Спочатку лицарський турнір розглядався безпосередньо як сутичка двох воїнів, озброєними звичайним бойовою зброєю, проте у пізньому середньовіччі він перетворився у яскраве видовище для демонстрації багатства, впливу і влади.
Особи, які брали участь в турнірах, використовували для цього спеціальне озброєння і особливі обладунки, вживаючи запобіжні заходи, щоб не отримувати травм і поранень. Проте близько середини ХІІ ст. починає з’являтися спеціальна турнірна зброя. Мечі для турнірів почали виготовляти з притупленими клинками – тобто з затупленими лезами і закругленими вістрями. Це була т. зв. “зброя куртуазності”. У середині ХІІІ ст. розрізняють два типи поєдинків – поєдинок до смерті (à l’outrance) і для забави (à plaisance). Як зрозуміло із назви першого виду поєдинку, він проводився виключно із застосуванням бойової, а другий відповідно турнірною. Особливістю першого був бій до летального випадку або поки суперник не здасться, суть поєдинку для забави полягала у тому щоб набрати якомога більше очок, якщо це було піше єдиноборство, або переломити спис, або вибити суперника з сідла і тд.
Близько 1180-1190 рр., зароджується тенденція користуватися під час турнірних поєдинків тупими мечами. А ще через близько сто років турнірні мечі стають ще більш безпечними – їх почали виготовляти із китового вуса, оскільки залізні лицарські мечі, навіть і незагострені, були смертоносною зброєю. Найперша згадка про мечі з китового вуса міститься в звіті про оснащення турніру у Віндзорі в 1278 р.[1]
“Пітер Фурбіссер надав мечі з пергаменту і китового вуса за 7 пенсів кожен; вони пізніше були посріблені, а піхви і голівки руків’я позолочені.”[2]
На турнірах було суворо заборонено бити вістрям меча; завдавати удари можна було тільки затупленим лезом і не по обличчю. Зброєносці і пажі, котрі прагнули здобути лицарське звання, щоб уникнути шкоди вправлялися дерев’яними мечами.
Також залишилися свідчення очевидців про приготування до турніру та власне про сам турнір:
“…Відпочивши, усе йдуть, по двоє в ряд, і в церкві сідають на зазначених церемоніймейстром місцях; після співу молитви і благословення, відбувається оперізують призначених осіб мечем, а нижчі чини надягають лицарям шпори.”[3]
Меч для турніру повинен бути шириною в чотири пальці, щоб він не міг пройти крізь сітку забрала; він повинен бути затуплений з обох сторін; меч полегшений по середині; руків’я не довше руки; клинок (la masse) тієї ж довжини, з чашкою для захисту руки.
Товщина і вага мечів визначається суддями напередодні турніру, мечі повинні мати клеймо для попередження недозволеної довжини або ваги.[4]
На деяких турнірах була чітко регламентована кількість ударів тим чи іншим видом зброї, до прикладу, під час бою між сером Томасом Харпендені і месера Жаном де Баррі в Монтре в 1387 р. вони повинні були обмінятися
…“п’ятьма ударами списів верхом на конях, п’ятьма ударами меча, п’ятьма ударами кинджала і п’ятьма ударами бойової сокири”…
Перші чотири удари закінчилися безрезультатно, але під час п’ятого сер Томас був вибитий з сідла і впав на землю та втратив свідомість. Отямившись, суперники, як було обумовлено, обмінялися усіма належними ударами без будь-якої шкоди для себе. Натомість на турнірі в Бордо у 1389 р., регламентованих ударів мечем було три.[5]
У журналі Antiquarian Repertory, у якому описується один із турнірів кінця XV ст., зазначається, що мечі були одноручними. А в турнірних правилах регламентована обставина, за якої той, у кого виб’ють меча із рук, призу не отримає.[6] Незважаючи на цей факт, меч міг бути одним із призів турніру.
Надсилання меча свідчило про запрошення на участь у лицарському турнірі. “Схиливши коліно, гербовий король приймає меч, узявши його за вістря. Призвідник повинен запропонувати не менше половини суддів, причому двох – з країни сеньйора-захисника і двох – звідки завгодно.Далі гербовий король зі свитою відправляється до сеньйора-захисника і постає перед ним в будь-якому місці, окрім храму. У присутності всієї знаті він схиляє коліно і протягує меч руків’ям уперед з наступними словами:
“Найвищий і наймогутніший принц і грізний правителю! Найвищий і наймогутніший принце і грізний правителю мій герцогу Бретонський…”.
Далі оголошується мета приїзду, якщо особа погоджується взяти участь у турнірі, то приймає меч, а далі обумовлюються правила турніру.[7]
Як уже зазначалось, турнірний меч був затуплений, діл займав третину довжини клинка. Кінці хрестовини вигнуті до вістря і посилені жорсткою залізною гардою у формі напівциліндра. Довжина клинка разом з руків’ям повинна дорівнювати довжині витягнутої руки (0,7 м).[8]
Отже, на основі опрацьованого матеріалу, можемо робити висновки про еволюційний поступ як і у теоретичному плані так і практичному. Що стосується теорії, то бачимо удосконалення техніки бою, застосування нових типів ударів – збільшується кількість основних комбінацій ударів та маневрів. Майстри фехтування з плином часу усвідомлюють, що фехтування є динамічною річчю і повинно постійно рухатись уперед та удосконалюватись. Щодо практичного плану, то на перше місце у проведенні лицарських виходить безпечніше їх проведення, тому еволюціонує і сама зброя, що застосовується для їх проведення. У нашому випадку це меч, його починають виготовляти із китового вуса.
Список використаних джерел та літератури:
[1] Эварт Окшотт, Рыцарь и его замок. Средневековые крепости и осадные сооружения. (Москва: Центрполиграф, 2007), 208.
[2] Александр Норман, Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. (Москва: Центрполиграф, 2008), http://loveread.ec/read_book.php?id=70985&p=40
[3] Мишо Жозеф-Франсуа, Руа Жюст, История рицарства. (Санкт-Петербург:Типография Леонида Демиса, 1858)
https://www.e-reading.club/chapter.php/150222/10/Misho%2C_Rua_-_Istoriya_rycarstva.html
[4] Там само.
[5] Клифан Колтман, Рыцарский турнир. Турнирный этикет, доспехи и вооружение. (Москва: Центрполиграф, 2007)
[6] Клифан Колтман, Рыцарский турнир. Турнирный этикет, доспехи и вооружение. (Москва: Центрполиграф, 2007) https://www.e-reading.club/chapter.php/1004908/6/Klifan_Koltman_-_Rycarskiy_turnir._Turnirnyy_etiket_dospehi_i_vooruzhenie.html
[7] Эжен Эмманюэль Виолле-ле-Дюк, Жизнь и развлечения в средние века. http://loveread.ec/read_book.php?id=74100&p=30
[8] Эжен Эмманюэль Виолле-ле-Дюк, Жизнь и развлечения в средние века. http://loveread.ec/read_book.php?id=74100&p=33
Львівський історичний клуб 