Цивільно-правовими відносинами запорозьких козаків, належно називати норми про користування землею та угіддями, право першого займу (займанщина), адже це було важливою ланкою для розвитку господарства. Найпоширенішою формою, яка відповідала за землеволодіння, було  право першого займу – займанщина. Маємо цитати козака Розсолоди, що описує дане явище:

“земля була в них вільна, степів не ділили, де хто обере собі місце; де кому охота припадає, там і сіда. Копай собі землянку, заводь худобу яку, та й кошуй”[1].

Щоби узаконити територію котру зайняли, потрібно було отримання від Коша підтверджувального письмового документа (“білета”, чи “паспорта”), який гарантував січовикам повне право власності на землю. Зазвичай діяло право трудового принципу, коли козаки обстоювали й претендували на землі, які були освоєні (вироблені, оброблені) ними або їхніми предками, родичами; право давності володіння – коли дійсним вважався той власник, який багато років безперешкодно володів землею, і на неї ніхто не висував претензій. Характерний у цьому сенсі випадок наводив А. Скальковський. Вища судова січова інстанція задовольнила позов вдови Ганки Силихи із Самари (1774 p.) в якої місцева влада намагалася відібрати город. І позивачка, і урядовець обґрунтували переважне право Силихи на город саме давністю володіння ділянкою й так званим трудовим правом, бо її чоловік, маючи потребу в городі,

“зайняв місце в Панчовому, де викохав чорне й родюче дерево, володіючи тим 13 літ вільно…досягши 93 всього своїм трудом”[2].

Осередком сільського господарства на Запоріжжі був зимівник. Така форма господарства виникла ще задовго до XVIII ст., але найбільше його поширення було саме на цей час. Стосовно кількості, так це важко сказати, але маємо свідчення секретаря Чернявського із іноземної колегії:

“Симь имь зимовникамь разселенной на обширной ихь земль, хотя точного числа полодить и неможно, однако… можно считать 4 тысячи зимовниковь”[3].

Правда, маємо свідчення Ф. Руджері, котрий бачив основний ареал козаччини на берегах Дніпра. Козаки тут живуть без міст і сіл, і навіть без “найубогіших халуп” – вони мешкають у лісі, немов на ярмарку (себто на бівуаку, з ночівлею просто неба), харчуючись із полювання. Сплять під деревами, а взимку, коли найхолодніше, копають ями у землі (себто роблять землянки), де й готують їжу та ховаються від морозу[4].

Час виникнення зимівників невідомий, але їх створювали вже перші козаки, тому що маємо свідчення Еріха Лясоти, де наводить текст листа запорожців до Рудольфа ІІ, в якому йдеться про можливість

“..виставити 6 тисяч відбірних козаків, не рахуючи хуторян, які живуть на кордонах”[5].

Про курінь маємо свідчення літописця Григорія Граб’янки, який вказує на те, що у ньому могли проживати 150 чол,а бувало і більше. Живе курінь під проводом старшого[6].
В зимівниках займалися скотарством, хліборобством, ловили рибу, полювали на звірів. Зимівники мали характер скотарський, військовий, рибальський, тощо. Основне завдання для скотарських зимівників, полягало у постачанні для війська коней та іншої худоби. Запорізькі коні були важливим стратегічним продуктом не тільки для військових потреб, але й і для комплектування військових кавалерійських частин із-за кордону. Цінилися звичайно і шерсть овець, адже вона була цінним експортним товаром, що його вивозили запорожці на польській та європейський ринок.

          Скотарство давало великі прибутки. Ціна вівці –  2 крб., коня – 25 крб.[7], свині – 60 коп.[8]. У військових господарствах були спеціальні кінські заводи. Слабченко у 1775 р. на правому березі Дніпра нараховує близько 763 військових зимівників, а в них 8,684 козаків[9]. У козака Коржа знаходимо точний перелік зимівників із типами їх господарств, у паланках Самарській, Орельській, Протовчанській, Кодацькій та Інгульській домінувало скотарство та хліборобство, а у Буго-Гардовська та Калміуська мали  рибальський тип господарства.

          На справжні ферми, зимівники перетворилися лише в період існування останньої січі, коли її отаман пропагував землеробство[10].Офіційно козаки-зимівчаки називалися сиднями, або гніздижами, глузливо — баболюбами та гречкосіями; вони були підлеглим станом щодо січових козаків. До гніздюків зверталися під час війни. Була у них особливість – були жонаті, але повинні були виконувати військову службу та часто викликали для сторожі, охорони кордонів, тощо[11].

Після XVI ст. були узаконені землі після смерті чоловіка-козака. Про закон може нам детально розповісти літопис Самійла Величко, де наводяться аргументи, хто має право власності на ту чи іншу землю після смерті власника:

“жінки козацькі після смерті своїх чоловіків звільняються від усіляких наруг , доки не вийдуть заміж: коли вийдуть за козаків, лишатимуться знову при козацьких вольностях, а якщо за мужика то підлягатиме міським повинностям; Козаки, що живуть у духовних маєтностях, хто має свої власні грунти, вічні,батьківські, дідичні, куплені, то щоб військове товариство лишалося цілковито при своїх прямих грунтах та пожитках”[12].

          Щоб мати уявлення про зимівник, можна звернутись до “Карти Земель і Вольностей Війська Запорозького Низового в 1770-х роках”, складено топографом Карасовим, яку опублікував А. Скальський, загальна площа Інгульської паланки дорівнювала 9781 км², тобто один зимівник припадав в середньому на 33,3км².[13]. Є свідчення про те, як малювали свої хати козаки:

“Фарбу синюю дѣлать – обмазовать будинки такь: Крейду потовкти и пересьять черезь решетo и налить водою, а що избѣгнеть бубашки тое, собравь, вимить, а посля уголля липового натовкти и пересьять, якь же крейда, налитая водою, постоить  сутки, то злить воду і вивернуть, на сподѣ Чорнее зрѣзать и покинуть, а чистую, пудь олеи терти зь уголлемь мѣшать”[14].

Ще простішим було життя козаків по бурдюгах. Бурдюг, це татарське слово, котре означає вивернута шкура тварини, просмолена, використовувалася  як посудина для води, за те у козаків цим словом називали землянки, котрі були розкидані степу запорізьких вольностей; у них жили самотні козаки. Бурдюги робили простими: у викопаній ямі ставили чотири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагортали землю, зверху робили дах, а все це разом обмазували глиною; у стінах залишали отвори для вікон, засклених зеленим склом у круглій рамці з чотирьох трісочок[15].

В даній замітці були охарактеризовані житла козаків, а саме зимівники та бурдюги, а також було обговорено що таке займанщина. Зимівник в основному належав заможним козакам та старшині, де розводилось переважно скотарство. Простого козака, якщо він не міг відстояти свою займанщину, тинявся переважно по бурдюгах.

Список використаних джерел та літератури:

[1] Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. [A. М. Авраменко, В. Г. Балушоку, О. А. Бачипська та ін.] /під ред. О. Г. Пазюк. – Київ : Вид. дім“Києво-Могилянська академія”, 2007. – Т. 2. – С.180.

[2] Там само

[3] Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII сторіччя) / Михайло Кириченко. – Харків ; Дніпропетровське : ДВОУ видавництво “Пролетар”, 1931. – С.78.

[4]Вирський Д. Початковий дискурс про козаків: творення образу українського козацтва в Речі Посполитій 1560–1570-х рр. / Д. С. Вирський // Український історичний журнал. – 2018. – № 2. – С. 20.

[5]Путевыя записки Эриха Лассоты, отправленнаго римскимъ императоромъ Рудольфомъ II. къ запорожцамъ въ 1594 г. / [перевод и примѣчанія Ф. Бруна]. – С.-Петербургъ : Тип. П. П. Меркульева.– С. 28.

[6] Граб’янка Г. Літопис гадяцького полковника / Григорій Грабянки. – Київ : Т-во “Знання України”, 1992. – С. 143.

[7] Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII сторіччя) / Михайло Кириченко. – Харків ; Дніпропетровське : ДВОУ видавництво “Пролетар”, 1931. – С. 80.

[8]Маркович Я. Дневные записки малороссійкаго подскарбія генеральнаго Якова Марковича. В 2 ч. Ч. 1-2. / Яків Маркович. – Москва : Тип. В. Готье, 1859. – С.378.

[9] Там само. 81.

[10] Олійник О. Про локалізацію запорозьких зимівників / О. Л. Олійник // Український історичний журнал. – 1992. – № 10. – С. 123-126.

[11] Корж Н. Устное повествования / Николай Корж. – Одеса : Городская типография Одессы, 1842. – С.53.

[12]Величко С. Літопис. / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич ; комент., покаж. В. О. Шевчук]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т.2.– С. 357.

[13]Ястребов В. В запорожском захолусть / В. М. Ястребов // Киевская старина. –1885.  № 12, С. 721.

[14]Маркович Я. А. Дневникъ генеральнаго подскарбiя Якова Марковича. Часть третья (1730-1834 гг.) / под ред. А. Лазаревськаго – Київ : Топографія, 1897. – С. 299.

[15]Дмитро Яворницький. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С. 189.