувати на кафедру не міг, проте з якихось причин диякон Поли сподобався Юстиніану. Воля імператора в даному випадку стала вирішальним фактором.

Опинившись на новому місці служби, новий єпископ зайнявся двома основними справами. Першим головним заняттям Максиміана була редактура латинських рукописів Священного Писання і наповнення рукописами монастирських бібліотек. Поза тим, єпископ брав участь в спорудженні нових храмів у Равенні, що стала, як і при західноримських імператорах, столицею римської Італії – політичною та духовною, кидаючи таким чином виклик Риму і місцевому єпископу. У тих заняттях Максиміан провів залишок свого життя, яке завершилось у 556 р.

Також до нас дійшла ще одна неабияка пам’ятка, пов’язана з особою архієпископа, (канонізованого пізніше) у вигляді т.зв. Кафедри Максиміана. Кафедра була виготовлена ​​в Константинополі на замовлення Юстиніана, а матеріалом послужила слонова кістка. Робота була дуже складною, оскільки різьбярам, що брали участь в створенні конструкції, потрібно було прикрасити Кафедру багатою орнаментацією, яке зображало як життя мирське – рослин і тварин, так і сцени зі Старого і Нового Заповітів. На щастя, Кафедра збереглась до наших днів, тому всі, хто опиниться в Архиєпископській капелі Равенни, можуть помилуватися мистецтвом різьбярів Другого Риму.

Однак із культурницького аспекту перенесемось у політичний. За кілька років до того, як наш герой став єпископом Равенни, його попередник (та й низка інших ієрархів вищого рівня) були втягнуті в одну суперечку теоретичного характеру. Як відомо, імператор Юстиніан I всіляко прагнув впорядкувати все навколо себе, мріючи про постання з попелу римського фенікса. Він йшов до цієї мети декількома шляхами відразу: військовим, коли від стін Карфагену до Італійських Альп, від Єгипту й до Кавказу билось його воїнство; правовим, коли за вказівкою імператора Трибоніан та інші талановиті юристи створили знаменитий Кодекс і, нарешті, духовним. В контексті останнього, римський володар мав метою очистити тіло християнської віри від усілякого роду єресей. Під паровий каток релігійної енергії Юстиніана потрапляли і сучасники, і люди, які загинули багато років тому. Так, у 540-х рр. Юстиніан натрапив на листування трьох богословів минулого століття: Феодора Мопсеутійского (упокоївся у 428 р.), Феодоріта Кірського та Іви Едеського (обоє померли у 457 р.). Чому імператору прийшла в голову ідея піддати анафемі несторіанстві несторіан, яких вже давно не було в живих?Юстиніан, як і зазвичай керувався благородними намірами – об’єднати ворогуючі церкви, які визнавали або не визнавали постанов Халкідонського собору.

Варто сказати, що Юстиніан не був першим римським імператором якому в голову приходила така думка. Давніша спроба Зенона нав’язати примирення формулу “Єнотікон” в 482 р. не призвела ні до чого. Тому Юстиніан вирішив піти іншим шляхом, нав’язавши постанову всім східним патріархам: Константинопольському, Антіохійському, Єрусалимському та Александрійському. Базилевса не хвилювала реакція патріархів, а деякі згодом зізнавалися, що поставили підпис лише після силових аргументів. Справа залишалася за підписом Риму.

Але на Заході імператорська коса найшла на Папський камінь. У західних церквах щиро не розуміли, навіщо взагалі піднімати справи померлих богословів, не кажучи вже за те, щоб заради примх Юстиніана ставити під сумнів постанови Халкідонського собору, тому різко висловилися проти пропонованого едикту. Легко уявити думки, що вирували в голові імператора. Він бажав позбавити Імперію від єретиків, а сваволя патріархів і єпископів його відверто дратувала. Нарешті, терпіння імператора підійшло до кінця, а Папу Вігілія силоміць привезли до Константинополя, де після багатьох умовлянь і погроз, понтифік так і не підписав цей едикт. Більше того, своє перебування в столиці Вігілій взагалі почав з того, що відлучив від церкви східних патріархів. Зрештою, непослідовність Вігілія, який то схилявся до підписання едикту, то відмовлявся від нього, довела сказу деяких впливових західних єпископів. Особливо єпископів Аквілеї та Мілану, які вважали, що Папа просто зрадив Церкву заради одного Юстиніана. Лють їх була настільки велика, що обидва єпископи надовго розірвали відносини з Римом.

Але був ще один італійський єпископ, який навпаки підтримав імператора в його справах. Ним був єпископ Равенни на ім’я Віктор, попередник Максиміана на цій кафедрі. Оскільки Вігілій все ще був у Константинополі, а решта західних єпископів фактично виявилися схизматиками, саме Віктор прийняв керівництво італійськими церквами, поклавши початок різкому піднесенню Равеннської кафедри. Віктор не встиг отримати плоди своєї роботи, померши в 543 р., зате його наступник, Максиміан, став не тільки єпископом Равенни, а й першим архієпископом цього міста, що підносило його практично на рівень Папи і східних патріархів. Далі більше. Наступний архієпископ, Аньєллі, домігся передачі в Равенну всього майна аріанської церкви, якій були вірні не так давно повалені в Італії остготи. Незвичайне посилення Равенни як духовного центру неабияк турбувало Рим і повинно було послужити причиною для майбутніх богословських і політичних конфліктів, що і сталося згодом.

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., История военного флота Рима и Византии. (Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 592.
2. Бородин О., Византийская Италия в VI-VIII веках (Равеннский экзархат и Пентаполь): (Барнаул: День, 1991): 366.
3. Бородин О., Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. (Санкт-Петербург: Алетейя, 2018): 474. 
4. Бородин О., Византийская Италия в борьбе за независимость. Встречи с историей. Вып. 2. (Москва, 1988): 16-24.
5. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
6. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
7. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
8. Диль Ш. История Византийской империи. (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
9. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 20 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
10. Летопись от Диоклетиана до царей Михаила, и сына его, Феофилакта [Електронний режим доступу]: https://www.history.vuzlib.su/book_o054_page_4.html?fbclid=IwAR35BB_sv7rcPnu6YHzIcnGOnME7so6dmLm9qbqlsV7l-UXXV-eN-LlSRLY
11. Лозинский С. История папства. (Москва: Политиздат, 1986): 382.
12. Задворный В.Сочинения Римских понтификов эпохи поздней Античности и раннего Средневековья (I—IX вв.). (Москва: Издательство францисканцев, 2011): 480.