Перш ніж перейти до розбору результатів досліджень історії запорозького козацтва Д. І. Яворницьким, варто спочатку хоча б фрагментарно ознайомитися з його біографією, завдяки якій можна буде попередньо встановити причину вибору цієї теми, відданості їй та з’ясувати роль академіка в процесі національно-культурного відродження в Катеринославі та регіоні загалом.

Дмитро Іванович народився 6 листопада 1855 р. в с. Сонцівка Харківської губернії в сім’ї сільського дяка Івана Якимовича Яворницького зі збіднілого дворянського роду та простої селянки Ганни Терновської. Незважаючи на бідність родини, батько-“самоук” намагався дати хоча б мінімальну освіту своїм дітям. Тривалими зимовими вечорами, коли сім’я збиралася у маленькій хатинці, батько по складах читав дітям книжки. Мати пряла, а Дмитро з сестрою Горпиною лежали на печі й захоплено слухали батька. Особливе враження справив на маленького Дмитра безсмертний твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Образ козака Тараса глибоко запав у душу шестирічного хлопчика. Він невтішно ридав над долею козака Тараса Бульби. Пізніше Яворницький згадував, що

«як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей».

Звідтоді й назавжди закохався Дмитро в історію легендарної Запорозької Січі та її славетних лицарів[1].

Після вступу в Харківський університет, дитяче захоплення перетворилося в справжній науковий інтерес. Про результати роботи буде повідано пізніше, а через його зацикленість на темі запорозької вольниці попечитель Харківського навчального округу Михайло Максимовський прямо заявив: “Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію.”[2] Яворницький проігнорував ці вимоги і не зупинив свої дослідження Запорожжя, через що був позбавлений стипендії та виключений з університету з ярликом “сепаратиста”. Згодом в одному з листів він болісно описував цю ситуацію:

“І не думав і не думаю бути сепаратистом… Люблю клаптик землі! Люблю тому, що не знаходжу ніде іншого розради, люблю тому, що там є широкий простір для моєї роздольної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї Украйни бачу сумний образ своєї особи. Ех, знали б люди, як важко мені жити на світі! Одна втіха – кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулого часу … Так хіба це сепаратизм?”[3]

Втім, використовуючи набуті за роки навчання зв’язки, він перебрався до Петербурга, влаштувався викладачем в Миколаївський інститут шляхетних дівиць і став членом імператорського археологічного товариства, щоліта далі проводячи у експедиціях на історичній території Запорожжя. І тут за напрямком його лекцій пильно стежив тодішній міністр освіти Іван Делянов, чиє міністерство в 1891 р. таки заборонило Яворницькому викладацьку діяльність. Поки ця справа мала вирішуватися, Дмитрові Івановичу довелося поїхати у своєрідне заслання в Туркестан (особливо в Ташкенті), де все одно продовжив роботу над головними творами свого життя – першими томами “Історії запорозьких козаків” (про них йтиметься пізніше).

Після шквалу не завжди заслуженої критики, він поступово відходить від науково-дослідницької діяльності, роблячи пріоритет на лекторіях. Можна для прикладу навести уривок мовою оригіналу з лекції студентам Московського університету 5 жовтня 1901 р. “О значении украинского козачества”: “В оценке роли и деятельности южно-русского козачества С. М. Соловьев совершенно сходится с польскими историками. То есть Соловьев не только не видит в деятельности козаков никакой пользы, но усматривает в них страшный вред для государства и общества. Вот его подлинные слова:

«Козак искал в степи через бегство только личной свободы; он являлся в степь не для того, чтобы трудиться, утвердить более правильные отношения к труду: он бежал для того, чтобы быть вольным козаком, а не мужиком, ибо с понятием труда соединялось понятие мужичества. Таким образом, выход козака в степь из государства вовсе не был шагом вперед в общественном развитии, а скорее, шагом назад… Еще дальше пошли в своих определениях малороссийских козаков последователи Соловьева: они называли козаков ни больше ни меньше, как шайкой разбойников, дикими мамелюками, бродягами, развращенными членами общества, противообщественным элементом. Точка зрения московского историка неприемлема, ибо она совершенно не соответствует действительности. Начать с того, что напрасно С. М. Соловьев отделяет в юго-западной Руси козаков от народа. Правда, в XVI веке, когда козаки впервые открыли войны против поляков, то они воевали только за свои сословные права; но вскоре они были поставлены в необходимость слить свое дело с делом всего малорусского народа, и в этом направлении пошла вся дальнейшая история малорусского козачества. Оттого сам народ вовсе не отделял себя от козачества. Вместе с народом и козаками в протесте, который они высказывали полякам, принимали также участие высшие слои общества южной Руси, т. е. духовные и дворяне.”[4]

Цікавий факт, що перед цією лекцією попечитель Московського навчального округу Боголєпов, знаючи, що приват-доцент Яворницький “політично неблагонадійний”, все ж дозволив йому читати лекції за своїм профілем, але суворо застеріг: “Читать разрешаю! Но ходи строго по апостолу!” (мався на увазі саме Соловйов, який в тодішній російській історичній науці мав чільне місце). Як ми бачимо, незважаючи на явну неприхильність представників імперської влади та спроби загнати Дмитра Івановича в рамки офіційної ідеології, він надалі не зважав на це, відстоюючи свою думку. Така твердість, зважаючи на часовий період, гідна поваги.

Схожа ситуація сталася до того (17 грудня 1900 р.), коли йому дозволили прочитати 2 публічні лекції в Чернігові. Втім дали провести йому лише одну і ось чому. Яворницький розповів, як цариця Катерина II запросила до себе представників від запорожців. Побачивши їхні довжелезні вуса, імператриця наказала почастувати гостей сметаною. Збагнувши, що з них хочуть покепкувати, козаки пояснили: за звичаєм вони спершу їдять мед, а вже потім — усе інше. Подали мед. Козаки-хитруни вмочили в нього вуса, затим підкрутили їх та й заходилися їсти сметану. В цьому губернатор побачив протиставлення дотепності запорожців царській підступності. Та найбільш вразило його те, що лектор додав: придворні, які оточували імператрицю, вельми сміялися й питали козаків, де вони такі народжуються? — “На Запоріжжі!” — відказували ті. У свою чергу голосно допитувалися один одного: “А де такі пикаті та пузаті пани народжуються?” І тут же самі відповідали: “Народжуються в Петербурзі та в Москві, а помирають у тюрмах та в Сибіру”. Малися на оці інтриги серед придворної знаті, внаслідок яких по вступі на трон нового монарха окремі вельможі попадали в неласку за свою попередню діяльність. У доволі непривабливому вигляді змалював Яворницький соловецькі в’язниці, де світло зовсім не проникало в камери і можна було тільки з великим зусиллям стояти згинці. А закінчив недвозначним натяком:

“Нашим студентам, яких тепер арештовують, не так важко сидіти”.[5]

Довго з таким темпом він викладати не зміг і для нього ситуація змінилася на краще, коли місцева влада запросила Дмитра Івановича на посаду директора Катеринославського обласного музею ім. Олександра Поля в 1902 р. Яворницький одразу наповнив своїми знахідками і для зразкового формування фондів навіть здійснив поїздку до Єгипту, щоб побачити як об лаштований історичний музей в Каїрі. Працюючи на цій посаді, він не покидав і свої старі археологічні дослідження на Катеринославщині.

Багато сучасників стверджували, що Дмитро Іванович в питаннях діяльності музею підходив з надзвичайним ентузіастом. Це можна побачити і по такому прикладу, описаного Іваном Шаповалем. В 1915 р. на візит до Катеринослава прибув цар Микола ІІ, серед місць відвідин якого був і музей ім. Поля, тому професорові довелося підготувати екскурсію для нього. Коли вона дійшла до знаменитого листа запорожців султану, “Дмитро Іванович голосно прочитав цього листа, не пропускаючи всіх його крутих приперчених висловів і не перекладаючи на російську мову. Професор так захопився, що й далі, після читання листа, говорив до царя українською мовою. Цар мовчки йшов за професором по залах музею, не все розуміючи, але й не питаючи вже. Українська мова, яку цькували й гнали в Російській імперії і на яку перейшов у розмові професор, видалася декому з царських вельмож за образу імператора, і вони нишком стали махати й подавати знак Дмитрові Івановичу, щоб припинив цей скандал, але той удав, ніби не помічає тих “сигналів”. Другого дня після від’їзду царя Яворницького викликали до поліції, і поліцмейстер, підполковник П. І. Метленко спитав: — Ви що, професоре, російської мови не знаєте, що з імператором говорили по-українському?! — Як це не знаю? Добре знаю! Так усі мої найголовніші твори написано російською мовою, і недарма я викладав історію в Московському університеті. Але зрозумійте ж, що листа запорожців до турецького султана треба читати тою мовою, якою він написаний. У цьому його сила, аромат епохи, краса! Коли вже цар закінчив оглядати музей, Дмитро Іванович запропонував йому написати свої враження в меморіальній книзі. Цар узяв окремий чистий аркуш і написав: “Мне музей очень понравился. Я очень доволен. Я очень благодарю профессора Эварницкого за объяснения. Николай”.”[6]

Важкі випробування для професора Яворницького та його музею настали після революції та хаосу громадянської війни всіх проти всіх. Хоч Дмитро Іванович і був на проукраїнських позиціях, для збереження свого музею йому довелося залишитися в Катеринославі та демонструвати на показ свою “аполітичність”. І як виявилося не дарма, бо той же Іван Шаповал описує ситуацію 1919 р., коли музей випадково мало не пограбували махновці. Колекції вдалося врятувати лише випросивши в Нестора Махна охоронну записку особисто від нього з усіма печатками та підписами.[7]

Втім з іншого боку, в такий буремний час Дмитро Іванович продовжив працювати в руслі національно-культурного відродження в регіоні. Наприклад, коли за часів Гетьманату був створений Катеринославський університет, професор Яворницький одразу створив у ньому кафедру історії місцевого краю та Запорожжя (в 1921 р. – перейменована на кафедру історії України), яку й очолював. В 1924 р. вона була переведена у Дніпропетровський історично-археологічний музей з підпорядкуванням ВУАН у статусі науково-дослідної кафедри.

Наприкінці 20-их років вже був визнаним вченим, в 1929 р. його обрали академіком АН України. Під час роботи в ДАЕНКУ (Дніпропетровська археологічна експедиція наркома України) у нього з’явилася ціла школа, учні якої мали продовжити його справу. Втім на початку 30-их все пішло шкереберть: Микола Скрипник застрелився в 1933 р. (саме під його патронатом діяла ця комісія), в тому ж році самого Дмитра Івановича і ще 15 наукових співробітників музею було звільнено, з 1934 р. починається нова хвиля сталінського терору і до 1938 р. жоден з учнів Яворницького не залишився цілим. В 1937 р. його самого розглядало НКВД як “натхненник українського націоналістичного підпілля”. Старого академіка врятував лише спад репресій в 1938 р. І навіть у таких умовах він не полишав роботи над своєю останньою працею – історія Катеринослава (щоправда, вийшла через 52 роки після написання).[8]

Роль академіка Дмитра Івановича Яворницького у вивченні історії запорізьких козаків важко переоцінити.

Загалом дана тема вже вивчалася попередніми істориками, при чому не тільки дослідниками ХІХ ст., а й ранішими літописцями, чому варто попередньо присвятити певну ремарку. Наприклад, ще з XVI ст. з’являються польські хроніки Мартина Бєльського, Александра Гвагніна, Павла Пясецького та ін., які намагалися не тільки подати інформацію про сучасних їм козаків Дикого Поля, а дати свої теорії їхнього походження (вони бачили в них переважно селян-“хлопів”).

Зі XVIII ст. схожі спроби подати свої думки щодо історії та походження запорожців простежуються і у літописі Григорія Граб’янки, зокрема. Автор стверджував, що козаки є нащадками “козар” – “скіфів”, які мігрували на Україну зі Середньої Азії під тиском монголів, при тому він їх вважає не окремим етносом, а станом. А далі під тиском литовських та польських панів надавали перевагу переселятися за дніпрові пороги[9]. Дещо інші ідеї виголошує  Петро Симоновський у своїй праці “Краткое описание о казацком малороссийском народе” 1765 р.. Він вказує на те, що після захоплення Київського князівства Литвою в 1320 р., його населення переселялося на Низ і було аморфною масою, а організованості їй надали ті представники руської шляхти, які пізніше покозачилися[10]. Подібні думки набули свого розширення вже в анонімній “Історії Русів”.

Також серед істориків та діячів ХІХ ст. варто виділити погляди на історію запорозьких козаків. Зокрема, Микола Костомаров у візіях щодо них одночасно поєднював свою ідею про особливість української народності, які відрізняють їх від “великоросів” (демократичність, волелюбність, вічевий спосіб життя громади; ця ідея сильно вплине і на бачення самого Дмитра Яворницького при його особистій зустрічі з Миколою Івановичем) з її негативними наслідками, а саме – особисту свавільність, некерованість народної стихії, яка має руйнівний характер. На його думку, це найяскравіше виразилося у козацьких повстаннях XVI-XVII ст. Схожі погляди мав і Пантелеймон Куліш, який пройшов певний шлях від романтизації козацтва як явища до розчарування в ньому, бачачи в ньому ті ж негативні прояви, що і Костомаров. Володимир Антонович, натомість, розширив костомарівську ідею духовної природи народів. В його інтерпретації український народ протягом свого історичного розвитку реалізовував свою “керівну ідею” (широкого демократизму), яка проявилася саме в існуванні Запорізької Січі[11].

Варто також згадати, що вже за життя Дмитра Івановича Яворницького історія запорозького козацтва в Російській імперії останньої третини ХІХ ст.  формально не належала до ідеологічного табу, втім після прийняття Емського указу 1876 р. подібні теми (в даному випадку – з дослідженнями позаросійської державності в “малоросів”) сприймалися імперською владою на місцях як такі, що живлять сепаратизм на окраїнах монархії. Тому таким дослідникам переважно або перешкоджали напряму, або ніяк не сприяли.

Ще протягом навчання в Харківському університеті Дмитро Іванович починає ретельно досліджувати історію запорожців, розпочавши з вивчення історичних джерел до цього і проводячи власні експедиції на місцях їхнього проживання. Результати цей перших студій були виражені в історично-географічному нарисі “Топографическое описаніе Запорожья” 1883 р., а через рік вийшла монографія “Число и порядокъ Запорожскихъ сичей съ топографическімъ описаніемъ Запорожья”. Дослідження запорозької вольниці не могли не викликати увагу представників імперської влади і в результаті в 1884 р. він був позбавлений стипендії, виключений з Харківського університету та набув ярлик “сепаратиста”.

Проте Дмитро Іванович не зупинив свої студії. Навіть перебравшись до Петербурга, займався виданням джерелознавчих монографій “Запорожье въ остаткахъ старины и преданіяхъ народа” в 2-ох томах (1888 р.), “Сборникъ матеріаловъ для исторіи запорожскихъ козаковъ” (1888 р.) і топографічного нарису “Вольности запорожскихъ козаковъ” (1890 р.). Вже в 90-их роках ХІХ ст. Яворницький досяг свого піку у вивченні історії запорізьких козаків, видавши “Исторію запорожскихъ козаковъ” (І том – 1892 р.; ІІ том – 189 р.; ІІІ том – 1897 р.). На аналізі них потрібно наразі зупинитися.

Перший том при детальному розгляді може здатися швидше не стільки описом історії запорожців, скільки “енциклопедія побуту козацтва”[12]. І з цим твердженням важко не погодитися, адже в даному томі описані практично всі аспекти життя запорожців: межі “вольностей” Війська Запорізького, гідрографія та клімат краю, його флора та фауна, склад та чисельність низового козацтва, військово-адміністративний поділ та самоуправлінські ради в цих одиницях, адміністративна влада, суди та покарання, запорозькі військові клейноди, домашнє життя в Січі та зимівниках, церковний уклад та релігійність низового козацтва, охорона кордонів “вольностей”, доходи Війська Запорозького, грамотність, канцелярія та шкільна справа на Січі і навіть поштова служба. Окремої уваги заслуговують описи господарства запорожців (хліборобство, скотарство (окремо виділяється з нього вівчарство), риболовля, звіроловля, огородництво і садівництво). Не менш цікавими є розділи присвячені воєнній справі низових козаків: їхні збройні сили і тактика бою, одяг та озброєння, особливості сухопутних та морських походів у Чорне море. На мою думку, найбільш ґрунтовні описи стосуються проблем уживання з мусульманськими (кримські татари та Османська імперія) сусідами Запорожжя, а саме воєнні конфлікти та торгівельні контакти. Більшість дослідників як до, так і після Яворницького рідко детально розглядають цей факт сусідства, що є неправильно. Саме за таких умов постійної загрози з півдня і сформувалося низове козацтво як потужна мілітарна сила, котра здатна боротися на рівних з ордами кочових сусідів, чиї набіги на українські землі ставали дедалі менш результативні через дії запорожців.

Другий том вже присвячений безпосередньо історії запорозьких козаків. Автор розпочинає з етимології назви та поняття “козак” (послуговуючись тюркологічною літературою протягом перебування на політичному засланні в Ташкенті приходить до висновку про тюркське походження назви, котра через татар була перейнята населенням, яке колонізовувало Дике Поле) і далі в хронологічному порядку оповідає про власне історію низового козацтва, починаючи від кінця XV ст. Щоб не описувати детально періодизацію Дмитра Івановича, варто виділити кілька ключових моментів: перші писемні згадки про них, гетьманство Д. Байди-Вишневецького і його смерть, поява реєстрових козаків за Стефана Баторія, повстання Криштофа Косинського 1591-1593 рр., Берестейська церковна унія 1596 р., повстання Северина Наливайка 1594-1956 рр., участь запорожців у Смуті в Московії, участь у польсько-турецькій війні 1620-1621 р., повстання 1625 р., 1630 р., 1635 р. і 1637-1638 рр., Хмельниччина, опозиція Січі щодо гетьмана Івана Виговського, діяльність кошового отамана Івана Сірка, розкол Гетьманщини, втягування Османської імперії в Руїну.

В третьому розділі автор діє за аналогічним принципом, продовжуючи хронологічно опис історії запорозьких козаків. Ключові моменти: Перший Кримський похід 1687 р. і обрання Івана Мазепи гетьманом, Другий Кримський похід 1689 р., поява на Січі та діяльність Петрика, Азовські походи Петра І, участь запорожців у Північній війні, конфлікти Січі з Мазепою, перехід кошового отамана Костя Гордієнка з Мазепою на бік шведів у 1708 р., знищення каральною експедицією полковників Яковлева та Галагана Чортомлицької Січі та втеча запорожців до Олешок, Полтавська битва 1709 р., похід Пилипа Орлика на Правобережжя 1711 р., Ніштадський мир 1721 р., спроби Пилипа Орлика підбурити запорожців на антимосковські виступи, повернення низових козаків на Запорожжя і заснування Нової Січі в 1734 р.

Такий комплексний, мало не енциклопедичний, підхід дійсно вражає (перша подібна робота в українській історіографії), адже досі рідко можна побачити настільки кропітке залучення різноманітних джерел автором для висвітлення майже всіх аспектів функціонування й історії Запорожжя. За підрахунками Івана Сварника (український дослідник, котрий на початку 1990-их років перекладав на українську мову даний тритомник Дмитра Івановича), Яворницький для свого 1-ого тому залучив близько 170 позицій джерел та літератури. Для решти (через відмінність їхньої структури) – менше. Серед головних письмових джерел можна виділити: “Акты Юго-Западной Россіи”, “Памятники, изданные врѣменной комиссіей для разбора древнихъ актовъ”, “Акты, изданые археографической зкспедицией”, “Volumina Legum”. Значну увагу привертає автор наративним джерелам, широко використовуючи літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, щоденники Еріха Лясоти (використане практично все, що стосується запорозьких козаків), Гійома де Боплана, Xристофа Манштейна, хроніки Бєльського, Пясецького, записки Гейденштейна, епістолярну спадщину Станіслава Жолкевського, український літопис Срезневського, а також літописи по Іпатійовському, Ніконовському списках, Хмельницький літопис, Літописну збірку Бєлозєрського та ін.[13]

Втім незважаючи на всю колосальність джерельної бази та піднятих проблем, дана багатотомна монографія не уникнула критики. Наприклад, Дмитро Дорошенко вважав, що Яворницький, не маючи наукового методу та не дуже критично розбираючись в джерелах, не зміг дати історії Запорожжя, яка б відповідала вимогам новітньої історичної науки, і сприйняв їх як звід різних матеріалів по запорожцям (схожої думки був і Олександр Лазаревський). З іншого боку, він повністю визнає заслуги Дмитра Івановича в збиранні величезного топографічного, етнологічного та археологічного матеріалу, що служитиме основою для майбутніх дослідників Запорожжя[14].

Загалом, подібна критика йшла від багатьох тодішніх вчених, особливо позитивісти висловлювалися про Яворницького не як про дослідника, а як про співця козацької слави, який ідеалізує запорозьке козацтво. Д. Яворницький сам усвідомлював, що він, як збирач археологічного матеріалу й особливо фольклору, “дещо зробив”. Академік В. Пічета, який у 1903 – 1905 рр. викладав у Катеринославі і співпрацював з Д. Яворницьким у місцевій архівній комісії, вважав його твори цікавими з точки зору “побутових картинок”, як “історичний опис”, але в цих творах, підкреслював В. Пічета, немає головного – історичного методу. На думку сучасних дослідників, саме внаслідок занадто суворої однобічної критики з боку офіційної історіографії (передусім О. Лазаревського), яка не побачила новацій вченого у підході до висвітлення проблеми, Д. Яворницький припинив працю над 4-м томом “Історії запорозьких козаків” (він мав логічно завершитися 1775 р. – знищенням Нової Січі) і спрямував свою діяльність на літературну творчість. Історик зневірився у власних силах вченого й досить самокритично писав у листах до друзів, що в нього не було “критичного розуму” і “широкого погляду на історичні явища” і що йому, “чим брати на себе звання ученого, або літерата”, краще було б працювати за своїми здібностями гарного лектора і оповідача[15].

Звісно, це не означає, що Дмитро Іванович Яворницький геть закинув наукові дослідження на свою улюблену тему, втім саме з початку ХХ ст. він перепрофільовується на викладацьку діяльність та опіку над музеєм ім. О. Поля у Катеринославі (нині – Дніпр. Нац. Істор. музей ім. Д.І. Яворницького).

Список використаних джерел та літератури:

---

[1] Світлана Абросимова, Андрій Парамонов, Дмитро Яворницький та його родовід. (Харків: Харківський приватний музей міської садиби, 2009), 12.

[2] Ярослава Верменич, “Запорозьке козацтво як об’єкт наукових зацікавлень Д. І. Яворницького”, Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики, No 8-9 ч. 2, (2002): 306.

[3] Світлана Абросимова, Андрій Парамонов, Дмитро Яворницький та його родовід. (Харків: Харківський приватний музей міської садиби, 2009), 20.

[4] Дмитро Яворницький, “О значении украинского козачества” – лекція студентам Московського університету 5 жовтня 1901 р., її текст – http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=1740.

[5] Іван Шаповал, У пошуках скарбів. (Київ: Дніпро, 1983), 30.

[6] Іван Шаповал, У пошуках скарбів. (Київ: Дніпро, 1983), 171.

[7] Іван Шаповал, У пошуках скарбів. (Київ: Дніпро, 1983), 174-176.

[8] Ярослава Верменич, “Запорозьке козацтво як об’єкт наукових зацікавлень Д. І. Яворницького”, Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики, No 8-9 ч. 2, (2002): 311-312.

[9] Владимир Голобуцкий, Запорожское казачество. (Київ: Государственное издательство политической литературы, 1957), 4.

[10] Там же, 5.

[11] Там же, 13-15.

[12] Геннадій Виноградов, “Особливості джерельної бази праці Д. І. Яворницького «Історія запорозьких козаків»”, у збірнику Вчений-подвижник: Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров’ї археолога, історіографа, краєзнавця та етнографа Д. І. Яворницького, ред. Андрій Снітко, (Дніпро, 1991), отримано доступ 7 грудня 2019 р., http://www.museum.dp.ua/article0433.html.

[13] Геннадій Виноградов, “Особливості джерельної бази праці Д. І. Яворницького «Історія запорозьких козаків»”, у збірнику Вчений-подвижник: Життєвий шлях та літературна спадщина відомого на Придніпров’ї археолога, історіографа, краєзнавця та етнографа Д. І. Яворницького, ред. Андрій Снітко, (Дніпро, 1991), отримано доступ 7 грудня 2019 р., http://www.museum.dp.ua/article0433.html.

[14] Дмитро Дорошенко, Огляд української історіографії. (Прага: Державна друкарня в Празі, 1923), 172.

[15] Світлана Абросимова, “Дмитро Яворницький: образ ученого в контексті минулого і сучасного”, текст опубліковано на сайті Дніпровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького,               http://www.museum.dp.ua/article0444.html.