Козаки, це спільнота, котра створила сама себе. Це окремий т.зв. “народ”, котрий має свою історію, побут та окреме, ні від кого незалежне життя та звичаї. Найвищим органом запорізької влади була військова рада, котра вирішувала питання запорізького життя. Військова рада вирішувала питання “о мир, о походах, на несприятелей, о наказаніяхь важных преступниковь, о разделе земель, угодий и, наконець, о выборь войсковой старшині”[1]. Розглядаючи організацію рад, то можна сказати, що за звичаєм, козаки збиралися у певний час на загальні ради чи наради. Загальні або військові ради у запорізьких козаків були 1 січня кожного нового року, 1 жовтня, на Покрову, а також на другий чи третій день Великодня, а крім того, кожного дня і  у будь- який час на бажання товариства[2].

Питання про поділ земель і вибори старшини у запорізьких козаків відбувалися кожного року. Це для них була особлива подія, яку вони шанували, а після неї святкували. В той день, коли мала обиратися старшина, козаки мали дивний звичай, а саме: рано умивалися холодною водою, одягали свій найкращий одяг, озброювалися дорогою холодною зброєю та йшли до церкви. Вислухавши спочатку утреню, а потім обідню, виходили з церкви та чимчикували в курінь на обід. На місці, вони молилися і сідали за спільний стіл. Пообідавши та випивши, козаки вставали з-за столу, молилися Богу, дякували своєму отаманові, куренному кухареві, вклонялися один одному і виходили на площу[3].

Після обіду на січовій площі лунав постріл із найбільшої гармати, опісля, військовий довбиш виносив зі свого куреня палиці до литаврів, самі ж литаври брав у церкві, після чого на дзвінкий їх звук з’являвся військовий осавул: він також ішов у січову церкву, брав звідти хоругву, виносив його на площу й ста­вив біля церкви. Довбиш знову бив у литаври, але вже двічі[4]. Згодом, сходилися прості козаки та січова старшина:

“Як вдарено в бубни на раду, Бруховецкій сам и усі козаки , на конях, на конях добрих, шатно и при орюжю, як до войни, и скоро тая рада стала и боярин 14 вишол знамету и почал читати грамоту и указ его царского величества”[5].

Про цю традицію є запис у літописі Самійла Величко про обрання Богдана Хмельницького у гетьмани:

“Коли ж розвиднілося і сонце розсипало по всій під небесній своє вогненне…коли вдарено в котли на раду , кошовий отаман із Хмельницьким мусили вийти з січової фортеці на просторіший майдан”[6].

Кожен із військових старшин повинен був принести знак своєї гідності: кошовий — велику палицю або булаву, суддя — велику срібну печатку, писар — перо і срібний каламар, оса­вул — малу палицю, курінні отамани — ціпки. Що було дивним, вся старшина була без шапок.

Перед початком ради на площу з’являвся настоятель січової церкви, де правив молебень. Коли ж усі були у зборі, старшина ставала в один ряд і вклонялася на всі чотири боки. Коли молебень закінчувалася, кошовий отаман оголошував мету скликання ради. Після цих слів виступав військовий писар, який  писав на маленьких папірцях усі угіддя, клав їх у шапку, перемішував й пропонував курінним отаманам підходити до шапки й розбирати папірці. Дотримувалися лише правила, що спочатку отримували землю курені, потім військова старши­на, за нею духовенство і жонате населення запорізьких вольностей. Так ділили всю землю запорізьких козаків від гирла ріки Самари до верхів’я ріки Конки і від порогів Дніпра до гирла Бугу.

Після поділу угідь, довбиш знову бив у литаври, на звук яких козаки знову сходились у Січ, де мали вирішити питання про зміну старшини. Ось як про козацький звичай перевиборів старшини в Січі сповіщав у 1760 р. кошовий отаман Олексій Білицький (отаманував у 1759-1760 p.):

“Після зборів у перший день січня старшини, старики й отамани курінні при розгорнутому великому знамені й бунчуках увійшли до церкви перед літургією, за звичаєм нового літа, без голосів загальних, я і зі мною суддя та писар військові подякували товариству й забажали звільнення від посад… Але старики й отамани допустили тільки подякувати військовому судді Григорію Лабуровському й звільнили, а мене і старшин військових: писаря Івана Чугуєвця й осавула Пилипа Іванова відмовитися не допустили, просили поки що при посадах зостатися”[7]. 

Якщо усі були задоволені, тоді кошовий, суддя, писар і осавул вклонялися козакам, дякували їм за честь і розходилися по куренях. Якщо ж товариство невдоволене своєю старшиною, тоді кошовий мав віднести свою булаву чи палицю до прапора й покласти на шапку.

Кожен курінь висував свого старшину і коли одного із запропонованих обрали, козаки йшли в курінь, де сидів обраний кошовий козак. Приводили його в раду, вручали палицю, але обраний, за давнім звичаєм, повинен був спочатку двічі відмовитися від пропонованої йому честі й лише після третьої пропозиції брав у руки палицю і урочисто запевняв, що докладе зусилля аби гідно послужити і завжди готовий покласти своє життя за своїх братів. За ці слова, кожен плескав у долоні і вигукував: “Слава! Слава!”[8].

Опісля обрання гетьмана та божественої літургії, усіх козаків запрошували на бенкет; військовій черні, що була там, дане було від гетьмана горілчане пригощення[9].Звичайно, не все проходило так спокійно, переважно козаки розділялися на дві групи: одну становили так звані нижні курені, а другу — верхні, й кожна сто­рона наполягала на своєму виборі. Ось, наприклад, як це робилося на раді Брюховецького:

“зараз крик стался з обох сторон о гетманство: одни кричат “Бруховецкого гетманом”, а другie кричат “Сомка гетманом и на столец обох сажают. А далі и межи собою узяли битися и бунчук Сомков зламали”[10].

Тоді козаки однієї з сторін кидалися в ку­рінь, де сидів їхній кандидат, тягли його на площу й оголошували кошовим. Частенько, після такого, козаки котрі були проти – били курінних отаманів, самі ж кидалися до куреня кошового, вибивали в ньому вікна. Користаючись таким неспокоєм, переростало на пограбування  крамниці й шинки. Кошовий отаман, суддя, писар і осавул намагалися втихомирити ворогуючих, звертаючись до них через курінних отаманів і старих “сивоусих” козаків. Підтвердження таких подій можуть бути свідчення Рум’янцева до Катерини ІІ, 18 січня, 1769р., яке збереглося до наших днів:

“я не доносил, посредство моих подкомандных известия бо от подлых козаков, по их наречию сиромах, в 26 день истекшаго декабря бунте против своего кошевого и всех старшин, которых в сем случае искали оны убить и разграбили их имения и домы”[11].

 

Коли ж ішлося про похід, ради мали дещо інакший характер. Козаки за звичаєм збиралися на січовий майдан і розташовувалися колом; якщо при цьому в Січі перебував посол від якоїсь держави, читали залишені ним грамоти. Ось як про це описує Еріх Лясота:

“20 червня ми мали аудієнцію і подали письмово в колі наше доручення про вербування військ. Після цього козаки,запросивши нас вийти з кола, публіч­но прочитали нашу грамоту, після чого кожен мав висловити свою думку”[12].

Коли ж велися військові переговори і все ж дійшли до спільної думки, за звичаєм, козаки спочатку мали промовчати, згодом, розділитися на два кола: одне коло становили старшини, друге — чернь.  Якщо чернь погоджувалася із пропозицією, то підки­дали вгору свої шапки, потім йшли до старшини й вимагали від неї повної зго­ди у всьому. У випадку відмови з боку старшини, чернь погро­жувала утопити їх в ріці. Тоді з-посеред усіх, козаки обирали 20 депутатів[13]. Після наради запрошува­ли посла. Коли той з’являвся, усі разом сідали на землю й починали переговори, завершивши, військові осавули обходили все велике коло й переказували всім результати угоди між двадцятьма депутатами й послом. Після того, чернь радилася між собою й висловлювала згоду голосними вигуками й підкиданням шапок. Рада вважалася закінченою. Посол виходив із кола і на його честь били в барабани, сурмили в сурми, десять разів стріляли з гармат, а вночі пускали ракети.Так палили з гармат і мушкетів тричі , а тоді розходилися на свої обіди по куренях[14].

          Але на цьому ради не закінчувалися. Того ж вечора деякі козаки, ходили з куреня в курінь і своїми зауваженнями про далечінь походу, небезпеки дороги й різні випадковості війни непокоїли чернь у війську…“переконували подумати про те, що вони мають намір вчинити, щоб не каятися опісля. Вони підкрес­лювали незначність надісланої козакам суми, на яку неможливо прохарчувати таку кількість людей у да­лекому поході, тим паче, що серед них чимало лю­дей бідних; запитували, куди вони хочуть викорис­тати ці гроші – на купівлю хліба чи придбання ко­ней”[15]. Наступного дня знову скликала раду. На цій раді чернь повідомляла послові, що вони не згодні з рішенням. Посол в свою чергу, намагався розвіяти думки ко­заків про небезпеку війни й обіцяв великі нагороди за труднощі походу. З відходом кошового розходилося й коло.

По обіді зби­ралася ще третя рада. Тоді козаки викладали свої письмові умови і відсилали ці умови до житла посла, вимагаючивідповіді на них. Посол, прочитавши, змушений був погодитися і на завершення переда­вав подарунок із кількох тисяч золотих. Під кінець відбувалося ще кілька рад, після котрих товариство у повному складі урочисто прощалося з послом, дякувало йому за його турботи, дарувало йому хутро й шапку, вибирало власних послів, писало листа до інозем­ного володаря, який вшанував їх увагою, і разом з приїжджим послом провод­жало з Січі.

 Щорічна зміна старшини є підтвердженням, що бездіяль­ність і спокій у Січі турбувала козаків, бо вони хотіли воювати. Обрана старшина мала великі диктаторські права, ніколи не отримувала права ними користуватися, розпоряджатися країною, не погодившись зі своїми діями із запорозькими козаками. Сила останніх була такою великою, що вона завжди мали змогу керувати роботою запорізького уряду. Робота військової старшини координувалася з отаманією на т. зв.“сходках”. Самі собою “сходки” мали олігархічний характер[16]; курінні сходки відбувалися то­ді, коли старшина й отамани не бажали скликати загальну раду. Тоді в курені кошового брали участь лише вибрані осо­би; переважно це бувало тоді, коли йшлося про якісь незначні походи, про при­кордонні роз’їзди або ж про таємні й термінові справи, що вимагали суворої таємниці й негайного виконання. У них брали участь тільки військові старшини та курінні отамани.

На сходках контролювалася діяльність уряду, готувала і пропозиції військовим радам, на ній же вирішувалися і вибори. Що важливо, питання котрі розв’язувалися сходками, ніколи не були відомі запорізькому загалу й завжди трималися у таємниці.

“Вь 1765 году, корда судья войсковой, для прочтения важной депеши кошевого изь Санкт-Петербурга, по его приказаніе, розваль сходку, то пригласиль к тому стариковь: Григорія Федоровича, Алексья Федоровича, Павла Кириловичада изь отаманов куренньіх: Донского и Тимошевського, и по окончаній совещанія потребоваль хранить ето письмо в. “конечномь секреть оть куреней”.

Такі сходки були відомі ще за часів Богдана Хмельницького:

“Трохи відпочивши, Хмельницький і курінні отамани знову зійшлися в кошового, де про багато речей розмовляли й радилися. Після цієї приватної ради звелено знову вдарити в котли і вистрілити з двох великих гармат”[17].

По куреннях та паланках були ще курінні та паланкові ради, які розв’язували питання, що торкалися всіх ділянок курінного та паланкового життя.

Як висновок, можна сказати, що ради були створенні для підтримання порядку у Січі. Адже щоб не було суперечок стосовно угідь, чи вибору кошового, усі збиралися на загальній раді, виясняючи соціальні, буденні та економічні справи, а не за межами неї, що могло б привести до сутичок, розбоїв, хоч вони і так були на раді, але це було звичною справою для всіх.

Список використаних джерел та літератури:

[1] Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII сторіччя) / Михайло Кириченко. – Харків ; Дніпропетровське : ДВОУ видавництво “Пролетар”, 1931. – С. 153.

[2]Величко С. Літопис / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т.1. – С. 58, 59, 263.

[3]Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С.131.

[4] Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. У двох томах / Дмитро Яворницький. – Львів : Світ, 1990. – Т.1. – С.131.

[5]Дзира Я. Літопис Самовидця / [за редакцією Г. Терлецька]. – Київ : Наукова думка, 1971.– С. 90.

[6]Величко С. Літопис / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т.1. – С. 58-59.

[7]Історія українського козацтва. Нариси у двох томах / [A. М. Авраменко, В. Г. Балушоку, О. А. Бачипська та ін.] ; під ред. О. Г. Пазюк. – Київ : Вид.дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – Т. 2– С. 140.

[8]Боплан  Г. Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом із їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн / [перекл. з фр. Я. І. Кравця, З. П. Борисюк]. – Київ : Наук. Думка; Кембрідж (Мас.): Укр. Наук ін-т. 1990. – С.165.

[9]Величко С. Літопис / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т.1. – С. 58, 263.

[10]Дзира Я. Літопис Самовидця / [за редакцією Г. Терлецька]. – Київ : Наукова думка, 1971. – С. 90.

[11]Петро Калнишевський та його доба. Документи та матеріали / [В. В. Грибовський, В. І. Мільчев, І. Л. Синяк та ін] ; під ред. І. М. РішнякП. С. Сохань, О. С. Кучерук та ін. – Київ: Видавництво, 2009. Т.2. – С.198.

[12]Мемуари до історії південної Русі. Випуск 1 (XVI ст.) / [за ред. В. Антоновича]. – Дніпропетровськ : Січ, 2005. – С.193-194.

[13]Там само

[14]Величко С. Літопис / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т.1. – С. 58-59.

[15]Мемуари до історії південної Русі. Випуск 1 (XVI ст.) / [за ред. В. Антоновича]. – Дніпропетровськ : Січ, 2005. – С. 198.

[16]Кириченко М. Соціально-політичний устрій Запоріжжя (XVIII сторіччя) / Михайло Кириченко. – Харків ; Дніпропетровське : ДВОУ видавництво “Пролетар”, 1931– С.155.

[17]Величко С. Літопис / [редкол.: О. Т. Гончар, Ю. П. Дяченко, М. Г. Жулинський та ін. ; відп. ред. О. В. Мишанич]. – Київ : Дніпро, 1991. – Т. 1.– С. 59.