Про суд, злочинців та покарання детально нам можуть повідомити такі джерела, як спогади козака Коржа, Калнишевського та інші.

Істориків здавна цікавило питання судочинства в Україні, тому спершу розглянемо їх концепції, а згодом перейдемо до джерел. Отож, відомий дослідник Д. Міллер стверджував, що в Україні до 1648 року громадянське населення відповідало за здійснені злочини перед судами земськими, міськими, підкоморськими, але Лазаревський в рецензії на книжку Д. Міллера “Суди земські, міські і підкоморні в XVІІІ столітті” доводить, що на територію України того часу суд творили “намісники” польських вельмож Вишневецьких, Острозьких, Конецпольських, Жолкевських.

Варто зазначити що судова система мала поділ на:

• Полкові суди, які розглядали в основному громадянські спори, але могли розглядати і кримінальні справи, але не дуже важливі.Складалися з полковника, полкового судді та іншої полкової старшини, представників значкового знатного товариства[1].

• Генеральний військовий суд, який складався з двох генеральних суддів, генеральних старшин, членів бунчукового знатного товариства. Він був не тільки для козаків, але й для магістрантських міщанських судів, котрі переважно займалися питаннями кримінальними та цивільними. Важливим є те, що у Конотопських 1672 р. та Переяславських статтях 1674 р. затвердили, що до Генерального військового суду належатимуть також земельні справи[2].

• Суд генеральної воєнної канцелярії. В його склад входили: гетьман, декілька чоловік із генеральної старшини. Вирішувались важливі справи осіб генеральської старшини, бунчукових товаришів і “куманських протекціонерів”, тобто осіб які знаходились під покровительством гетьмана.

Для розгляду справ між козаками та іншими станами створювалися тимчасові судові комісії: наприклад, згідно з Ординацією 1638 р. передбачалося призначення суду в складі козацького полковника та підстарости для розгляду справ між козаками та міщанами[3]. Складні справи про тяжкі злочини чи сільської козацької старшини передавалися сотенним судам. Судовим виконавцем та слідчим був сільський осавул[4]. Сотенні суди складалися з сотника, городового отамана, сотенної старшини; могли також залучатися представники сотенного значного козацького товариства[5].

 Суд гетьмана був найвищою судовою інстанцією. До його завдань входили розглядання прохань про помилування, зміні одних мір покарання іншими, припинення кримінальних справ та низка рішень, які входили в компетенцію верховної влади. Найнижчою судовою інстанцією був сільський козацький суд. Він очолювався сільським козацьким отаманом і складався з кількох місцевих козаків за вибором останнього; розглядав справи лише козаків. Судовим виконавцем та слідчим був сільський осавул[6]. Були також земські та підкоморські суди, які розглядали цивільні та земельні справи, а також Головний трибунальний суд, його особливість – присутність представників духовного стану.

Суддів обирали на радах. Вважалось правильним, що вибраний суддя повинен бути “людиною достойною, заслуженою,  добросовісною, грамотною у правах вправних, із законного народження, чесного обходження, в словах і ділах постійного, не молодше 25 і не старше 75 років”[7].

 Про процес розгляду справ у суді можемо дізнатися зі спогадів Коржа. Отож, коли справа доходила до суду, козаки, котрі не могли поділити щось між собою, йшли до суду і говорили:

“Кланяємося, панове, хлібом і сіллю”. Суддів свою чергу: “Яке ваше діло, панове-молодці?”. Тоді ображений першим відповідає: “От, панове, яке наше діло, — показує на свого товариша, — оцей мене скривдив, от стільки шкоди мені зробив своєю худобою і не згоден мені платити, що належить за випасене сіно (чи за вибитий хліб)”. Щоб переконатись у достовірності інформації, судді запитували у другого кривдника: “Ну, братчику, говори ти, чи то правда, про що зобиджений товариш твій на тебе скаржиться?”.Після цих слів, паланка посилає підпанків для огляду шкоди. Зазвичай, судді просять примиритися обом сторонам, але якщо одна із сторін не хоче помиритися усі йдуть до отамана куреня, в якому сталося непорозуміння, після чого обидва отамани починають умовляти позивачів: “Помиріться, братці, і вдовольніть тут же один одного, аби не обтяжувати далі вищого начальства”, коли і це не допомагає, тоді всі четверо приходять до військового судді, котрий  вмовляє його, наводить йому правильні й законні докази до примирення, тоді судді зверталися до отаманів: “Ну тепер же ви, панове отамани, ідіть з ним до кошового, там уже буде їм остаточний суд та ухвала”.
        Зрештою козаки, приходять з отаманами до кошового у курінь, усі четверо разом кланяються йому і починають по черзі доповідати, коли кошовий розгівався, гукне сторожі: — “Сторожо, київ!”. Вартові біжать і несуть киї оберемками. А вельможний каже: “Ну, лягай, братчику, ось ми тебе провчимо, як по правді жити й панів шанувати”. Коли винуватця відлупцюють, вельможний говорить: “Ну годі, вставайте і козака на волю відпускайте, а киї подалі ховайте”[8]. Отак і вирішується доля винного, приймалася ухвала без судочинства на папері.

Щодо законів, козаки уникали їх, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод. Тому покарання і страти у запорізьких козаків стосувалися лише кримінальних і майнових злочинів. Зі злочинів цивільного судочинства найважливішими вважалися справи з несплаченого боргу, взаємних сварок, різноманітних збитків, справи про перевищення визначеної в Січі норми продажу товарів.Як згадується у літописі: “Злодійство і підступність поміж ними не водиться, а якщо є трапиться, що хтось візьме путо або канчук, то за це винного вішають на гілці дерева”[9].

Із кримінальних злочинів найбільшим вважалося убивство козаком товариша або грабунок: “особливо суворими були за велику крадіжку, за яку, при двох певних свідках, карають насмерть”[10]. Після скинення гетьмана Самойловича з гетьманства ,не дочекавшись нового гетьмана в полках,було вчинено грабунок, за що, після прибуття нового гетьмана в Гадяч та Батурин: “свавільників звелів гетьман, ловити і віддавши в міцне ув’язнення, чинити потім дізнання. Після них той хто був винен, поламано руки й ноги, іншим, найзапеклішим, відiтнено голови, третіх вішано на шибеницях, четвертих карано на худобі, а в п’ятих глупство виганяно киями”[11].Зі свідчень Феодосія Софоновича: “Року 1664 Сулимка , козакъ с Торговицѣ , полковникомъ торговицким назвавшися , почал старостъ, врядниковъ забывати . Тим часомъ наспѣлъ Tетера и Маховскии , що с кролем ходили , того Сулимку розбили и самого поймавши , стратили ; Козаковъ Его болей пятисот живцем поимавши , без жадной фолкги под Бѣлою Церквою всѣхъ постинали”[12].

Усі запорозькі козаки належали до січових куренів, деякі були холості, їх називали сіромами. Вони мали своїх ватажків, котрі збирали таємно раду і вирушали по здобич. Зі спогадів, маємо цитату: “Ну, братчику, дивись бо, щоб якого козака не втратив, тоді вже й до куреня не вертайся, одне слово, грабуй, але кінці ховай”. І ватажок, відповідає отаманові: “Ні, батьку, всі будуть цілі”[13].Тому через таке нахабство, козаки немали іншого вибору як стратити таких злодіїв, щоб провчити. Страчували і тиххто зґвалтує жінку, бо цей злочин “до знеславлення усього Війська Запорізького служить”[14].

Варто зазначити, що покарання і страти у запорізьких козаків були різними, усе залежало від характеру злочинів: кого вішають, кого б’ють  киями до смерті, кого саджають на палю, а кого засилають до Сибіру. Також зустрічалися випадки коли козацькому праву була відома й так звана тимчасова порука, коли запідозрених у злочинах товаришів віддавали під нагляд родичів у зв’язку з суворими приписами церковного календаря (приміром, у піст, коли не годилося чинити допит чи карати злочинця)[15]. А було й таке, що щиросердне зізнання підозрюваного чи каяття у скоєному та відмова від подібних дій у майбутньому могла врятувати козака. Січові судді навіть удавалися до умовлянь, щоб злочинці щиро покаялися, а підтвердженням їхньої подальшої благопристойної поведінки могла бути лише церковна присяга, яку давали на сакральних речах та Біблії[16].

 З покарань застосовувалися: прив’язування до гармати на площі за зневагу начальства або за грошовий борг: якщо козак заборгує козакові й не захоче чи не зможе сплатити йому борг, винного приковують ланцюгами до гармати й залишають до того часу, поки або він сам не заплатить свого боргу, або хтось інший не поручиться за нього[17]. Перекази столітніх дідів вказуютьтакож на покарання різками, але документів про це немає, тому слід вважати, що таке покарання допускалося лише як поодиноке явище.

Якщо ж говорити про страти то можна зазначити чотири їх типи:
          – Перша страта — на шибениці. Відбувалося це все так: спершу злочинця на коні везли до шибениці, згодом накидали на шию зашморг, коня, шмагонувши батогом, проганяли; декого вішали догори ногами, декого – за ребро гаком залізним.
          – Друга страта – гостра паля, а на вістрі палі був залізний шпиль, теж гострий, два аршини завдовжки. На той шпиль насаджували злочинців так, що шпичак виходив на пів-аршина потилицею вище голови.
          – Третя страта – киї запорозькі. Злочинця прив’язують до стовпа в Січі або в паланці на майдані чи серед базару, тоді заставляли їсти й пити, скільки захоче, а коли наїсться і нап’ється, тоді козаки починають бити його киями.  
– Четверта страта – заслання в Сибір[18].

Суворість козацьких покарань пояснювалася військовим характером організації Запорозької Січі, що вимагало від кошових застосовувати досить радикальні заходи проти злочинців, які порушували козацькі звичаї.

Найстрашнішою стратою було закопування злочинця живим у землю: так чинили з тим, хто вбивав свого товариша – вбивцю клали живим у труну разом з убитим і обох закопували в землю. Зрештою, якщо вбивця був хоробрим воїном, його звільняли від цієї страшної страти, замінюючи її штрафом . Але найпопулярнішою стратою у запорізьких козаків було забивання киями біля ганебного стовпа, до цього засуджували осіб, що вчинили крадіжку або сховали украдені речі. Цей стовп стояв на площі і поки грабіжник не сплатить грошей за вкрадену річ, проходили товариші, причому одні мовчки дивляться на прив’язаного; інші, напившись, били його. В такому положенні злочинець залишався добу, а то й п’ять підряд, на розсуд суддів. Але звичайно бувало так, що вже за одну добу злочинця вбивали насмерть, після чого його майно відбирали на військо; траплялося, зрештою, що декотрі зі злочинців не лише залишалися жити, а й отримували від своїх п’яних товаришів гроші.

Крім ганебного стовпа у запорізьких козаків використовували шибеницю й залізний гак: до них засуджували за “велику” або неодноразову крадіжку. Щоб виконати страту, злочинця садовили верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на його шию петлю, швидко відганяли коня, і злочинець лишався висіти в петлі. Переказують, що від шибениці, за козацьким звичаєм, можна було врятуватися, коли якась дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж.

Судова влада поширювалася не лише на Січ, а й на всю територію Війська Запорозького. У радянській історіографії поширена думка, що козаки були до сусідів ласкавими та добрими і ніколи не чинили їм зла, навіть якщо ті нашкодили, хоча із джерел ми дізнаємося зовсім іншу інформацію, ось наприклад, можу навести декілька цитат про покарання козаків чужаків, котрих зловили за крадіжкою:

“[на]казуемъ, дабы вы воровъ и шляховых драп’Ьжцовъ всякимы способи искоренялы, ібо за вашим втом несмотрениї минсъской Пропой воромъ Тараном в околичности Багмута пойман на воровства”[19].

Є і другий епізод:

“что воръ Грицко Таранъ, джєрєловский, з шєстю члвка подобними ему товарищи по степах калмиюских і самарских шатаются і єдущих-дє с Калмусу с харчами до их, депутатов, коваков Силу Дарханов[а] с товарищи помучили і харчи побрали да і ватагу-де нещадно деруть”[20].

Розглянемо виконавців страт, насамперед цим завідував довбиш, за вироком суду роздягав і приковував до ганебного стовпа на січовому майдані правопорушників та оголошував судові рішення на раді чи місці покарання (страти). Пушкар виконував також роль наглядача січової в’язниці, у якій відбували покарання засуджені козаки чекали судового розгляду особи.

У даному розділі розглядались покарання козаків, злочини за котрі страчували чи пробачали, та який судовий вирок вважався найстрашнішим.

Список використаних джерел та літератури:

[1]Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. [A. М. Авраменко, В. Г. Балушоку, О. А. Бачипська та ін.] / під ред. О. Г. Пазюк. – Київ : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – Т. 2. – С. 175.

[2]Там само

[3]Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. [A. М. Авраменко, В. Г. Балушоку, О. А. Бачипська та ін.] / під ред. О. Г. Пазюк. – Київ : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – Т. 2. – С. 174.

[4]Величко С. Літопис. / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т.1. – C. 65.

[5]Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. [A. М. Авраменко, В. Г. Балушоку, О. А. Бачипська та ін.] / під ред. О. Г. Пазюк. – Київ : Вид.дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – Т. 2. – С. 175.

[6]Величко С. Літопис / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т.1. – С. 68.

[7] Там само

[8] Корж Н. Устное повествования / Николай Корж. – Одеса : Городская типография Одессы, 1842. – С. 13.

[9]Граб’янка Г. Літопис гадяцького полковника / Григорій Грабянки. – Київ : Т-во “Знання України”, 1992. – С. 143.

[10] Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С.151.

[11]Величко С. Літопис / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич ; комент., покаж. В. О. Шевчук]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т.2.– С. 362.

[12]Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх / [підготовка тексту до друку, передмова, комент. Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка]. – Київ : Наук. Думка, АН України, Археограф, коміс., Ін-т укр. археографії, Ін-т історії України. 1992. – С. 258.

[13] Корж Н. Устное повествования / Николай Корж. – Одеса : Городская типография Одессы, 1842. – С.13.

[14]Там само

[15]Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. [A. М. Авраменко, В. Г. БалушоКу, О. А. Бачипська та ін.] / під ред. О. Г. Пазюк. – Київ : Вид.дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – Т. 2. – С. 149.

[16]Там само. 149.

[17]Там само. 150.

[18] Корж Н. Устное повествования / Николай Корж. – Одеса : Городская типография Одессы, 1842. – С. 16.

[19] Петро Калнишевський та його доба. Документи та матеріали / [В. В. Грибовський, В. І. Мільчев, І. Л. Синяк та ін] ; під ред. І. М. РішнякП. С. Сохань, О. С. Кучерук та ін. – Київ : Видавництво, Т. 2. 2009.– С.  202.

[20]Там само. 215.