Востаннє, коли говорили про історію Візантійської Африки, ми з вами дивилися з точки зору її основних і не дуже персонажів – Велізарія, Соломона, Іоана Трогліти, інших ромейських офіцерів, солдатів, священників, берберських вождів. Тепер постараємось трохи окреслити систему, яку намагалися захистити візантійці і навпаки, зруйнувати маври.

Як тільки в Константинополь прийшли вісті про переможну для Імперії битву при Трикамароні 15 грудня 533 р., імператор Юстиніан відразу ж почав обмірковувати організацію повернутих північноафриканських провінцій. З одного боку, в імператора була можливість опертись на багатий імперський адміністративний досвід. Двома століттями раніше, ще при єдиній Імперії, країна була поділена на кілька преторіанських префектур. Африка “іменної” префектури не отримала, а більша її частина увійшла до складу італійської префектури. Західна ж частина Римської Африки опинилась серед земель префектури гальської.

З тих пір пройшло немало часу. На момент падіння Вандальского королівства префектура Галії давно припинила своє існування, бо Галія й Іспанія були втрачені. Італійська ж префектура виглядала би трохи комічно без, власне, Італії, яку забрали остготи, з якими Візантії ще тільки належало воювати. Як наслідок, звільнена від вандалів Африка отримала свою власну, “іменну” префектуру. До її складу увійшли і колишні африканські землі італійської префектури, на здачу додали Сардинію, невеликий шмат спочившої у бозі префектури Галії, що знаходилась на Чорному Континенті. Створення африканської префектури підтвердив імператор в квітні 534 р.:

“З вищезазначеного міста (мається на увазі Карфаген) з Божою поміччю будуть контролюватися сім провінцій зі своїми суддями, з яких Тінгіc, Карфаген, Бізацена (ймовірно, мається на увазі Хадрумет, колишнє головне місто регіону) і Тріполі, що раніше знаходилися під юрисдикцією проконсулів, матимуть правителів-консулярів (не плутати з консулами); в той час як інші, тобто Нумідія, Мавританія і Сардинія з Божою поміччю будуть підкорятися президам (пізньоримське означення намісника провінції)”.

Юстиніан насамперед робив все, аби стерти будь-яку пам’ять про існування Вандальского королівства. В імператора, слід додати, це відмінно виходило. Аріанські церкви були передані халкідонітам, а священики – піддані гонінню. Те ж саме Юстиніан руками своїх намісників (наприклад, Соломона) робив і з вандалами-мирянами. Дехто з числа германців отримав можливість знову пізнати азарт битви, але тепер уже в лавах римської армії, відправленої на Схід. Іншим було дещо гірше. Так, Юстиніан наказав передати вандальскі землі нащадкам тих римлян, що володіли ними до вторгнення короля Гейзеріха. Очевидно, цей процес був пов’язаний з величезними труднощами і породив море підробних документів, за допомогою яких можна було претендувати на бажані ділянки. Окремо варто згадати вандальскіх жінок, яких насильно видали заміж за римських солдатів. Втім, ці дами, які примудрилися руками своїх нових чоловіків підняти повстання, так дійняли Соломона, що коли той повернувся в Африку, то першим ділом він викинув вандалок на мороз (рахуй, з Північної Африки). Так поступово візантійці домоглися свого. Юстиніан ще був живий, а вже давним-давно саме ім’я колись грізного вандальского народу перестало згадуватись на сторінках хронік, як племені.

Вірний принципу поділу цивільної та військової влади, Юстиніан створив посади як префекта преторія Африки, так і місцевого магістра армії. Префекту підпорядковувались цивільні чиновники семи провінцій, а сам префект користувався спочатку великою шаною.

Магістр армії теж не сидів без діла. Він отримав в своє розпорядження наступні підрозділи:

• Прикордонні загони, що служили під командуванням своїх дуксів;
• Регулярні польові сили (комітати);
• Загін гвардійців-екскубіторів, спеціально надісланих із Константинополя;
• Федератів, (такі прибули з корпусом Велізарія в 533 р.);
• Місцеві загони, які формувалися з берберського населення.

На перший погляд ніби все виглядало пристойно. Реально ж була проблема, яка полягала в тому, що велика частина Нумідії та Мавританії, якими цей чиновник повинен був керувати, були давно захоплені берберськими царьками, у яких вистачало нахабства, чинити опір як вандалам, так і візантійцям. Так що ефективна цивільна адміністрація там просто не могла постати. Більше того, подальші війни з цими аборигенами призвели до того, що префект як самостійна фігура повинен був позбутись амбіцій, бо в умовах нескінченної війни реальною владою володіли, звичайно ж, військові. Юстиніан, втім, декілька разів плюнув на свій принцип поділу влади і той же Соломон протягом двох своїх відряджень був префектом, так і магістром. Ще якось імператору прийшла в голову думка призначити відразу двох магістрів, що однак призвело до погіршення ситуації.

Ще однією проблемою був кадровий голод. Візантиніст О.Бородін в монографії, присвяченій Равенському екзархату (за нього якось напишемо теж), не один раз натякає, що за весь час існування того екзархату не знайшлося жодного відповідального воєначальника або губернатора. В Африці з цим було простіше, бо тут були персонажі калібру Велізарія, імператорського кузена Германа і, звичайно ж, Соломона з Іоаном Троглітою. Та й після епохи Юстиніана цьому регіону більше щастило на талановитих управителів. Однак навіть старань цих людей вистачало лише на те, щоб так-сяк підтримувати баланс, але не розвивати систему. Варто було кому-небудь з них оступитися, як це було із Соломоном, як він миттю гинув, а без нього все котилось до чортової матері. Проте до приходу арабів ромеї навіть при всіх своїх проблемах могли зберігати статус-кво і перебувати в не настільки жалюгідному становищі, як в тій же Італії. І все ж стара римська структура управління провінціями тут буксувала. Потрібно було спорудити на фундаменті старої будівлі щось нове і це “нове” стане головною темою наступної замітки.

В якості ілюстрації додаємо приблизні межі Візантії на момент смерті Юстиніана. На словах африканський префект повинен був керувати, власне, Африкою і частиною островів Західного Середземномор’я, проте в реальності між Гібралтаром і чималою часткою Мавританії існувала “діра”, в яку ніяк не могли проникнути римляни. Ну а острови, особливо Сардинія, з часом стали періодично атакувати остготи.

Список використаних джерел та літератури:

1. Болгов К., Болгов Н., “Византийская Африка: исторический фон “Иоанниды” Кориппа”. Научные ведомости Белгородского государственного университета. Серия: История. Политология (Белгород, 2013, №15 (158), Выпуск 27): 101-111.
2. Бородин О., Равеннский экзархат. Византийцы в Италии. (Санкт-Петербург: Алетейя, 2018): 474. 
3. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
4. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
5. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 31 серпня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
6. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
7. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framevand11.htm
8. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012
9. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 31 серпня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
10. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
11. Флавий Кресконий Корипп Африкан Грамматик. Иоаннида (Отв. ред.-сост. Н. Болгов. Белгород: НИУ «БелГУ», 2017): 190.