Переходячи безпосередньо до різновидів господарства, потрібно зазначити, що  в літературі переважає думка про Запоріжжя, де зустрічається два протилежні погляди на рільництво. Одна група істориків схиляється до тої думки, що рільництво на Запоріжжі було слабо розвинуте, друга – тримається протилежних поглядів. Скальковський – представник першої групи, запевняє: “Земледьліе, т. – е. хлібопашество, существовало сь дривнейшихь времен в. Запорожьи, ибо самая община, происходя оть русской крови, біла колонією земледьльческою”. Зауважує лише, що хліборобство було “слабое”. Протилежного погляду тримається Слабченко. Про хліборобство на Запоріжжі він каже: “Починаючи від 50-тих років XVIII ст., хліборобство стає панівним на всій території Вольностей промислом”. Як доказ розвиненого хліборобства, Слабченко вказує на цілі засівні кампанії, що їх провадив кіш через паланкових полковників[1].

          Насправді ж, хліборобство справді повільно розвивалось у XVI ст., це було зв’язано з тим, що ціллю у козаків була втеча від польського гніту і оборона нових завойованих земель у “Дикому полі”, відповідно для того щоб прохарчуватися у безлюдному степу, найлегше було ловити рибу, не ризикуючи нічим. А вже у XVIII ст., змінюються обставини, які впливали на розвиток сільського господарства, насамперед, через поширення міжнародних зв’язків зі Східною Європою та Близьким Сходом. В ці часи у взаєминах з татарами, як звиклося говорити, переважала справжня ідилія, тому небезпеки не було, боязні про захоплення освоєних територій теж пропала, відповідно в зимівниках, почало розвиватися хліборобство, котрим годувалося все населення Запорожжя. Почала поширюватися трипільна система обробітку землі, садили переважно культури жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка, просо, горох, коноплі, льон.

          На початках становлення Запоріжжя, козакиотримували хлібне жалування від литовсько-польського уряду, згодом, у період залежності від Росії,– від Москви. Доказом того, що хліборобство майже не було поширене т. зв. “чолобитна” є лист кошового отамана Григорія Федорова до імператриці Єлизавети Петрівни 1755 р., в котрій він писав, що запорожці більше сіяли гречку, ячмінь, овес і горох, менше жито і ще менше пшеницю. Крім царського хлібного жалування, запорізькі козаки часом отримували хлібне продовольство з Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря[2].

Згодом хліборобством почали займатися ті козаки, котрі проживали біля рік та долин. Сіяли, як вказано у джерелах стільки, скільки робітників знаходилося у зимівниках і сіяли до того часу , поки земля давала плоди, тоді переїжджали зі своїми зимівниками до другої ріки, а нажитий в тому місці хліб заривали у землю[3]. Що правда хліба все одно було мало, ось наприклад є свідчення, що Київське намісництво відчувало брак хліба у 1785–1786, 1789, 1799 рр.; Чернігівське недостатньо було забезпечене у 1785, 1786, 1791 рр.; а населення Новгород-Сіверського намісництва повсякчас відчувало брак.

Насправді, на врожайність впливали різні чинники, зокрема, як згадується в літописах, були проблеми із: “великим снігом по святом Георгії и килка день лежал. Того ж року червяки чорніе , а зростом як гусениця , были множество и коноплям и инному зіллю барзо шкодили. И так стадами ходили по дорозі и в горо, в брами, и из города стадами йшли на огороди, не боячись дожчов, хочай літо мокрое было”[4].

          Поширеним явищем було скупництво: хліб скуповувалив грудні – січні (коли він найдешевший), а продавали навесні й улітку значно дорожче. Хліб бувціною по 8 і 12 копійок[5].

          Купували хліб не тільки щоб поживитися, але й на винокуріння: “Пияцтво свідомо укорінювалось в народний побут, ставало звичаєм, закріплювалося традицією” або “Пияцтво – це була тяжка драма в історії талановитого і працьовитого народу”[6].

          Окрім хліборобства, козаки займалися і садівництвом, є свідчення про те, як правильно садити малину:

“Ездилемь до архиерея великоновгородського, который Вь разговорѣ обявляль мнѣ способь садить рекгулярно малини, ожини и другіе ягоди, а именно так ‘: потерши руками ягоди, смѣшать онie зь тѣстомь  житной муки и онимь тѣстомь веровку конопляную всю вдовжь облѣпить и явь надобно, такь землю проривши, закопать, зь чего ягоди виростуть такою фѣgУрою, якь  Веровка закопана будеть”[7].

Папроцкий, описуючи побут Зборовского на Запоріжжі на початку 1580-х р., представляє тутешню промислову людність у виді одної організованої кооперації. Отже, він оповідає, що на Самарі Зборовский застав 200 козаків “річних” (rzecznych) або “водних”, що тільки ловлять звір і рибу на поживу і мали старшого що їм давав порядок”; “вони живуть там між ріками постійно (ustawicznie), промишляючи звірем — рисями й иньшым, а що належить до живности, то відсилають иньшим”;“Сими иньшими були, очевидно, козаки “рицарські”, заняті головно війною, що сидїли на самім Днїпру”[8].

Зі слів Боплана, відомо, що козаки розуміються на всіх ремеслах, вміліи виготовляти селітри, гарматний порох, добре обробляють землю, вміють сіяти, жати, випікати хліб, готувати м’ясні страви, варити пиво, мед, горілку, тощо[9].

Таким чином в низ від Самари до татарського пограниччя, описаний як одна цілісна система, адже одні стоять на уходах самарських, інші займаються рибним і звіриним промислом, беруть сіль на соляних лиманах, торгують, — ще одна займаються війною, і т. д[10].

Найважливішою галуззю господарства було звичайно скотарство, найбільше розводили коней, адже у цих тваринах козаки відчували потребу найбільше, до того ж, говорилося серед місцевого населення, що козаком звався той, хто коня має. Коні були дуже дорогі: “На почту нанято лошадей вь Глуховськой сотню. За них требаетса отдать почтарамь денег 625 рубл. Муки 93 четверти и 6 путивокь, гречихи 62 четв. Соль 31 пудь и 10 фунт. Овса 468 четв. 1 пудь крупь 31 четв., сала 15 пудь , сіна 5630 пудь 20 фунтовь”[11]. Коні мали у них бути прудкими та сильними, адже кінь мав витримувати проскакати без перепочинку тридцять верств і не їсти. Як казали старші козаки. Якщо кінь стомлювався на бігу, то варто було, кажуть старі козаки, торкнути його за лівим вухом, і тоді він знову летів, мов легкий птах. Кращі коні в запорізьких козаків звалися “огирями”[12].

Кінські заводи знаходилися біля Інгульця, Бугу й Великого Лугу. Звичайно же для козака звичною справою було забирати у татар коней, є скарга де татари скаржилися з цього приводу російському урядові на запорожців, які забрали 1175 голів коней[13]. Для того щоб утримувати коней, козаки куплялисіно: “взято безденежно 188 пудов сіна на государевих  подьемних лошадей, за что йому дана квитанція оть подпоручника Суздальського полка Мельгунова”[14].

Окрім коней, розводили і рогату худобу, котра славилася високим зростом, силою та плодючістю, як розповідають джерела, молода телиця вже за два роки давала приплід. кожен козак-зимівчак мав по кілька сотень, тисяч, а то й десятків тисяч голів рогатої худоби, були приклади, коли козак судові штрафи сплачував рогатою худобою. Худоба також хворіла, як і кінь, і про для її лікування маємо рецепт у щоденнику вище згаданого козака: “О лечение скота ясеневою корою и царь зельемь: кору мочить вь корытахь, и поить скоть; а царь-зелье, ссущивши и стирши вь порошокь развесть кислымь борщемь и заливать; на каждую скотину по лоть порошку”[15].

Є детальніший рецепт:

“Видѣль я указь сенатскій сь надежѣ скотскомь, который происходить оть внезапнаго возгорѣния, начиная сь горла слѣдующее лѣкарство: 6 зол. Мелко-истертаго бьлаго перцу смѣшать сь 6 золот. Соли и раздѣля сіе на двь части, давать чрезь нѣсколько мінуть. Для полосканья горла надобно взять 4 мѣри виннаго уксусу, 9 золотниковь мелко-истертаго  бѣлаго перцу и 3 горсти соли. Приготовивши єто, взять палку, прив’язать на концѣ оной трапицу,  и омочивши вь сей составь, мазать  горло, сначала чрезь  четверть часа,  а потомь чрезь полчаса, наконець черезь чась, пока сойдеть весь составь. При томь ничего скоту не даватт, ни ѣсть ни пить, не допущая до закрытья рта, дабы исходила матерія. Послѣ же давать скоту вь продолженіе  нѣсколькихь дней сокь или питье изь рѣны идругихь кореньевь”[16].

Розвивалося у козаків також і вівчарство: в окремих козаків було по 4 чи й по 5 тисяч голів овець: “рогату худобу й овець утримують досить багато; вовну з них знімають один раз і продають у Польщу”[17]. З порід переважала рідкісна в наш час волоська; овечі стада запорізькі козаки називали отарами; пастухів — чабанами. Чабани, одягнуті в сорочки, просочені салом, у шаровари з телячої шкіри, взуті в постоли зі свинячої шкіри й перепоясані ремінним поясом з “гаманом” через плече, зі швайкою й ложечником на боці, взимку і влітку тягнули за собою т. зв. коші, тобто дерев’яні котиги на двох колесах, зовні вкриті повстю, із кабицею всередині, у яких вони ховали своє продовольство, зберігали воду, варили страву й ховалися від негоди[18].

Рибальство було першою галуззю усіх промислів та найуживаніший харчовий продукт: “козак поза війною — табунник, скотар, а особливо рибалка”[19]. На Дніпрі ловилися коропи, лящі, судаки, щука та карасі. А от червона риба, осетри, соми, найбільше їх можна було побачити в Лимані.

Ловили рибу косяками та мережами. Косяки – це великі мережі, в’язані з тонких мотузочок, довжиною на 40 сажнів. Їх опускали в Лиман, де одну сторону було обкладено важким камінням, іншу сторону очеретом[20]. Також було сміливо – називається довга мотузка, опущена на дно з камінням, до якої прив’язується безліч інших мотузочок, що мають на кінцях своїх гострі гаки. Ними ловлять тільки великих білуг і осетрів, які проходячи повз гачків не можуть щоб за якою не можуть не зачепитися[21].

          До перелічених знарядь інші свідки додають ще один оригінальний метод риболовлі – за допомогою річкової видри: зловивши маленьку видру, виростивши, запорожець використовував її для риболовлі: вона входила у воду, здобувала там рибу й поверталася з нею до свого господаря, роблячи це кілька разів підряд[22].

          По річках  стояли заводи, котрі ловили рибу, чистили її, солили або сушили, сортували, а потім клали у кладки і продавали. Окремо на заводах готували ікру паюсну та зернисту. Про велику прибутковість рибальства свідчать ті обставини, що “право вільно користуватися рибними ріками й озерами посеред Вольностей мали тільки запорожці”[23]. Тоді ціна риби була невеликою, за словами Зуєва, великий осетр продавався від 6-8 рублів, а літом до 4-х рублів, белуги завжди коштували дешевше[24].

          Риболовні заводи здебільшого утримувалися курінними козаками, вони наймали собі “тафу”, робітників, як уже зазначалося у другому розділі – це були бродяги, або злочинці, котрі не могли вернутися додому і тому погоджувалися на таку роботу[25].

          Готування червоної риби починалося із розкладання її, тобто окремо жир, ікру. Розібравши рибу, її мочать ранньою весною коли холодно, а літом декілька годин в лимані, потім солять, тоді вимочують у воді і аж тоді в’ялять на сонці. Інколи також зранку розкладають її ранками на росу. Для вживання вибирають молоду білогу та осетру, яку для очищення від перетинок перетирають крізь дротяну решітку і солять як кому завгодно[26].

          Для заготівлі ікри все було просто, її не очищували, тільки обсипали сіллю, клали в діжку шарами, зверху накладали гніт, коли вона просоліє, клали у воду, в’ялили на сонці і коли затвердіє, набирали в бочки і продавали.Жир же із риби товкли ременями, солили та їли із хлібом.

Полювання було розповсюдженою промисловістю, але все ж таки в Буго-Гардовській паланці зустрічаються цілі організації “лисичників”[27]. Полюванням було займатися важко, адже щоб вистежити звіра, особливо взимку, треба було ходити степами, залягати в балки, відшукувати звірині нори, розставляти сіті й капкани, а часом, женучи звіра, цілими днями терпіти голод і холод, улітку спеку і спрагу.

Переважно ходили на полювання із рушницями, собаками, сітками, капканами й ланцюгами. Принісши здобич в курінь, знімали із нею шкуру і віддавали для вичинки особливому фахівцеві цієї справи, гарбарю, а тоді ділили між собою і продавали купцям на місці чи в поїздках[28].

          Грало велику роль і пасічництво. Мед в основному йшов на харчі, з нього готували різне питво, а з воску робили свічки, які мали вже збут в монастирських та приходських церквах Запоріжжя[29].

Із джерел дізнаємося, що: “одні живуть у зимівниках задля своїх коней та іншої худоби, а інші живуть для рибальства, полювання і птахоловства; багато хто має також пасіки”[30].

Підсумовуючи, можна стверджувати, що основним видом господарства було скотарство, а починаючи із XVIIІ ст. входить у козацьке господарське життя хліборобство, бджолярство, садівництво і т.д. Все це зв’язано з тим, що на момент закінчення Національно-визвольних воєн, ідеєю не допустити до розвалу козацької держави, спільнота мала більше часу на сільське господарство, а оборона житла, відходила на другий план.

Список використаних джерел та літератури:

[1] Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII сторіччя) / Михайло Кириченко. – Харків ; Дніпропетровське : ДВОУ видавництво “Пролетар”, 1931. – С.63.

[2] Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С.281.

[3]Зуєв В. О бывших промисыслах запорожских казаков и наипаче рыбном / В. Ф.Зуєв// Спадщина. – 1786. – CПб.

[4]Дзира Я. Літопис Самовидця / [за редакцією Г. Терлецька]. – Київ : Наукова думка, 1971.– С. 142.

[5]Величко С. Літопис / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич ; комент., покаж. В. О. Шевчук]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т.2. – С. 245.

[6] Маркович Я. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. Ч.1. / Яків Маркович. – СПб., 1798. – С. 57.

[7]Маркович Я. А. Дневникъ генеральнаго подскарбiя Якова Марковича. Часть первая (1717-1725гг.) /под ред. А. Лазаревськаго. – Київ : Топографія, 1893 – С. 237.

[8] Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С.281.

[9]Боплан  Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом із їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн / [перекл. з фр. Я. І. Кравця, З. П. Борисюк]. – Київ : Наук. Думка; Кембрідж (Мас.): Укр. Наук ін-т. 1990. – С.137.

[10]Грушевський М. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / [редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін.]. – Київ : Наук.думка, 1995 –Т. 7. – С. 128.

[11]Маркович Я. Дневные записки малороссійкаго подскарбія генеральнаго Якова Марковича. В 2 ч. Ч. 1-2. / Яків Маркович.  – Москва : Тип. В. Готье, 1859.– С.26.

[12] Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С.281.

[13] Мышецкий С. История о казаках запорожских / Семен Мышецкий. – Одесса : Городская типографія, 1851.- С.59. 

[14]Маркович Я. Дневные записки малороссійкаго подскарбія генеральнаго Якова Марковича. В 2 ч. Ч. 1-2. / Яків Маркович.  – Москва : Тип. В. Готье, 1859. – С. 26.

[15]Там само. 116.

[16]Там само. 218.

[17]Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С.282.

[18] Корж Н. Устное повествования / Николай Корж. – Одеса : Городская типография Одессы, 1842. – С.33, 34.

[19]Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1.– С.284.

[20]Зуєв В. О бывших промисыслах запорожских казаков и наипаче рыбном /В. Ф. Зуєв // Спадщина. – 1786. – CПб.

[21]Там само

[22]Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С.285.

[23] Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII сторіччя) / Михайло Кириченко. – Харків ; Дніпропетровське : ДВОУ видавництво “Пролетар”, 1931. – С.71.

[24]Зуєв В. О бывших промисыслах запорожских казаков и наипаче рыбном /В. Ф.Зуєв// Спадщина. – 1786. – CПб.

[25] Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII сторіччя) / Михайло Кириченко. – Харків ; Дніпропетровське : ДВОУ видавництво “Пролетар”, 1931. – С.72.

[26]Зуєв В. О бывших промисыслах запорожских казаков и наипаче рыбном /В. Ф.Зуєв// Спадщина. – 1786. – CПб.

[27] Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII сторіччя) / Михайло Кириченко. – Харків ; Дніпропетровське : ДВОУ видавництво “Пролетар”, 1931. – С.72.

[28]Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С. 286.

[29] Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII сторіччя) / Михайло Кириченко. – Харків ; Дніпропетровське : ДВОУ видавництво “Пролетар”, 1931. – С.74.

[30]Мышецкий С. История о казаках запорожских / Семен Мышецкий. – Одесса : Городская типографія, 1851. –С.53, 81.