Традиційно початок правління монарха починається з його зведення на прабатьківський престол, з церемонії вінчання, коронації, яка історично мала сакраментальний і процесуальний зміст. Відповідно як і кожній церемонії у коронації є певний набір інсигній – корона, каблучка, скіпетр, а серед них і меч.

У  церемонії  коронації британських монархів традиційно використовуються п’ять мечів, кожен з яких символізує один з аспектів королівського гідності. Їх несуть в процесії перед королем чи королевою при вході у Вестмінстерське абатство. Цей звичай був встановлений ще в 1399 р. королем Генріхом IV. Утім, з п’яти мечів тільки один, як вважається, є справді середньовічним і тим, що брав участь ще в коронації Генріха IV (1399-1413 рр.), інші стосуються пізнього часу, оскільки більшість британських коронаційних регалій, включаючи церемоніальні мечі, була знищена за часів диктатури Кромвеля. І лише зламаний меч Милосердя або меч Едуарда Сповідника,  дійшов з глибини століть до наших днів і нині є однією з найбільш дорогоцінних реліквій англійської корони. Едуард Сповідник – один з останніх англосаксонських королів Англії з Уессекського будинку. Син Етельреда Нерозумного і Емми Нормандської, він правив у 1042-1066 рр. і був відомий своїм святим життям (у 1161 р. Едуард Сповідник був канонізований).

Найбільший із цих п’яти мечів є т зв. “державний”, який урочисто несуть перед монархом і на коронації та в день відкриття парламенту. Використовують його і в інших важливих церемоніях. Він символізує присутність монарха, його владу. Наступні три мечі – “меч милосердя”, “меч духовного правосуддя” і “меч мирського правосуддя”. Вони стали частиною церемонії коронації починаючи з Карла I, у 1626 р. і дивом пережили Англійську революцію.[1]

Найголовніший з них – затуплений меч милосердя, меч Св. Едуарда, який ще називають “Куртана”. У старовинних поемах згадується відважний Ож’є Датчанин, котрий одного разу спробував з помсти вбити сина Карла Великого, однак його меч зламався, таким чином, за переказами,  Бог дав йому зрозуміти, що потрібно проявити милосердя, цей меч теж називається “Куртана”, “укорочений”. Меч з такою назвою згадується вже в описі шлюбної церемонії Генріха III, у 1236 р., а потім згадується в 1377 р. і знову фігурує у 1399 р. як “головний меч королів Англії”. Кінчик меча символічно відламаний, що символізує милосердя монарха. Меч духовного правосуддя вужчий  і хоча заточений, але не загострений. Найгостріший та найвужчий – меч мирського правосуддя. Руків’я усіх трьох покриті золотом, клинки зі сталі з додаванням міді, а викувані вони були, мабуть, у XI ст., але пізніше піддавалися переробці.[2]

Свій меч монарх символічно підносить церкви (його називають буквально “мечем підношення”), визнаючи її верховенство над собою. Використовують цей особистий меч монарха і при посвяченні в лицарі. Ймовірно залишається лежати на вівтарі, а  у Франції король відправляє меч до палацу після коронації.

Королю слід смиренно уклінно передати меч в руки архієпископа біля вівтаря, для того, щоб він відразу ж після молитви повернув його королю, котрий стояв на колінах, а він негайно віддавав меч сенешалю Франції, якщо ж він відсутній, то тому, що йому він (король) побажає з присутніх перед ним баронів, щоб хтось з них після закінчення меси або відразу після молитви відправив меч до палацу.

Також важливим елементом при коронації було положення меча в той чи інший момент. У коронаційній процесії попереду несуть меч милосердя, праворуч і ліворуч – мечі правосуддя, після цього – державний меч, а вже далі йдуть скіпетр, корона та інші регалії.[3]

          Щодо звичаїв у Франції, то там коронаційний меч ставився руків’ям у спеціальне заглиблення в центрі Великого Вівтаря Реймського собору для спеціальної процедури його вручення як королівської регалії. Мабуть за його розташуванням визначалось і місце помосту де король коронуватиметься.[4] Повертаючись до англійського коронаційного меча “Куртана” необхідно також зазначити, що його ще асоціюють з мечем Трістана. Коріння цієї асоціаціїсягають початку XIII ст. Саме тоді в легенду про Трістана та Ізольду включається сюжет з поєдинком знаменитого героя і Мархальта – шурина короля Ірландії, котрий вимагав виплати данини з Корнуоллського правителя Марка, при дворі якого Трістан домагається пошани і поваги. Виступивши захисником свого покровителя, Трістан вбиває Мархальта, але при цьому обламує клинок, вістря якого залишається в кровоточить рані противника.                   Починаючи з кінця XIV ст. “Куртана”як меч королівства починає регулярно фігурувати у всіх процесіях відразу ж за трьома мечами (Ланкастерським, мечами терпимості). При цьому і у Аска, і у Фруассара “Куртана”, покрита білою матерією, перетягнута золотими стрічками, фігурує в процесії між короною, скіпетром, з одного боку, і трьома іншими мечами, з іншого. Те, що меч був загорнутий в тканину, символізувало, ймовірно те, що кандидати, котрий йшов слідом за ним, ще не став у повному розумінні королем. Під час самої церемонії коронації мечдіставали з матерії, оскільки вручали королю вже непокритим.[5]   

Як припускають фахівці, меч (точніше, сам клинок) датується XI ст., отже, він дійсно міг належати Едуарду Сповіднику. За іншою версією, оригінал меча втрачений, а існуючий меч виготовлений для коронації Карла I (1625-1649 рр.). Піхви меча покриті оксамитом і розшиті золотою ниткою. Сталевий клинок, інкрустований міддю, обламаний приблизно на відстані шести дюймів від вістря; обламаний кінець меча залишений тупим. Коли і за яких обставин меч був зламаний, невідомо; переказ розповідає, що це спустився з небес ангел обламав наконечник меча, щоб не дати здійснитися несправедливості і запобігти неправомірному вбивству. Відомо також, що вже в епоху середньовіччя зародилася традиція нести цей меч перед королем в урочистих процесіях як знак королівського милосердя (звідси його назва – меч Милосердя). Уперше в цій якості меч був використаний в 1236 р. під час коронації Генріха ІІІ. Мечем Милосердя користувалися також під час церемонії посвяти в лицарі. Меч Едуарда Сповідника відомий ще під ім’ям “Куртана”. Цей термін є латинізованою формою англо-французького courtain (в італійській мові – cortana) і походить від латинського curtus – укорочений, короткий. Переконливого пояснення цієї назви немає, а тим часом воно має дуже дивну паралель в історії раннього Середньовіччя. Справа в тому, що назву “Куртана” (Courtain, Cortana) носив один з двох мечів легендарного Ож’є Данця, сина Гудфреда, короля Данії (VIII ст.).[6]                                                            

Як стверджує переказ, меч Ож’є Данця був зроблений з того ж самого металу, що і два інших легендарних меча: Жуайоз Карла Великого і Дюрандаль Роланда. Про це свідчила напис, вигравірувана на його клинку:

“Мене звуть Кортана, [я] тієї ж сталі і гарту, як Жуайоз і Дюрандаль”.

На мечі Едуарда Сповідника такого напису немає і цей факт зводить до нуля романтичну гіпотезу про те, що цей меч міг спочатку належати легендарному сподвижникові Карла Великого. Існує точка зору, згідно з якою термін “Куртана” взагалі слід відносити не до конкретного мечу, а до певного типу укорочених церемоніальних мечів. Поряд з іншими реліквіями англійської корони меч Едуарда Сповідника нині зберігається в лондонському Тауері.[7]   Іншим, не менш цінним, коронаційним мечем є т. зв. Імперський меч або меч святого Маврикія. Цей меч церемоніальний меч, є одним з експонатів скарбниці Гофбурзького замку і символів Священної Римської Імперії німецької нації.Виготовлений імовірно у Франції наприкінці XII-го ст. і привезений в Німеччину, можливо, спеціально для коронації Оттона IV (який був на той момент графом Пуату і герцогом Аквітанським). Більш давній коронаційний меч часів франків, як і інші інсигнії, знаходився в цей час в руках альтернативного претендента на престол імперії – Філіппа Швабського. Саме дана ситуація і потребувала виготовлення нового коронаційного меча. Крім функції статусного символу, меч був знаком адміністративної влади. Відомо зображення зі збірки феодального права XIII ст. “Саксонське зерцало”, на якому Ісус вручає королю меч мирської влади, а Папі – меч духовної влади.Мечем святого Маврикія – імперським мечем Священної Римської імперії німецької нації – королі середньовіччя під час коронації оперізувались Папою. Тобто володар отримував його немов би з рук апостолів Петра і Павла із завданням спрямувати зброю для боротьби зі злом і на благо справедливості. При виході з церкви його вперед виносив мечоносець, указуючи вістрям вгору, як знак світської влади і могутності. Меч повинен нагадувати володарю про те, що він захисник імперії і церкви.Тому посада королівського мечоносця,упродовж всіх середніх віків, вважалася однією з найбільш почесних. 

Із саме цим мечем пов’язують легенду, згідно з якою у невеликому швейцарському містечку Сент-Моріс-ан-ан-Валі, що розташоване на дорозі, що веде з Женеви в Рим, а в римські часи звався Агуанум. Він пов’язаний з однією з ранніх легенд про християнських мучеників. Ця історія була збережена для нас святим Ейхеріусом, єпископом Ліонським (помер в 494 р.), котрий написав працю Passio martyrum Acauncnsium. У ній він розповів про події, що сталися майже за 200 р. до цього. За часів правління імператорів Максиміана і Галерія у Верхньому Єгипті був сформований римський легіон, який отримав назву Фіванського. У його рядах налічувалося 6600 осіб, здебільшого уродженців Єгипту і Нубії. Командував легіоном офіцер на ім’я Маврикій, мабуть, виходець з Нубії, оскільки його традиційно зображують темношкірим.У 286 р. імператор Максиміан включив Фіванський легіон до складу римської армії, кинутої на придушення повстання в Галлії. Після того як повстання було придушене, Максиміан наказав в знак подяки вчинити людські жертвоприношення язичницьким богам. Уся армія повинна була приєднатися до цих жертвопринесень, а як жертвами мали бути полонені галли, серед яких було багато християн. Фіванський легіонв повному складі відмовилася підкорятися цьому варварському обряду (згідно з переказами, легіон сам цілком складався з християн). Максиміан був розлючений. Він наказав провести в рядах заколотників децимацію (тобто кожен десятий воїн повинен був бути страчений). Цей наказ був виконаний, але легіон на чолі зі своїм командиром продовжував відмовлятися брати участь в язичницьких жертвопринесеннях. Була проведена повторна децимація, але і це не допомогло.[8]Маврикій, від імені всіх воїнів, заявив імператору:

“Імператор, ми – твої слуги, але ми також і слуги істинного Бога. Ми несемо військову службу і зобов’язані коритися тобі, але ми не можемо відмовлятися від нашого Бога”. Тоді розлючений Максиміан наказав убити всіх воїнів Фіванського легіону без винятку.

          У наступному столітті єпископ Ейхеріус зібрав безліч розповідей про чудеса, пов’язаних з мучениками, і, ймовірно, у цьому ж столітті Маврикій був канонізований церквою. Маврикій став популярним святим в Південній Німеччині і Північній Італії, він був небесним заступником декількох королівських династій, а пізніше – імператорів Священної Римської імперії. Королі, дворяни і князі церкви будували десятки церков в його честь. В одній тільки Франції сьогодні налічується понад 650 храмів, присвячених святому Маврикію, і понад сімдесят населених пунктів носять його ім’я.[9]

          Дослідники не раз намагалися відшукати факти, здатні підтвердити легенду про святого Маврикія. У кінці 1940-х років в Сент-Моріс-ан-Валі навіть велися археологічні розкопки. Версія про те, що весь Фіванський легіон нібито складався з одних лише християн і був в повному складі винищений за наказом імператора-язичника, не витримує жодної критики. Узагалі малоймовірно, що в римських військах могла служити значна кількість християн, оскільки вони зазнавали переслідувань і навряд чи хто з римських адміністраторів зважився б довірити їм зброю і вже тим більше формувати з християн окремі військові структури.

          Як би там не було, культ святого Маврикія починаючи з V-VI ст. набув поширення в Європі. У християнській традиції мученик зазвичай зображується разом з інструментами страти, тому святий Маврикій незмінно зображувався з мечем – згідно з переказами, римляни відрубали йому цим мечем голову. Приблизно на рубежі X-XI ст. поряд з мощами святого починається шануватися і меч, з яким легенда пов’язувала мучеництво святого Маврикія. Сьогодні відомі цілих два меча святого Маврикія. Один зберігається в імператорській скарбниці (Weltliche Schatzkammer) у Відні (Австрія), інший – у Королівському арсеналі (Armeria Reale) в Турині (Італія) (дод.21, 22). За однозначного висновку фахівців, обидва меча створені в епоху Високого Середньовіччя і, таким чином, не мають ніякого відношення до римського воїна, страченого в III ст. Це, однак, не знижує їх художньої та історичної цінності – обидва меча є, мабуть, найбільш яскравими зразками середньовічного лицарського озброєння.

Меч святого Маврикія, що зберігається у Відні, відомий упродовж чи не тисячі років. Вважається, що імператор Священної Римської (Німецької) імперії Генріх I (919-936) отримав його (поряд зі Святим списом) від короля Рудольфа Бургундського в обмін на частину швейцарських земель. Більше 800 р. меч святого Маврикія служив коронаційним мечем імператорів Священної Римської імперії, а пізніше – австрійських імператорів. В останній раз він використовувався при коронації імператора Карла в 1916 р. [10]       

Завжди вважали, що меч належить до періоду 1198-1215 рр., тому що на залізному яблуці (вважається, що раніше воно було покрите сріблом) вигравірувані герби, які, здавалося б, символізують договір 1208 р. між королем Німеччини (1198-1212 рр.), імператором Священної Римської імперії Оттоном IV (1209-1215 рр.) і Іоанном Безземельним (1199-1216 рр). На одній його стороні герб імперії, а на інший – щит (герба) з напіворлом, що пронизує трьох леопардів. Тому вважалося, що меч може бути датований приблизно цими роками. Зараз, з  огляду продовження досліджень, виходить інша картина. Один з гербів дійсно був тим, який використовував особисто Оттон IV, але другий не мав нічого спільного з Англією. Клинок укладений в чудові піхви, прикрашені золотими пластинами з зображеннями фігур монархів, між пластинами – смуги, покриті емаллю.[11]

Власне футляр піхов зроблений з оливкового дерева. При виготовленні піхов клинок використовувався як сердечник, навколо якого обмотувалися дуже тонкі дерев’яні смужки для найбільш точного повторення форми, після чого на цю дерев’яну основу наносилось будь-яке покриття – шкіра, вельвет, золото, срібло та ін. Тому кожен індивідуальний клинок мав свої власні піхви, які не підходили для інших клинків. Використовуючи цю інформацію, можна з упевненістю сказати, що золоті пластини на розглянутих піхвах були виготовлені спеціально для футляра, придатного для клинка. Уважне вивчення фігур, нанесених на пластини, показує, що за стилем вони безсумнівно відносяться до XI ст. пластини були явно виготовлені саме для цього футляра: немає ніяких ознак, що вони перероблялися, щоб підійти до нього, навіть якщо припустити, що така дріб’язковість взагалі була можлива. Тому футляр теж слід відносити до XI ст., як і виготовлення самого меча. Між іншим, зображення на футлярі нанесені таким чином, що меч слід було тримати в “церемоніальному” положенні, тобто вістрям вгору. Тому видається, що меч ніколи не призначався для повсякденного носіння на поясі лицаря – тоді б золотим монархам, котрі зображені, довелося постійно перебувати догори ногами.[12]

Розглядаючи смужки емалі, зроблені маленькими квадратиками – білими, синіми і червоними, що утворюють геометричний орнамент, що розділяє золоті пластини, ми приходимо до висновку, що вони характерні для початку XIII ст., а самі золоті пластини – для XI ст. Ефес теж, як вважалося раніше, належав до цього ж періоду (близько 1200 р.), хоча і дуже схожий на меч X ст. типу XI і цілком може бути сучасником клинка. Однак на хрестовині вигравірувані слова: Cristus Vincit, Cristus Reinat, Cristus Imperat. Ці слова використовувалися як антифон в коронаційному гімні Laudes Regiae, так само як і в бойовому кличу під час Третього Хрестового походу, з чого можна зробити висновок, що на мечі вони були виконані в цей або в наступний період.[13]

У нижній частині навершя вигравіювано напис: BENEDICTUS DOS DES MEUS QUI DOCET MANUS. На позолоченому перехресті меча шириною 205 ммвигравіруваний інший девіз: CHRISTUS VINCIT. CHRISTUS REINAT на одній стороні і CHRISTUS INPERAT – на інший (правильне читання – IMPERAT). Цей бойовий клич часів Третього хрестового походу перекладається як “Христос перемагає, Христос царює, Христос панує”. Проте, нема підстав вважати, що цей меч використовувався в Хрестових походах, він взагалі ніколи не мав будь-якого іншого застосування, крім церемоніального.

Виходить, що під час Оттона IV (можливо, для його коронації) піхви були прикрашені емалевими смужками, а на хрестовині зроблене гравірування. Таким чином, перед нами не меч, датований приблизно 1210, а клинок XI ст. з прикрасами, характерними для XIII ст.

На довгому і порівняно тонкому лезі (його довжина становить 953 мм, ширила – 43 мм) ніяких написів і знаків немає. Передбачається, що саме лезо може бути старше руків’я принаймні років на п’ятдесят, а можливо й сто, однак ця версія не безперечна. Прекрасно збережені піхви меча – це велика історична рідкість, оскільки більшість середньовічних мечів дійшли до наших днів без піхов. Фахівці вважають, що ці піхви були зроблені в Італії в останній чверті XI ст., а отже, це додаткове свідчення того, що і лезо може мати більш ранню дату, ніж руків’я. Матеріалом для піхов послужило оливкове дерево. Їх довжина становить 1010 мм – на 50 мм більше, ніж довжина леза. З обох сторін виріб прикрашено карбованими золотими накладками із зображенням фігур в пишних вбраннях і коронах – мабуть, монархів. Ці фігури звернені головами до наконечника піхов, що вказує на те, що під час урочистих процесій вкладений у піхви меч несли вістрям вгору. На додаток до накладок піхви щедро прикрашені червоною, білою і синьою емаллю. Чому саме цей меч чутка пов’язує з ім’ям святого Маврикія? Стосовно цього висловлено чимало гіпотез, але всі вони не безперечні. Фахівці Віденського музею історії мистецтв з’ясували, що традиція, що приписує цей меч святому Маврикію, народилася не раніше XIV століття. Причини цього невідомі. Можливо, що колись меч зберігався разом з мощами святого Маврикія і пізніше став міцно асоціюватися з ім’ям цього мученика.[14]

Щодо меча Мавривія в Турині, то і цей меч не має ніякого відношення до святого Маврикія. На одностайну думку фахівців, меч виготовлений у першій половині ХIII ст. На відміну від свого тезки з Відня, це дуже простий меч, без будь-яких прикрас.Це не церемоніальна дрібничка, а бойовий меч, призначений для кавалерійського бою, масивний, виглядає дещо грубо і незграбно. Повна довжина меча становить 105 см при довжині клинка 91,7 см. Ширина леза в основі складає 5,4 см, важить меч 1,34 кілограма. На лезі чиєїсь швидкої і вірної рукою вигравірувані знаки «H + Н» і «+ Н +». Очевидно, що коли-то мечу довелося стикнутися з чимось твердим, – поблизу вістря добре помітна невелика тріщина. Це, однак, не слід удару – швидше за меч просто впав з великої висоти або постраждав в інший спосіб, так як в цьому ж місці деформована і оковка піхов. Лезо проте знаходиться в такому чудовому стані.Руків’я меча зроблене з дерева і обмотане трьома шарами лляної тканини, яка покрита тонкою коричневою шкірою або пергаментом. Так само просто і функціонально, як сам меч, виглядають і піхви. Вони виготовлені з двох дерев’яних планок, покритих пергаментом, з простим залізним окуттям. До наших днів меч дійшов в прекрасному стані багато в чому завдяки тому, що протягом декількох століть зберігався в спеціальному футлярі з темно-коричневої шкіри, виготовленому у 1434-1438 рр. Очевидно, що майстри, які працювали над футляром, були переконані, що це саме меч святого Маврикія. Про це говорить зображення святого, що прикрашає футляр. Його доповнюють герби Савойї, П’ємонту і Генуї і напис латиною: bone mauricii defende tui cor amici ut nunquam subici laqueis possit inimici.[15]

Легенда про святого Маврикія багато в чому недостовірна, але як би там не було, донесла до наших днів відразу два чудових твори середньовічних зброярів. І хоча обидва ці меча в реальності не мають ніякого прямого відношення до ранньохристиянського  мученика, але вони тим не менш зберігають значення історичних реліквій.

Список використаних джерел та літератури:

---

[1]Марьяна Скуратовская, Сокровища Британской монархии. Скипетры, мечи и перстни в жизни английского двора. (Москва: Издательство Алгоритм, 2014).http://flibusta.site/b/443688/read

[2]  Там само.

[3]Марьяна Скуратовская, Сокровища Британской монархии. Скипетры, мечи и перстни в жизни английского двора. (Москва: Издательство Алгоритм, 2014). http://flibusta.site/b/443688/read

[4]Польская С.А.,“Инаугурационная церемония и коронационный ordo Карла V 1364 г”, Научные ведомости Белгородского государственного университета. Серия: История. Политология, (2012).

[5]Федоров С. Е.,“Семантика инсталляционных инсигний”, Труды Исторического факультета Санкт-Петербургского университета, (2011).

[6] Андрей Низовский, Легендарное оружие древности, (Москва: Вече, 2013), https://www.e-reading.club/chapter.php/1020194/35/Nizovskiy_-_Legendarnoe_oruzhie_drevnosti.html

[7] Андрей Низовский, Легендарное оружие древности, (Москва: Вече, 2013), https://www.e-reading.club/chapter.php/1020194/35/Nizovskiy_-_Legendarnoe_oruzhie_drevnosti.html

[8]Андрей Низовский, Легендарное оружие древности, (Москва: Вече, 2013),https://www.e-reading.life/chapter.php/1020194/9/Nizovskiy_-_Legendarnoe_oruzhie_drevnosti.html

[9]Андрей Низовский, Легендарное оружие древности, (Москва: Вече, 2013), https://www.e-reading.life/chapter.php/1020194/9/Nizovskiy_-_Legendarnoe_oruzhie_drevnosti.html

[10]Андрей Низовский, Легендарное оружие древности, (Москва: Вече, 2013), https://www.e-reading.life/chapter.php/1020194/9/Nizovskiy_-_Legendarnoe_oruzhie_drevnosti.html

[11]Эварт Окшотт, Оружие и воинские доспехи Европы. С древних времен до конца Средневековья. (Москва: Центрполиграф, 2009), 223-225.

[12]Эварт Окшотт, Оружие и воинские доспехи Европы. С древних времен до конца Средневековья. (Москва: Центрполиграф, 2009), 223-225.

[13] Там само.

[14]Эварт Окшотт, Оружие и воинские доспехи Европы. С древних времен до конца Средневековья. (Москва: Центрполиграф, 2009), 223-225.

[15]Андрей Низовский, Легендарное оружие древности, (Москва: Вече, 2013), https://www.e-reading.life/chapter.php/1020194/9/Nizovskiy_-_Legendarnoe_oruzhie_drevnosti.html