За десятиліття, що минули зі славного дня висадки Велізарія в Північній Африці, відбулось безліч подій. Немало міст і сіл були зруйновані в ході запеклої боротьби Імперії і численних берберських племен. Тисячі життів з обох сторін були загублені. Після перемоги, здобутої Іоанном Троглітою в битві при Катонових Полях весною 548 р., візантійці сподівалися, що в Африці настане мир. Мир цей протривав 14 років.

14 листопада 565 р. помирає імператор Юстиніан. Смерть цього великого мрійника стала сигналом для всіх ворогів Імперії, які незабаром почали підточувати римські кордони. Наочно це явище виглядало в Італії, де лангобарди, ще недавно виступали союзниками ромеїв в боротьбі з остготами, самі вторглися на Апенніни, а місцеві сили вдіяти з черговими варварами нічого не могли .

Аналогічні процеси почались і в Африці. Там проти Імперії виступив її давній союзник – царство Алтава. Коли Велізарій паровим катком проходився по вандалах, царі тієї романо-берберської держави принесли клятву вірності Юстиніану. Однак в міру того, як інші берберські царства і племена повставали проти Візантії, змінювалась думка і у алтавских царів. У 541 р. на трон Алтава зійшов Гармул, який навідміну від своїх попередників Масуни і Мастіги, був налаштований до Імперії куди більш вороже. Однак свої щирі наміри він успішно приховував до смерті Юстиніана і навіть ще трохи довше. Але в 571 р. Гармул атакував візантійські володіння. Його рейди не були спрямовані на захоплення будь-якого міста, бо стараннями покійного Соломона фортифікації візантійських міст в Африці виявилися неприступні для берберів. Тому алтавський цар зосередився на рейдах по селах і на засідках ромейським патрулям. В останньому Гармул був дуже успішним, по черзі вбивши африканського префекта Феодора, а також двох магістрів армії: Феоктіста і Амабіліса. Імперська влада в Африці вкотре була повністю обезголовленою.

Далі настає незрозуміла діра в часі тривалістю в 6 років, в ході яких, таке відчуття, що Гармул заспокоївся і уклав мир з Імперій і навіть, можливо, направляв посольство в Константинополь близько 573 р. На жаль, дані про цей період вкрай уривчасті. Зате відомо, що в 578 р. Тиберій II, який тільки-но став одноосібним правителем, вирішив, що з бардаком в Африці пора б і зав’язувати. Тому імператор направив у регіон двох осіб: посаду префекта Африки отримав Фома (який вже колись займав цю посаду), а новим воєначальником став Геннадій.

На жаль, про біографію нового героя до прибуття в Карфаген нам не повідомляється, окрім того, що це був “енергійний офіцер”. І справді, варто було Геннадію очолити римські сили, як Гармул і інші маври почали різко здуватися. Для алтавского царя все закінчилось в 579 р. Хроніст Іоанн Бікларский повідомляє нам про похід Геннадія в Алтаву одним рядком:

Геннадій, магістр армії в Африці, розбив мавра, найсильнішого царя Гармула, який вбив вже трьох вождів (якраз згаданих раніше Феодора, Феоктіста і Амабіліса), раніше призначених римлянами командувати, виграв війну і вразив мечем самого царя.

Після цієї перемоги римські сили вперше з часів вандальскої навали змогли закріпити за собою все північноафриканське узбережжя. Мирне життя відновлювалось, а Геннадій брав участь ще в декількох дрібних сутичках з берберами. На жаль, період з 578 по по 585 рр. теж погано відомий. Але, ймовірно, за винятком деяких зовсім дрібних негараздів префектура Африки стояла міцно. І доживала свої останні дні в той же час.

Не секрет, що стара римська система поділу влади на військову і цивільну відверто буксувала як в Італії, так і в Африці. І нехай справи африканські йшли куди успішніше, ніж на “чоботі”, який лангобарди розсікли на окремі анклави, в Карфагені і підвладних йому землях спостерігалися ті ж синдроми, що і в Італії. Нескінченна небезпека війни з маврами, а також загроза, причому цілком реальна, вестготского десанту змусили Тиберія II та його наступника з 582 р. Маврикія поступово виробити для західних провінцій нову структуру управління.

Між 585 і 590 рр. виникло явище під назвою Африканський (або ж Карфагенский) екзархат. Це нове утворення мало дуже широку автономію та очолювалось чиновником з титулом екзарха, який призначався з Константинополя. Екзарх увібрав в себе як цивільні функції префекта Преторія, так і військові – магістра армії. По суті, екзарх що Африки, що Італії – це такий собі візантійський віце-король, людина з необмеженою владою в своїх володіннях, проте який був призначений імператором (відповідно, мігпередавати свій пост у спадок). Явище екзарха не було чимось незвичайним. Зрештою, Юстиніан свого часу надавав єдину владу в Африці Соломону або ж своєму кузену Герману. Однак потім незмінно відновлювався дует префекта і магістра. Тепер з цим було покінчено.

Які території увійшли до новоутвореного екзархату? Насамперед в нього,була включена вся тепер уже колишня африканська префектура (в яку входили ще Сардинія і Корсика), окрім Триполітанії, частина якої адміністративно відійшла до Єгипту. Також у відання карфагенского екзарха увійшли Балеарські острови і залишки Візантійської Іспанії. Останні два регіони укупі з гібралтарської фортецею Септа (суч. Сеута, Іспанія) були до того ж включені в нову провінцію Мавританія Секунда.

Першим екзархом був призначений якраз Геннадій, який довів свою компетентність в кампанії 578-579 рр. Тепер же він був не просто воєначальником, а представником імператора в Північній Африці. Але фактично його життя не особливо мінялось. Він далі також ганяв в хвіст і в гриву берберів, причому навіть тоді, коли ганяти повинні були самого Геннадія. Тут варто привести повідомлення хроніста Феофілакта Сімокатти про найважливішу перемогу екзарха 595 р.:

В цей же час жили в Лівії маврусії вчинили змову проти ромеїв. Коли їх зібралася велика кількість, карфагенян охопив великий страх. Але Геннадій, який в той момент був екзхархом в Лівії, побачивши, що проти нього в невимовному числі піднялося вороже військо, хитрістю завдав варварам рішучої поразки. Вдаючи, що він готовий зробити все, чого бажають варвари, змусивши їх радіти і втратити пильність, він напав на них, коли вони бенкетували, відзначаючи удачу. Він справив серед них величезну різанину і захопив славну здобич. Цим закінчилась карфагенська війна.

Таким чином, що стосується Лівії, то у ромеїв все владналося дуже добре. Але не варто забувати, що будучи екзархом, Геннадій був повинен відати й цивільним життям провінції. Так, починаючи з 591 р. Геннадія закидували різного роду проханнями, особливо представники духовенства. Наприклад, нещодавно обраний Папа Римський Григорій (згодом – Великий) просить Геннадія розібратися з єрессю донатистів. Донатистами іменували тих африканських єпископів, які вважали своїми ворогами всіх християн, що за часів гонінь IV століття змінили свою віру. На час прохання Григорія донатизм вже активно згасав, так що, можливо, під цією течією Папа має на увазі звичайний сепаратизм африканського духовенства, який чинив опір римському впливу. Геннадія же Папа засипав своїми проханнями кілька років, використовуючи в якості живого приводу одного африканського єпископа на ім’я Павло, який постраждав нібито від тих самих донатистів і змушений був тікати в Рим. Писав понтифік і в Константинополь, благаючи імператора Маврикія вплинути на свого намісника.

Що з цим усім робив Геннадій? Та, швидше за все, нічого. Схоже, що богословські суперечки італійців та африканців його хвилювали приблизно ніяк, що стало причиною нескінченних скарг Григорія на бездіяльність імперських властей в Африці. Езхарх був в першу чергу військовим. Тому, навідміну від богословських скарг, Геннадій не став ігнорувати лист того ж Григорія від 598 р. про те, що лангобарди готують десант на Сардинію. Чим все скінчилося – невідомо. Ймовірно – нічим оскільки абсолютно точно відомо, що ромеї управляли островом ще протягом півстоліття.

У тому ж 598 р. слава Геннадія як воєначальника гриміла, мабуть, по всьому західному Середземномор’ю. Якось під його командування попросився чоловік на ім’я Дроктульф. Цей свев колись служив лангобардам, але потрапив за грати і, вибравшись з ув’язнення, дуже образився і перейшов на сторону Імперії, борючись зі своїми колишніми соратниками в Італії. Питається: де Італія, а де Геннадій, який сидить в Африці? Втім, з огляду на кадровий голод в залишках італійських провінцій, не дивно, що Дроктульф захотів приєднатися до прославленого африканського екзарха. Ймовірно, Геннадій все ж відхилив прохання свева, тому пізніше ми знаходимо Дроктульфа в Італії, а потім у Фракії, але ніяк не на територіях, підвладних Африканському екзархату.

У цьому ж 598 р. (принаймні не пізніше 600 р.) кар’єра Геннадія поступово підійшла до кінця. Ми не знаємо, чи відправили його у відставку або ж за екзархом прийшла стара з косою, але відомо, що в 600 р. його посаду вже займав дехто Іраклій, якого в історіографії називають Старшим (про сина його, що спочатку теж був екзархом, теж згадаємо наступного разу). Можливо, він помер від т. зв. Юстиніанової чуми, в черговий раз прокотилася по Імперії в ті роки. В будь-якому випадку Геннадій став живим провідником між старою римською адміністрацією та новою”візантійською”, бо йому довелося послужити як в старій посаді магістра армії, так і на новій посаді екзарха. Талановитий офіцер і тактик, Геннадій своїми зусиллями зміг зробити так, щоб Африканський екзархат до пори процвітав, особливо на фоні своїх “колег” з екзхархату Равеннського.

Список використаних джерел та літератури:

1. Болгов К., Болгов Н., “Византийская Африка: исторический фон “Иоанниды” Кориппа”. Научные ведомости Белгородского государственного университета. Серия: История. Политология (Белгород, 2013, №15 (158), Выпуск 27): 101-111.
2. Бородин О., Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. (Санкт-Петербург: Алетейя, 2018): 474. 
3. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
4. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
5. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 31 серпня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
6. История Византии. Том І, отв. редактор Сказкин С. (Москва: Наука, 1967): 524.
7. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
8. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 31 серпня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
9. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
10. Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва: АН СССР, 1957): 272.
11. Флавий Кресконий Корипп Африкан Грамматик. Иоаннида (Отв. ред.-сост. Н. Болгов. Белгород: НИУ «БелГУ», 2017): 190.