Українська історіографія цієї проблеми не так широко представлена, але все ж із наявних праць ми можемо зробити висновки про символіку меча на теренах Русі.

Цього питання, у своєму дослідженні «Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі»[1], частково торкнувся український історик  Микола Котляр, проте слід зазначити, що це не є основна тема дослідження вченого. Провідною для його є тема української нумізматики.

Вчений зазначає, що меч був найпершою руською зброєю, що згадується у джерелах. Він виступав як символ війни, а також символ мужності й стійкості в бою. На Русі, як і в Західній Європімечу також надавали символічний і магічний сенс. Підтвердження цього ми можемо знайти у «Повісті минулих літ» під 944 роком, коли князь Ігор підписав угоду з Візантією, то християни у його війську присягнули у церкві св. Іллі,

«А нехрещені руські [воїни] хай кладуть свої щити і оголені мечі, обручі та іншу зброю, щоб присягнути, що все, що написане в хартії цій [тексті договору], буде дотримане Ігорем»[2] .

За оповіддю Нестора під 971 р. ми читаємо, що візантійські посли принесли руському князю золото й коштовні тканини. Та він навіть не глянув на них, посли порадили надіслати Святославу мечі та іншу зброю, чим Святослав був надзвичайно задоволений. М. Котляр пише:

«В уяві літописця Святослав був мужнім воїном, котрий ставив вище за все власну і своїх воїнів честь і доблесть. Меч і був у очах суспільства втіленням цих доблесті й честі»[3]. Незважаючи на це, меч все ж залишався, перш за все, як рублячо-колюча зброя, символ війни й емблема князівської влади.

Інший український історик, Леонтій Войтович також зробив чималий внесок у розвиток цієї проблематики. Для даної теми важливе значення має стаття «Чи були мечі харалужні?»[4]. У цій статті йдеться про мечі, які виготовляли у с. Харалуг на Волинi. Висвітлюється етимологія слова “харалуг”. Підкреслюється, що автор «Слова про полк Ігорів»:

«…застосував для опису волинської дружини,яка справді могла мати на озброєнні мечі власного виробництва, виготовлені з криці майстерень Харалуга під Корцем…»[5].

Питання це остаточно не вирішене, оскільки бракує археологічного матеріалу. Також історик не оминув увагою військову справу Галицько-Волинської держави.

Борис Мельник – відомий історик, співробітник Львівського історичного музею. Автор низки статей, що стосуються озброєння («Шабля», «До питання про стан озброєності укріплень Львова у другій половині ХVІІ ст.», «Львівські зброярі»). Проте для нас є важливішою інша його стаття – «Меч»[6], у якій автор аналізує еволюцію конструкції меча упродовж століть, згадує про культ зброї. Особливу увагу приділяє археологічним знахідкам мечів, особливо на території сучасної України. Ця стаття є важливою для кращого розуміння ареалу поширення цього виду зброї.

Ще одне один український вчений торкнувся проблематики зброї, зокрема мечів. Андрій Прокіп у своїй статті “Колекція мечів музею “Арсенал” [7] описав основні принципи класифікації мечів та назвав найвідоміші з них. Особливу увагу він звертає на мечі XIV-XVст. Описує 5 поясних мечів, 6 півтораручних та 3 дворучні. Також доходить висновку про те, що Пассауські мечі вважалися найкращими у Європі. У статті також приділено досить уваги оздобленню та технікам виготовлення мечів.

Денис Тоїчкін у статті «Середньовічний меч як традиційна ознака військово-лицарського стану на українських землях»[8] досліджує історію меча від часів Русі до Нового часу. Простежує еволюцію меча від VIIдо ХІ ст. і зазначає, які саме відбулись зміни і що було їх причиною. У статті також приділена увага виробництву зброї на Русі та археологічним дослідженням, які це підтверджують. Також зі статті зрозуміло, що у другій половині Х – на початку ХІ ст. місцеві мечі доповнювали імпортовані. Автор зазначає, що підтвердженням місцевого виробництва клинків є два експонати Національного музею історії України. Порівнюючи ці обидва мечі, дослідник прийшов до висновку, що «Особливе маркування меча й стилістика його виконання,очевидно, свідчать про одночасне виконання клинка й ефесу в межах одного виробничого центру. У руських підписних мечах поєднані стилістика й ремісничі техніки різних регіонів: каролінзькі (техніка виконання напису), скандинавські (орнаментика) та руські (тавра й частково форма руків’я)».[9]

Як і М. Котляр поділяє думку, що на початковому етапі Русі «меч виступає як свого роду «національна» зброя і державний символ».[10]

Історіографія цієї проблеми представлена у переважній більшості зарубіжними авторами.

Напевно найвідомішим у цій галузі вченим є британський дослідник Еварт Окшотт, який спеціалізується на історії зброї. Особливою його заслугою є створення класифікації клинкової зброї – т.зв. «типологія Окшотта». Усі основні види середньовічних мечів було поділено на 13 основних типів і 9 підтипів, а в основі типології лежала форма і конструкція клинка.

У 1960 р. Е.Окшотт уперше видає монографію «Археологія зброї. Від бронзового віку до епохи Ренесансу»[11], де описує чимало видів наступальної і оборонної зброї, але особливу увагу приділяє періоду Середньовіччя. Що стосується питання символіки меча, то Е. Окшотт порушує питання чому зброю клали у могили. Першою причиною цього є повір’я, що зброя знадобиться загиблому воїну в іншому світі. Другою – меч був для вождя символом влади, а для васала – символом його вірності пану, тому не можна було передати меч недостойній людині. Також для людини є характерним бажання взяти з собою улюблену річ у могилу. Якщо син клав у могилу батька меч чи іншу зброю, то він хотів забезпечити йому захист у потойбічному світі. Крім того, це робилося тому, що цей предмет належав батькові і мав свою власну душу, яка повинна була перейти в царство смерті разом з господарем. А якщо хтось взяв би собі меч чи іншу зброю, то вона могла б погано служити новому господарю, наприклад підвести в бою чи поранити. А найгіршим було те, що за своєю власністю міг прийти померлий. За віруваннями скандинавів не можна було допустити, щоб у небіжчика була причина повертатися з того світу, а тому все, що належало йому за життя, повинне було лежати в його могилі. У скандинавів була й інша – практична причина так чинити. Як зазначає Е. Окшотт, вони вважали, що люди не повинні наслідувати скарби своїх батьків, а здобувати їх самі. Аргументували вони це тим, що, отримуючи цінний спадок, діти стануть ледачими і не зможуть нічого досягнути, але якщо людина показала себе гідною і здібною, то могилу могли розкопати і дати їй частину багатства – зазвичай це був якийсь вид зброї.[12]

Іншою відомою та не менш значною є праця Окшотта «Меч в епоху лицарства»[13], яка видана у 1964 р. і охоплює період 1100-1500 рр. Е. Окшотт стверджує, що лицарський меч походить від мечів кельтів та наводить доповнену класифікацію видів мечів.

Не менш вагомий внесок у вивчення символічної ролі ранньосередньовічного меча зробив Домінік Бартелемі – провідний французький медієвіст, професор середньовічної історії в університеті Сорбонна, керівник досліджень в Практичній школі вищих наук. У 2007 р. він уперше опублікував «Лицарство: від Давньої Германії до Франції ХІІ ст.»[14].У цій праці вчений розглядає лицарство не лише як військову касту, а й як культурне явище, яке вплинуло на все західноєвропейське середньовіччя. Оскільки у книзі автор торкається усіх аспектів життя, то він не зміг оминути ролі меча у даний період. Бартолемі твердить, що до 600 року почав зникати звичай ховати знатних небіжчиків з їх зброєю. Це у свою чергу позбавило дослідників археологічних відомостей про цю зброю. Щоправда автор не дає ніякого пояснення чому цей звичай почав занепадати.

На відміну від попередніх авторів, Домінік Бартелемі згадує про символічну дію, як вручення меча при досягненні повноліття сина короля і як підтвердження його прав на престол. У цьому випадку меч виступає як церемоніальна зброя[15]. Підтвердженням цього є відповідне зображення 881 р. на стіні церкви в Мальсі, у Граубюндені. Бартелемі підкреслює, що немає свідчень про подібний ритуал для графів при вступі на посаду[16]. Натомість про ритуал передачі меча сину короля згадує лише єдиний хроніст, якого ми називаємо «Астрономом», в оповіданні про життя Людовика Благочестивого.[17] Саме причина обмежених відомостей не дозволяє нам повною мірою оцінити важливість та характер цього ритуалу. Окрім того, у каролінзьких документах ми не маємо чіткого підтвердження про церемоніальну роль меча. Із відомостей хроніста не зовсім зрозуміло чи це насправді ритуал чи просто урочисте вручення зброї, яке передувало коронації. Д. Бартелемі подає таку інформацію про передачу зброї:

«Уже в 782 р, у віці п’яти років, його героя увінчали діадемою, «опоясали відповідною для його віку зброєю, посадили на коня”, у точності як його сина Карла Лисого в Інгельхеймі в 826 р. Потім, в чотирнадцять років, коли Людовик почав діяти як король, «його опоясали мечем, оголосили, що він досягнув юнацького віку».

Він сам в 838 р «опоясав свого сина Карла [молодшого, у віці сімнадцяти років] чоловічим зброєю – мечем, увінчав його голову королівською короною. У цьому випадку посвята було тільки прелюдією до коронації, як від того часу нерідко буде у королів».[18]Проте подібна дія у Каролінгів згадується ще двічі у ІХ ст. і за словами Бартелемі нагадує посвяту в лицарі та дає право юнакові приймати спадок.

Автор зазначає й іншу важливу деталь – важливим було публічне носіння меча, у суспільстві і на суді, – його власник брав участь в набігах,але без наміру здійснювати подвиги. Також висловлюється припущення, що для магнатів публічне носіння зброї було настільки важливим як і для королів, але автор ставить питання чому тоді не було схожого ритуалу передачі і зразу припускає, що у них цю церемонію заміняв «васальний» ритуал, клятва вірності, оммаж, що забезпечує їх статус і легітимність як повнолітніх знатних людей.

 У даній монографії наводиться дія, яку необхідно зробити кожному не залежно від соціального стану – відмова від меча на час покаяння або в разі відходу в ченці[19].Отже, Домінік Бартелемі у цій монографії досить докладно описав роль меча, висвітлюючи такі моменти про які не було навіть згадано іншими авторами.

Значення меча при подібних церемоніях висвітлює французький вчений-медієвіст Жан Флорі, котрий у Женеві в 1986 р. уперше опублікував монографію «Ідеологія меча. Передісторія лицарства»[20].  У цій праці автор описує значення і символ кожної королівської регалії, яка надається на коронації і служить символом влади. За його словами передача меча у Х ст., на такій церемонії, символізувала борг охорони церкви і боротьби з ворогами. Про таке значення меча автор пише при коронації Едгара 11 травня 973 р. Далі є інші відомості про символ меча. На початку Х ст. меч символізував можливість нагадати, що ця зброя дається Богом для покарання злих, але також і для наснаги добрих. Він також символізує місію захисту самого короля від ворогів, церков Божих – від їхніх супротивників, а якщо узагальнювати, то захист королівства і дому Божого, під яким слід розуміти церкви королівства і заклик виконувати цей обов’язок після передачі меча.

Жаклін Сімпсон – одна з найбільш відомих сучасних британських фахівців з культури і фольклору скандинавів і англійців. Вона прекрасним фахівцем з ісландської та інших скандинавських літератур та неодноразово публікувала праці на цю тему. У 1965 р. вона опублікувала книгу «Вікінги говорять», що включала переклади багатьох ісландських саг. Після цього були «Ісландські народні казки і легенди» (1972), «Легенди про ісландських чарівників» (1975), «Данські легенди» (2004). Крім цього, їй належить безліч робіт з англійської фольклору, у тому числі «Фольклор Суссексу»(1973), «Фольклор валлійського прикордоння» (2003), а також «Словник англійського фольклору» (2000), підготовлений у співавторстві зі Стівом Роудом. Особливо популярна її робота «Британські дракони».

Для нас важливою є інша її праця – «Вікінги. Побут, релігія, культура». У цій праці звертається увага на те, що мечі передавались з покоління в покоління, їм на давали імена та складали клятви вірності. Велика увага приділяється найпопулярнішій на той час техніці «візерунчастого кування». Підкреслюється й те, що на найкращих мечах того часу міститься клеймо з написом «Ульвберхт».[21]

Роль ранньосередньовічного меча досліджує данський історик, професор Орхуського університету Ельсе Роесдаль, яка видала понад 20 книг, що присвячені епосі вікінгів. Цікава для нас книга складається з двох частин – «Скандинавія» та «Експансія». У першій частині йдеться про побут, релігію та культуру вікінгів. У другій частині – про причини експансії та стосунки з місцевим населенням. Е. Роесдаль не оминула питання, що стосується озброєння воїнів та описала його повний арсенал. Для нас цікавий фрагмент у якому йдеться про символічну роль меча. У ньому зазначено, що матеріал з якого виготовлено меч і його оздоблення підкреслювали статусність не лише власника, а й цього виду зброї. Мечі з багатим оздобленням отримували в дар від конунга або вони передавалися в спадок з покоління в покоління. Якщо меч вирізнявся особливою красою чи особливими якостями або використовувався у знаменитій битві, то йому давали ім’я.[22]

Внесок у розвиток цього питання зробили і російські вчені (Прим. ред.: всі позиції літератури, перелічені автором, опубліковані до початку війни з Україною у 2014 р.). Проблемою символіки ранньосередньовічного меча займався російський вчений та археолог Гліб Лебедєв, котрийу 1985 р. видав монографію «Епоха вікінгів у Північній Європі і на Русі»[23] на основі якої у 1987 р. захистив докторську дисертацію. Ця монографія цінна тим, що тут комплексно представлено дослідження культурно-історичних і соціально-економічних аспектів.  

Книга охоплює період IX-XI ст. Конкретно тему розкриває параграф 6 у ІІ розділі[24]. Археологічні дані тут доповнює аналіз культурної функції меча, побудований на вибірці 300 повідомлень з саг і поезії скальдів. На основі цих джерел вчений виділив такі функції: військово-технічну, функцію соціо-етнопопуляційного маркування, функцію комунікації та сакральну функцію.

Функція  соціо-етнопопуляційного маркування репрезентує меч як фактор престижу і надбання воїна. Почесне місце віддавалося і зберіганню зброї у дома, про що згадується у сагах. До цієї тези вчений наводить фрагмент із саги про Греттира:

«Над ліжком у Торфінн висить рогатий спис, яким володів ще Кар Старий. Є там шолом, і кольчуга, і добрий меч ».

Ця функція реалізувалась уже наявністю меча, але виразніше проявлялась при покращенні зовнішнього вигляду меча, зокрема при оздобленні руків’я і піхов. Функція комунікації – меч як спосіб спілкування. Смерть чи рана від бойового меча вважалась дуже почесною і не всім дозволена, бо як пише Лебедев, посилаючись на «Молодшу Едду», що це «перша із видів королівської смерті».[25]

У цій функції меч також виступає як засіб помсти, як засіб, що порушує клятви і забороняє зв’язки. Дарування меча виступає як форма комунікації та соціального спілкування. Найчастіше у сагах ми зустрічаємо той факт, що герой отримує меч з рук вищого за рангом. Проте існують й інші форми – мечі в сагах ще дарують молодші – старшим, рівні – рівним. Особливо цінився меч, який вручив конунг. Функція комунікації в загальному не вимагала якогось особливого пристосування меча до неї. Але все ж деякі її реалізації – наприклад,  дарування меча конунгом і, особливо, перетворення меча в родову спадщину – стимулювали індивідуалізацію цих предметів. Це проявлялося зовнішніми відмінностями від стандарту, поява додаткових прикрас тощо.[26]

Під сакральною функцією розуміється меч як носій Долі. У епоху вікінгів ми можемо простежити зв’язок зі світом богів і потойбічних сил, а цінність меча пояснюється надприродними якостями. Вірили в те, що вони забезпечують непереможність воїна, а також, що меч несе у собі долю воїна, але не цю, що призначена йому богами, а цю, що пов’язана з його доблестю. Не можна було залишати чи віддавати меч в чужі руки, воїн непереможний поки у нього є меч, бо непереможність разом з мечем дарована вищими силами, інколи конунгом.

 Дарування меча було сакральним актом. Передаючи меч, конунг вручав воїну частину своєї Долі-Удачі, яка упродовж життя супроводжувала кожного. Сакральна функція вимагала, безсумнівно, бездоганної цілісності меча, але його часто знищували у поховальній обрядовості. І саме ця функція сприяла, а іноді прямо вимагала покривати деякі частини меча спеціальними знаками і символічними зображеннями або орнаментами, що мали магічне значення.

 Орнаменти та знаки – не просто прикраса, вони одночасно магічні символи, азбука асів. Меч доблесного воїна повинен був бути прикрашений магічними візерунками. Меч наділений самостійною силою і життям, навіть ім’ям. В останньому виражена індивідуалізація мечів. Проте не кожен меч міг отримати ім’я. У «співтоваристві мечів» виявляється ієрархія, багато в чому подібна ієрархії воїнів. Місце меча на її щаблях визначається найкращою пристосованістю до виконання всієї сукупності функцій цієї зброї. Окрім цих відомостей у книзі розглядаються типології мечів, археологічні ознаки мечів вікінгів.

 Отже, Г. Лебедєв у своїй праці комплексно описав побут і культуру епохи вікінгів, зокрема детально розглядаючи меч, сакральну річ у їх культурі.

Російський дослідник Д. Ю. Шерухін теж не оминув питання символіки меча, але висвітлив його у статті «Про символіку меча в культурі середньовічних германців»[27], що вперше опублікована у віснику Омського університету в 2012 р.

Про мечі раннього періоду (V-VI ст.) збереглось мало свідчень. Мечі найчастіше прикрашались германською релігійною символікою, виняток становили мечі, що були виготовлені на Сході на замовлення германських правителів. Із християнізацією германців язичницька символіка змішувалась із християнською. У цій статті також зазначається, що шанували не лише меч, а й коваля, який його виготовив. Часто його вважали володарем магічної сили. Саме таким вважали зброярів міста Пассау. На мечах з цього зброярського центру на клинку було вибито клеймо у вигляді Вовка, вважалося, що цей меч здатний вбити ворога з одного удару, ніколи не промахується, захищає господаря від будь-якої небезпеки. Зображення такого Вовка містилось на гербі міста, наносячи цей знак на клинок, ковалі підкреслювали свого роду магічну безликість творців меча. Про дохристиянські впливи на сакральний образ меча відомо вкрай мало, але те, що вони мали місце сумніву не підлягає. У легендах VI-IX ст. повсюди згадуються міфічні істоти – велетні, нібелунги, маги і т.д.

Деякі дослідники, такі як В. Сенічєв, шукають пояснення символіки меча та те, як ці вірування відображалися у середньовічному епосі. В. Сенічєв у статті «Сакральна функція зброї у ранньосередньовічній Європі»[28] показує вплив зброї на долю і поведінку людини. У сазі меч не може просто опинитись у руках героя – він має свою історію, ім’я, характер та несе у собі долю героя.

Як приклад він наводить сагу про Вельсунгів, де меч відіграє важливу роль у визначенні долі майбутнього героя. Там йдеться про особу, яка тримала меч і він змахнув мечем і так встромив його в стовбур, що меч увійшов в дерево по руків’я. Після цього цей чоловік сказав, що хто зуміє витягнути цей меч, отримає його в дарунок від нього і переконається, що кращого меча він не тримав ніколи. Із цим завданням впорався лише Сігмунд. Цей міфологічний випадок свідчить про те, що герой вибраний богами.

Автор у статті згадує сагу про Греттіра, де сказано, що герой спускається у могилу, де відбувається сутичка з покійником, який оберігав свої скарби. Ми вважаємо, що це описується уявлення людей про те, як відбувається процес отримання меча із могили, оскільки це було не зовсім притаманно їхнім віруванням. Це нам говорить про те, що людина сприймала сам факт здобуття меча з кургану як подвиг. До того ж цей сюжет вставлений в біографічну та історичну сагу, що підкреслює особливе значення цього виду зброї. Подібні уявлення про боротьбу з померлими у давніх ісландців були пов’язані з вірою, що таким чином можна отримати сакральний предмет.

В. Сенічєв у іншій статті – «Сакральна функція і образ зброї у «Викраденні бика із Куальгні»»[29], зазначав, що в цьому епосі можна мечі розділити на два типи: мечі простих воїнів та «легендарні» мечі. Мечі простих воїнів описуються декількома словами, наприклад, «Меч світлолиций з руків’ям з кістки»; «прикрашений меч із кістковим руків’ям ніс він на лівому боці».

Стосовно легендарних мечів, то їх в тексті, за словами автора статті, зустрічається два. Один з них – меч на ім’я Орна:

«Оголив Огма меч і витер його, і тоді він повідав про всі скоєні з ним подвиги, бо за звичаями тих часів оголені мечі говорили про славні діяння…. І ще, у цю пору тримали в мечах талісманиі все тому, що тоді поклонялися зброї люди, і була вона їх захистом».

Це може свідчити про те, що легендарні мечі були у більшій пошані, ніж звичайні мечі. Про культову роль меча у цьому епосі свідчить і клятва, яку вимагають від героя:

«Тільки тих в поручителі я хочу,
Ким ти клятву даси моєму мечу –
Морем, землею, сонцем, місяцем!».

Таким чином, виходячи із тексту саг, ми можемо провести паралелі і знайти підтвердження і певною мірою пояснення віруванням, які були притаманні населенню у ранньому середньовіччі і стосувалися уявлення про зброю, у даному випадку нею виступає меч.

Список використаних джерел та літератури:

[1]Микола Котляр,Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі. (Київ: Наш час, 2010), 280.

[2] Там само – С. 104

[3] Там само – С. 104

[4] Леонтій Войтович, «Чи були мечі харалужні?»,Вісник Інституту археології, Вип. 2(2007): С. 74–79

[5] Там само – С. 77

[6] Борис Мельник, «Меч», ЛІМ Наукові записки, Вип. 1, (1993), 179

[7]Андрій Прокіп, «Колекція мечів музею «Арсенал»,ЛІМ «Наукові записки», Вип.VIII,С.52-62

[8] Денис Тоїчкін, «Середньовічний меч як традиційна ознака військово-лицарського стану на українських землях», Чтиво, отримано доступ 15 лютого 2018, http://shron1.chtyvo.org.ua/Toichkin_Denys/Serednovichnyi_mech_iak_tradytsiina_oznaka_viiskovo-rytsarskoho_stanu_na_ukrainskykh_zemliakh.pdf

[9] Там само

[10] Там само

[11]ЕвартОкшотт, Археологияоружия. От бронзового века до эпохиРенессанса. (Москва: 2004) https://www.e-reading.club/chapter.php/1002763/9/Okshott_Evart_-_Arheologiya_oruzhiya._Ot_bronzovogo_veka_do_epohi_Renessansa.html

[12] Там само

[13]ЕвартОкшотт,Меч ввекрыцарства. Классификация, типология, описание.Большаяонлайнбиблиотека e-Reading

https://www.e-reading.club/book.php?book=1007085

[14]ДоминикБартелеми, Рыцарство: От древнейГермании до Франции ХІІ в. (Санкт-Петербург: Евразия, 2012), 584

[15] Там само – С. 79-80

[16] Там само – С. 95

[17] Там само – С. 96

[18] Там само – С. 96

[19] Там само – С. 96

[20] Жан Флори, Идеология меча. Предисториярицарства.https://www.e-reading.club/book.php?book=81846

[21]ЖаклинСимпсон, Викинги. Быт, религия, культура. (Москва:Центрполиграф, 2005)http://ulfdalir.narod.ru/literature/Simpson_J_Everydaylife/6.htm

[22]ЕльсеРоесдаль, Мир викингов: викинги дома и за рубежом.(Санкт-Петербург: Всемирное слово, 2001), 270,

https://www.e-reading.club/book.php?book=49377

[23]ГлебЛебедев,Эпохавикингов в СевернойЕвропе и на Руси. (Санкт-Петербург:Евразия, 2005), 640.

[24] Там само – С. 290-300

[25] Там само – С. 295

[26] Там само – С. 297

[27] Д. Шерухин, “О символике меча в культуресредневековыхгерманцев”,Культура и искусствоВестн. Ом. ун-та, № 1, (2012): С. 315-318

https://cyberleninka.ru/article/n/o-simvolike-mecha-v-kulture-srednevekovyh-germantsev

[28] В. Сенічєв, “Сакральнаяфункцияоружия в раннесредневековойЕвропе”,Вестник МГОУ. Серия: История и политические науки, № 5, (2014) Режим доступу до ресурсу: http://vestnik-mgou.ru/Articles/View/8010

[29] В. Сенічєв, “Сакральнаяфункция и образ оружия в “Похищении быка из Куальгне”»”, Вестник МГОУ. Серия: История и политические науки, № 3, (2015) Режим доступу до ресурсу: http://vestnik-mgou.ru/Articles/View/8342