Коли стихли останні бої Готських воєн, візантійська регулярна армія виявилася єдиною не те що боєздатною, а взагалі єдиною існуючою збройною силою в Апенінах. Пошарпані нескінченними боями і двома великими спалахами Юстинианової чуми, ромейські солдати, передислоковані з інших країв Імперії, склали єдиний контингент імперських сил в Італії. Пізніше скажемо, чому робимо акцент на походженні воїнів Нарсеса та інших ромейських воєначальників.

Воїни, розквартировані в Італії, спочатку ділилися на дві нерівні групи: нумери та схоли. Нумери (або арифми) були основною бойовою силою і представляли собою загони числом від 200 до 500 бійців. Схоли ж традиційно представляли собою полки палацової варти, однак досить швидко перестали згадуватися в джерелах і розчинилися на сторінках історії.

Тепер повернемося до нумерів. Розміщувались вони по містах, фортах або спеціально розбитих таборах. Військова служба в ході цього, “Юстиніанівського”, періоду була для солдатів єдиним заняттям і, відповідно, платня, яку вони отримували від спеціальних чиновників, сакеларіїв (чия посада звучала на латині буквально як “грошовий мішок”), була єдиним засобом до існування.

Не зовсім зрозуміла ситуація з федератами. Відома схильність Нарсеса до командування різного роду племенами – герулами, лангобардами і навіть ренегатами з числа остготів та персів. Однак ми не знаємо, що сталося з цими союзними загонами після завершення війни. Відомо лише, що лангобарди тимчасово повернулися додому, зберігаючи лілейні спогади про чудову Італію, в яку зовсім скоро захочуть повернутися.

Основних недоліків у ромейській армії в Італії того часу було два – це брак платні солдатам та брак кваліфікованих бійців. Першу проблему, яка характерна для війська римлян вцілому, не вдалося вирішити практично за весь час існування Другого Риму – постійні затримки платні. Якщо поглянути на незліченні бунти равенських екзархів, стратигів чи центуріонів навіть у столичній провінції Фракія (привіт, Фока) або ж солдатів у Італії проти самих екзархів, то можна виявити, що серед усіх можливих причин одна стандартно повторювалась: катастрофічна нестача грошей у солдатів і офіцерів.

Друга проблема – брак кваліфікованих солдатів. Ромейські воєначальники зовсім не поспішали набирати рекрутів з числа місцевих жителів, оскільки італійці настільки давно не воювали, що, здавалося, забули, з якого кінця потрібно братися за меч (можемо порівняти з кельтським населенням Британії до англосаксонських набігів). І все ж, ця зневага місцевими жителями обернулась дуже злим жартом, коли на італійські землі Імперії нахлинули вороги в 568 р. Північну оборонну лінію, яку старанно вибудовував Нарсес, просто не було кому захищати. Змісту було в чотирьох нових дукатах, відновлених фортецях і дорогах, як бракує оборонців? За підсумком ромеї отримали настільки невтішний результат – північні редути був зметені за лічені місяці, не рахуючи гарнізону Павії (тоді – Тицина), який затримав лангобардів на 3 роки (від 569 до 572 рр., після чого ставши столицею варварського королівства). Взагалі, Павло Диякон тему оборони міста не оминає та дає декілька цікавих заміток, згадує і момент зайняття Павії варварами:

“Все ж після трирічної, з кількома місяцями, облоги, місто Тицина врешті-решт здалось Альбоїну та лангобардам, які його обложили. І ось, коли Альбоін в’їжджав в місто через східні ворота Св. Іоана, його кінь впав під ними і не міг піднятись, скільки б не спонукали його до цього шпори вершника і удари батогами з усіх боків. Тоді один з лангобардів звернувся до короля з такими словами: «Згадай, мій пан і король, яку ти дав обітницю. Відмовся від цієї жорстокої обітниці, і ти вступиш в місто, адже мешканці цього міста справжні християни”.

Альбоін клявся піддати мечу все населення міста за те, що воно не хотіло здаватися. але як тільки він відмовився від своєї клятви і обіцяв жителям помилування, як кінь його одразу став на ноги, а сам він, вступивши в місто, стримав своє слово і нікому не заподіяв зла”.

Так чи інакше, падіння італійської Півночі та рідкі підкріплення військових корпусів з Константинополя призвели до того, що залишки імперських військ в Італії зазнали реорганізації. Причин для цього рішення більш ніж достатньо: голоди, епідемія, а головне – одвічна нестача навіть тих воїнів, яких не забрала стихія. Необхідно було вживати термінових заходів, щоб врятувати хоч якісь залишки від візантійської Італії. Прийняте рішення здається з нашого польоту далеким від ідеалу, але воно багато в чому допомогло Равенському екзархату протриматися понад півтори століття.

Помалу серед нумерів Італії почали з’являтися підрозділи, набрані з місцевих жителів. Більше того: вже розквартировані раніше нумери теж стали поповнюватись італійцями. В основному, рекрутами були добровольці-землевласники, які готові були служити за ту саму платню, що і їхні товариші з раніше сформованих нумерів. Суттєва різниця між старими і новими полками полягала в тому, що якщо воїни старих нумерів жили тільки “від зарплати до зарплати”, то солдати-італіки цілком могли прожити і без служби в армії. Втім, бійці, які не мали землі, теж не були наївними ідіотами і прекрасно зрозуміли згодом, що високий статус імперського воїна і офіцера може означати і власний (або хоча б орендований) земельний наділ. З огляду на вищесказане, колись регулярна візантійська армія почала мало-помалу мутувати в місцеве ополчення – вийшла неповноцінна фемна реформа, яку проведуть в метрополії Іраклій та Констант ІІ століттям пізніше. В кінцевому підсумку це мало би дати негативний результат, але поки ромейські урядовці зуміли різко підвищити число свого воїнства в регіоні. За даними італійського візантиніста Агостіні Пертузі, в Равенні служило близько 5 тис. осіб, в Римі – півтори, загальне ж число візантійських воїнів могло досягати 32 тис. осіб. Не варто, до речі, дивуватися настільки незначному гарнізону Вічного Міста. На дворі все-таки стояв кінець VI ст. і вже давно померли правнуки тих, хто пам’ятали Рим столицею. Тепер це було провінційне місто, заповнене руїнами. Решта ж гарнізонів розосередились приморськими містами, які ще підпорядковувалися Імперії, як, наприклад, Неаполь і т.зв. П’ятигороддя (в оригіналі Пентаполіс), до якого входили Ріміні, Пезаро, Фано, Сенигалія та Анкона.

Таким чином, були поступово сформовані 5 військових корпусів, назви яких ясно вказують, де вони базувалися:

• exercitus Ravennatis;
• exercitus Romanus;
• exercitus Neapolitanus;
• exercitus Siciliae;
• exercitus Pentapolitanus.

Цивільна адміністрація з огляду на вторгнення лангобардів виявилась незатребуваною та помалу відмирала на користь дуксів тих чи інших гарнізонів, що підпорядковувалися, в свою чергу, екзарху Равенни. Винятком виявився все той же Рим, де владу поступово перейняв Святий Престол – Григорій Великий встановив його суверенітет у 601 р.

Так чи інакше, до середини VII ст. ці 5 “екзерцітусів” були досить мобільними підрозділами і цілком могли перекидатися зі свого гарнізону на необхідну ділянку фронту. Однак процес іррегулярізаціі армії призвів до того, що з часом війська перестали здійснювати походи і стали виконувати роль місцевої міліції, хіба що трохи більш кваліфікованої. Трохи пізніше імператор Юстиніан II Рінотмет офіційно припинить виплат на півострів, яку, втім, італійські вояки не бачили часом роками. Скасування платні автоматом знижувала левову частку прихильності до Імперії і поступово армійським гарнізонами почали розпоряджатися місцеві виборні воєначальники, а у випадку з Римом – Папа Римський, який мимоволі взяв на себе функції одночасно командира та сакелларія (скарбника).

На жаль, нам невідомо, наскільки боєздатними були реорганізовані “екзерцітуси”. Історія донесла до нас кілька коротких, але очевидних звісток про поразки італійських (тепер їх потрібно називати саме так) військ від лангобардів, але жодної звістки про перемогу. З іншого боку, лангобарди настільки самовіддано вбивали своїх королів, що частенько впадали в деяку меланхолію, яка однак не заважала їм захоплювати візантійські володіння. Інша справа, що скористатись тим ромеям не вдавалось. Ні місцеві сили, ні корпус імператора Константа II, який базилевс особисто очолював в ході Італійського походу 663 р., не досягли успіху. І все-таки екзархат встояв на деякий час, а значить, встояли і армії, які захищали його території.

Список використаних джерел та літератури:

1. Банников А., Морозов М., История военного флота Рима и Византии. (Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 592.
2. Бородин О., Византийская Италия в VI-VIII веках (Равеннский экзархат и Пентаполь): (Барнаул: День, 1991): 366.
3. Бородин О., Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. (Санкт-Петербург: Алетейя, 2018): 474. 
4. Бородин О., Византийская Италия в борьбе за независимость. Встречи с историей. Вып. 2. (Москва, 1988): 16-24.
5. Браунворт Л. Забытая Византия, которая спасла Запад. (Москва: Астрель, 2016): 416.
6. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
7. Величко А., История византийских императоров. От Юстина І до Феодосия ІІІ. (Москва: Вече, 2012): 448.
8. Диль Ш. История Византийской империи. (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
9. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 20 вересня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
10. Летопись от Диоклетиана до царей Михаила, и сына его, Феофилакта [Електронний режим доступу]: https://www.history.vuzlib.su/book_o054_page_4.html?fbclid=IwAR35BB_sv7rcPnu6YHzIcnGOnME7so6dmLm9qbqlsV7l-UXXV-eN-LlSRLY
11. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
12. Люттвак Э. Стратегия Византийской империи. (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2016): 656.
13. Успенский Ф. И. История Византийской империи, VI – IX вв. (Москва: Мысль, 1996). [Електронний режим доступу]: http://www.sedmitza.ru/lib/text/442721/?fbclid=IwAR23Oh95VHWK0OK7honPIw-MduGXMMPtE3-XGfPSrAquW9E4MVL0JZk50S0
14. Успенский Ф. И., История Византийской империи. Крушение. (Москва: Аст, 2011): 576.
15. Павел Диакон. История лангобардов.Книга ІІ. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 20 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Diakon_P/frametext2.htm
16. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 20 вересня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012