Як і у ранньому середньовіччі, у період з ХІІ до XV ст. меч продовжував відігравати важливу роль у світогляді народів. І надалі важливу сакральну роль відігравали написи на клинках. Багато написів того часу були такого змісту – GICELIN ME FECIT (“Гіселін зробив мене”).[1] На більшості тогочасних мечів проміжки між літерами у написах значні, літери виготовленні з тонкої міді або дроту з білого металу. Меч з таким типом написів було знайдено на місці битви при Форнхемі (Суффолк), що відбулася в 1173 р.  На одній стороні меча напис + SESBENEDICA + AS, а на іншій –  + IN OMINEDOMINI +. Цей меч зберігається у музеї Бері-Сент-Едмундса (графство Саффолк, Англія). Написи на клинку, ймовірно, мали на меті під час бою привернути Божу ласку і захистити його власника.

Лицар був зобов’язаний виконати релігійну місію, упродовж своєї   військової кар’єри він вважався слугою церкви і стояв на захисті християнства. Тому, важливим було уявлення про т. зв. духовний меч. Етьєн де Фужер, єпископ Ренна, у книзі “Livre des Maniіres” (XII ст.) зазначає, що св. Петро приніс Христу два меча: один для духовенства, щоб воно карало недостойних відлученням від церкви, а інший – для лицарів, котрим належало вбивати ворогів церкви. Покликанням клірика було молитися, так само як покликанням лицаря – захищати віру, задля цього і освячувався його меч.[2]  Зброя була освячена на вівтарі і після смерті власника мала бути туди повернена. Про ритуал освячення меча можемо прочитати в “Понтифікалі” Вільгельма Дуранда, французького єпископа, домініканця, єпископа м. Мо, написаному між 1293-1295 рр., роль єпископа зводиться до того, щоб віддати меч, попередньо покладений на вівтар.[3]

Іоанн Солсберійський висловлює думку, що покладення меча на вівтар символізує зобов’язання вірно служити, обіцянку Богу виконувати свої обов’язки на Його службі. Ця обіцянка безсловесна, оскільки він запевняє, що від неписьменних не можна вимагати письмової “боргової розписки”, а меч – боргова розписка лицаря. Лицар дає мовчазну обіцянку робити багато для церкви і нічого проти неї, задовольнятися своєю платнею, як вимагає Євангеліє.[4]

Меч клали на вівтар перед посвятою у лицарі, клинок прикладали до плеча лицаря під час церемонії посвяти, меч звисав з гробниці, коли лицар помирав.[5]  Що стосується посвяти у лицарі, то необхідно детальніше описати ритуальні дії, що виконувались із застосуванням меча. На початку ХІІ ст.,особа, котра мала приєднатися до ордену, по завершенню усіх попередніх церемоній, ця особа передавала меч священику, той клав його на вівтар і закликав Господнє благословення, а потім повертав з урочистими словами. Беручи меч, новопосвячений лицар або член ордену, повинен був тричі змахнути ним, укласти в піхви і вручити своєму покровителю, яким міг бути сеньйор або просто інший лицар, а потім виголошував перед ним лицарську клятву. Потім на нового лицаря надягали повні обладунки, покровитель міг опоясати його мечем і удару по плечу або плоскою стороною меча, або кулаком, що було одним із останніх елементів посвяти.[6] Існував культ меча як символа мужності. Над могилою останнього в роді чоловіка ламали фамільний меч, що означало припинення роду по прямій лінії. Меч могли ламати і за життя його власника, якщо той чинив щось таке, що безчестило його, тоді меч ламали над його головою. Меч, підвішений до шиї, був символом ганьби, так лицар просив прощення і помилування. Лицаря можна було стратити лише мечем або сокирою. Меч був символом державної влади, а у містах – символом повноважень міського суду виносили смертні вироки.[7]  Такі мечі зазвичай носили вістрям вверх у піхвах, загорнутим в пояс, під час церемоній при появі короля або знатного сеньйора.

Процес виготовлення меча теж супроводжувався уявленням про символічність та сакральність цього процесу. У свідомості людини цей процес уявлявся священним і таким чином виникав вшанування і містичне ставлення до майстра і процесу загалом аж до Нового.

Також сприяла наділенню сакрального значення меча його форма і вигляд. За середньовічними уявленнями меч міг бути використаним для “направлення магічної енергії, яка вільно “стікає” клинком”.[8]

На клинках, як і у ранньому середньовіччі, продовжують ставити не особисті клейма майстрів, а клейма ремісничих центрів. Але упродовж столітті ця традиція змінюється – поширюються клинки з ім’ям майстра – Інгельреда. Це стається на рубежі ХІ-ХІІ ст. Навіть не зважаючи на цей факт, особовий елемент на клеймах траплявся не часто, і не набув значного поширення аж до XV ст. Лише наприкінці XIV ст. у зв’язку з поширенням гуманістичних ідей майстер починає претендувати на те, щоб оцінили його особистість та його здібності, творіння. Тоді на зміну клейма корпорації остаточно приходить клеймо майстра.

Меч і надалі продовжували використовувати у церемоніях. Довіривши королям місію захисту християнського світу від зовнішніх і внутрішніх ворогів, церква під час коронації давала своє благословення і єпископ передавав монарху меч – символ влади короля.[9] Це підтверджується джерельними матеріалами. Наприклад, у Фландрійській хроніці зазначається про те, що “Після смерті короля Карла граф Валуа, Філіп, став регентом королівства Французького з тієї причини, що овдовіла королева була вагітна. Однак вона народила дівчинку, і королівство відійшло до Філіпа, що миропомазався в Реймсі, у день Святої  Трійці, у рік 1328. Там були присутні пери Франції і граф Фландрійський, який приніс королю оммаж і препоясав його мечем на церемонії коронації. Зі свого боку король пообіцяв графу, що поверне йому владу над Фландрією, звідки він був вигнаний своїми підданими.”[10]

Схожим прикладом про вагоме значення меча як церемоніального атрибуту є оповідь про те, як Людвіг Баварський призначив короля Англії імперським вікарієм. “В одній палаті для Баварця встановили дуже багатий і красивий престол, і він сів на ньому, одягнений в пурпурове вбрання і взутий в чоботи із золотої парчі. На голові ж у нього була корона. З одного боку від його престолу перебував герцог Брабантский, який тримав у своїй руці повністю оголений меч, а з іншого боку знаходився герцог Гельдернський, теж з мечем. Архієпископ Кельнський і всі єпископи цієї церковної провінції увійшли в палату одягнені в парадні шати і ввели туди короля Англії, який був одягнений у дуже дорогу ткану із золота котту і його супроводжували  триста лицарів. Потім його підвели до Баварця,  і той вручив йому золотий жезл, стверджуючи його в званні імператорського вікарія.”[11]

Вважалося за честь загинути у бою, захищаючи  свої переконання, виконуючи свій обов’язок та обітницю, дану перед Богом. “Вам слід знати, що ці великі сеньйори і безліч хоробрих людей відважно виконали свій обов’язок і виявили досконалу доблесть у всьому її блиску. На наступний день їх знайшли мертвими: вони лежали не як убиті у втечі, але з мечем в руці, обличчям до ворога.”[12]

Таким чином продовжується традиція, у якій мечу відводиться невід’ємна роль –символ влади, могутності та сміливості.

          Не слід забувати про те, що мечі мали власні імена. У минулорічній роботі були розглянуті такі мечі із найвідоміших середньовічних поем таких як “Пісня про Роланда”, “Пісня про Нібелунгів” та “Пісня про мого Сіда”. Для періоду XII-XV ст. можемо відзначити мечі Жанни д’Арк, які мали особливе значення.       

          Варто зазначити, що за переказами у неї було щонайменше чотири мечі. Перший – був подарований їй Робером де Бодрікуром. Другий – т. зв. меч із Ф’єрбуа, названий так, оскільки за її вказівкою був виявлений за вівтарем у храмі Сент-Катрін-де-Ф’єрбуа і колись належав коннетаблю Франції Бертрану дю Геклену. Хоч він і не мав власної назви, проте для нас він є цікавим завдяки своїми вигравіюваними хрестами та ролі, які він відіграв у подальшій боротьбі. Існує ще інша легенда, кому міг належати цей меч раніше, ця версія набула популярності ще за часів Столітньої війни і тоді сприймалась як доконаний факт. Йдеться про те, що цей меч раніше належав Карлу Мартеллу (687 / 688-741 рр.), майордому Франкського королівства і дідові Карла Великого, котрий восени 732 р. розгромив сарацинів при Пуатьє.  Тоді ж він міг заснувати церкву Сент-Катрін-де-Ф’єрбуа і залишити там меч для того, щоб одного разу цей меч дістався людині, котра обрана Богом для того, щоб врятувати Францію. За іншою версією легенди, після перемоги при Пуатьє Карл Мартелл пожертвував свій меч як дар собору в Турі та лише згодом він був перенесений у Сент-Катрін-де-Ф’єрбуа.[13] Ці версії виглядають щонайменше не правдоподібно, хоча б з огляду на те, який проміжок часу минув від подій VIII ст. при Пуатьє до подій Столітньої війни. Проте таке легендарне походження меча та іменитість його “попередніх” власників, можна розцінювати як виняткове значення цього виду озброєння.

За словами Жанни, що залишилися як свідчення на процесі у Руані, “Цей меч лежав у землі, увесь проржавілий і на ньому було вигравірувано п’ять хрестів. Я дізналася, що меч знаходиться там, від своїх голосів, але ніколи не бачила людини, котра відправилася за ним. Я написала священнослужителям цієї церкви, щоб вони були такі люб’язні віддати мені цей меч, і вони мені його послали.”[14]

          Меч з Ф’єрбуа був при Жанні до того дня, коли вона пішла з-під Парижа, тобто до 8 вересня 1429 р. Фактично “чудовий меч з Ф’єрбуа” був чисто символічним зброєю, атрибутом образу Діви-воїна і пов’язаний із усіма успіхами Жанни. При цьому, коли Жанну взяли в полон, при ній був не цей меч, а меч, який, як згадується у хроніках, вона “взяла в одного бургундця”, тобто тут йдеться про третій меч Жанни д’Арк.[15] Який вона принесла як дар абатству Сен-Дені.

          Четвертий меч – це той із яким її було взято у полон, який був також трофейний.

          Нам не відомі жодні детальніші характеристики цих мечів, ні що сталося із найцікавішим для нас мечем із Ф’єрбуа. Ймовірно це були звичайні тогочасні бойові мечі, це можна припускати на основі того, якщо вірити у твердження, що меч і справді був знайдений за вівтарем у храмі і брати при цьому до уваги ритуал посвячення у лицарі, при якому невід’ємним атрибутом було покладення меча на вівтар.

          Також необхідно відзначити, що меч також став символом одного із орденів. У 1202 р., у Ризі братом Теодоріхом з дозволу і благословення єпископа Альберта, було засновано Орден мечоносців. Особливою ознакою було те, що     на білому ж плащі братів-лицарів мечоносців був червоний меч і над ним хрест тампільєрів.[16] Про саме символи пише у Генріх Латвійський у “Хроніці Лівонії” – “папа Інокентій дав статут тампільєрів і знак для носіння на одязі – меч і хрест, звелівши бути в підпорядкуванні своєму єпископу.”[17] Знак меча повинен не тільки відрізняти братів мечоносців від храмових лицарів, а й показувати, що вони не підпорядковані останнім.

          Члени Ордену поділялися на братів-лицарів, братів-священиків і служивих братів. Кожен брат-лицар мав у своєму розпорядженні усю необхідну зброю та озброєння серед яких був звичайно і меч.

У 1235 р. Орден перестав існувати, оскільки влився спочатку в Орден Пресвятої Діви Марії, більше відомий як Тевтонський, а в 1237 р. – в Орден Святого Іоанна. Після того, як Орден мечоносців влився до складу Тевтонського Ордена, колишня емблема була замінена чорним хрестом.[18]

Символічне значення мають стилізовані мечі у Кентерберійському соборі (дод. 10). Вони нагадують нам про вбивство на цьому місці 29 грудня 1170 р. єпископа Кентерберійського Томаса Бекета. Четверо лицарів увійшли в собор перед вечірньою службою  і почали погрожувати Бекету. І все ж зазначимо, що вони не стали відразу вбивати архієпископа, а спробували спочатку змусити Бекета підкоритися волі короля. Бекет відмовився і зазначив, що з ним Бог та, що він не боїться смерті. Після цих слів лицарі схопили Бекета і спробували вивести його з церкви. Бекет відчайдушно чинив опір, і в запалі боротьби хтось із лицарів завдав йому перший удар мечем по голові.

Зараз важко судити, було це брехнею чи ні, але, дізнавшись про вбивство Бекета, Генріх II лютував і строго покарав убивць.[19]

Тут мечі як символ не захисту церкви чи християн, а як символ жорстокої розправи. Над місцем вбивства, біля вівтаря, є декілька символічних мечів, які і зараз нагадують про це вбивство і застерігають від подібних вчинків. Ці мечі можна вважати символом нагадування про те, що після цієї події Генріх ІІ вважався вигнанцем у християнському світі, аж доки той не покаявся і не припинив наступ на церковні привілеї.

Таким чином, бачимо дуже сакралізоване і символічне значення меча в уявленні середньовічної людини. Віра у те, що іменитість попереднього власника може позитивно впливати і на теперішнього його володаря та таким чином посприяти прийнятному розвитку подій. Щодо зображень хрестів, то це може символізувати вияв служіння Богові– як символ духовного меча церкви та для захисту його власника.

Список використаних джерел та літератури:

---

[1] Александр Норман, Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. (Москва: Центрполиграф, 2008), http://loveread.ec/read_book.php?id=70985&p=55

[2]Эварт Окшотт, Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса. (Москва: Центрполіграф,  ),https://www.e-reading.club/chapter.php/1002763/16/Okshott_Evart_-_Arheologiya_oruzhiya._Ot_bronzovogo_veka_do_epohi_Renessansa.html

[3] Доминик Бартелеми, Рыцарство: От древней Германии до Франции ХІІ в.(Санкт-Петербург: Евразия, 2012), 252.

[4]Доминик Бартелеми, Рыцарство: От древней Германии до Франции ХІІ в. (Санкт-Петербург: Евразия, 2012), 491.

[5] Александр Норман, Средневековый воин. Вооружение времен Карла Великого и Крестовых походов. (Москва: Центрполиграф, 2008), http://loveread.ec/read_book.php?id=70985&p=56

[6]Эварт Окшотт, Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса. (Москва: Центрполіграф, 2004),https://www.e-reading.club/chapter.php/1002763/16/Okshott_Evart_-_Arheologiya_oruzhiya._Ot_bronzovogo_veka_do_epohi_Renessansa.html

[7]Борис Мельник, “Меч”, ЛІМ “Наукові записки”, № 1, (1993): 103.

[8] Денис Шерухин, “О сакральности оружия в культуре средневековой Европы”, Вестник Сургутского государственного педагогического университета, (2012): 77-83.

https://cyberleninka.ru/article/n/o-sakralnosti-oruzhiya-v-kulture-srednevekovoy-evropy

[9] Там само.

[10]Хроники и документы времен Столетней войны, ред. Ю. П. Малинина, (Санкт-Петербург, Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2005), 135.

[11] Там само, 143.

[12]Фруассар, Хроники. 1340-1350. (Санкт-Петербург: Ювента, 2012), 303.

[13] Андрей Низовский, Легендарное оружие древности.(Москва: Вече, 2013), https://www.e-reading.club/chapter.php/1020194/42/Nizovskiy_-_Legendarnoe_oruzhie_drevnosti.html

[14]Сергей Нечаев, Реликвии и сокровища французских королей. (Москва: Вече, 2011),105.

[15]Сергей Нечаев, Реликвии и сокровища французских королей. (Москва: Вече, 2011),105.

[16]Фёдор Бунге, “Орден меченосцев”, Сборник материалов и статей по истории Прибалтийского края. Том II. (1879),http://annales.info/balt/small/bunge.htm

[17] Генрих Латвийский, Хроника Ливонии. (Москва-Ленинград: Академия наук СССР, 1938), 82.

[18]Ю.Квитковский, Воины средневековья. Рыцари креста. (Харьков, Рейттаръ, 2003).

[19] Александр Фомин, Владислав Миленький, 50 знаменитых убийвств.(Фолио, 2005),

https://www.e-reading.club/chapter.php/1028158/8/Fomin_-_50_znamenityh_ubiystv.html