Артабан справився зі своїм завданням. Основною його заслугою було, звісно ж, вбивство Гонтаріса, але й він сам був доволі непоганим офіцером середньої ланки, що показала його подальша служба в Італії. За заслуги ж у Африці Юстиніан надав Артабану титул магістра армії, однак вірменина більше цікавила племінниця імператора. Та дуже щедро нагородила Артабана, і можливо, протягом цього часу між ними розвинулись романтичні відносини. Нажаль, Артабана не соромило те, що він був до цього одруженим – навпаки, він хотів розлучитись із законною дружиною та одружитись на Преєкті. Виношувати такі плани далеко від Константинополя було беззмістовно, тому влітку 546 р. магістр покинув Африку. А Юстиніан вкотре обирав компетентного намісника в регіону. Довго імператор не роздумував, та наприкінці того ж року в карфагенському порті з корабля зійшов наступник Артабана.

Вибір Юстиніана не був випадковим. Новому командувачу імперськими силами в Африці були прекрасно знайомі реалії Чорного Континенту. Наш новий герой бився під стягами Велизарія, і під стягами Соломона і навіть під прапорами Германа. А звали цю людину Іоан Трогліта і діяння його були оспівані одним з останніх латиномовних поетів Імперії, Флавієм Коріппою, в творі під назвою “Іоанніда”. І він цього вартий, хоч зараз Іоан, незаслужено забутий. Що можна сказати про біографію Іоана? Місце його походження невідоме – гіпопетично, це називаються Фракія чи Македонія. Відомо, що він був сином деякої Еванти, та мав брата на ім’я Папп. Сам Трогліта був одружений і сина на ім’я Петро.

Що до його кар’єри, то вперше Іоан з’являється на історичній арені в ході вандальскої війни як один з офіцерів Велізарія. Як уже згадувалось, Трогліта застав падіння Вандальского королівства, а також успішно служив при Соломоні та Германі. Однак після 538 р. Іоана відправили на схід, додавши до його відрядження титул дукс Месопотамії. На східному кордоні Іоан прославився успішними сутичками з персами, в ході деяких з яких він зухвалими атаками, часом нічними, скидав перські облоги з римських міст, таких як Феодосіополь і Дара. В інших же випадках він розживався солідною здобиччю, як у 542 р., коли Трогліта в якості живого трофея приволік сасанідського воєначальника Мермероса. Старання Іоанна не залишились непоміченими як на Сході, де за ним слідкував Урбіцій, представник Юстиніана, так і в самому Константинополі, куди цей Урбіцій посилав свої звіти про що коїться на східному кордоні Імперії. Тому призначення Трогліти новим намісником в Африці виглядає цілком виправдано.

Коли Іоанн Трогліта ступив на карфагенську землю, то виявив тут розбрід. Хоч його попередник Артабан усунув одну з великих скалок в м’якій точці Імперії, але надмірно захопився особистим життям, коли ситуація за межами Карфагену досі залишалась критичною. По суті, в Імперії залишався Карфаген, а також приморська частина Бізанцени. Лівія та Нумідія були буквально заповнені маврами, які робили абсолютно все, що хотіли. Офіцери, які командували залишками імперських сил, як, наприклад, Марцентій в Бізанцені, були деморалізовані не менш, ніж їх власні вцілілі воїни. Трогліті довелось починати своє командування не зі славних баталій, а з переговорів. Слід сказати, що Іоан, який служив раніше в Африці, був уже добре знайомий зі специфікою мавританських племен. Вони могли на якийсь момент повстати проти гнобителів, були б це римляни чи вандали, але їх єдність дуже швидко закінчувалась. Ось і зараз вже знайомий нам Антала вже не міг поручитись за вірність всіх племен, чим і скористався новий командувач. В ході переговорів від заколотників відкололось кілька племен під командуванням вождів по імені Куцина та Іфісдайя. Вдалось домогтися нейтралітету ще одного нашого старого знайомого: аврасійского царя Явди, який зі своїми людьми просто відступив в рідну Аврасію.

Тепер, коли частина ворогів відсіялась в ході майстерною дипломатії, можна було братися за мечі, списи і луки. Наступним завданням Іоана Трогліти була реорганізація римської армії в Африці. На щастя, Іоан прибув в Африку не один, а прихопив із собою ветеранів, що бились на чолі з ним на Сході. З цими силами Іоан з’єднався з Марцентіем, який вже втратив будь-яку надію на успішний результат війни, в містечку Антонія Кастра (місцезнаходження невідоме). Туди ж з’явилися посли Анталії для спроби укладення мирної угоди. Дипломатія берберського вождя знову зазнала поразки, оскільки Трогліта не тільки не став слухати послів, а й відправив їх за г.Після цього об’єднана армія Іоана і Марцентія виступила в Бізанцену, поступово звільняючи поселення, захоплені маврами. Ті, побачивши furor Byzantinum , перейшли до своєї звичайної тактики: бігти, бігти і ще раз бігти. Кінцевим пунктом свого забігу бербери обрали місто Суфетула (суч. Сбейтла, Туніс), де їх і наздогнав Трогліта зі своїм воїнством. На жаль,не до кінця зрозуміло, коли саме відбувалася битва. Відомо, що це був або кінець 546 р., або початок 547 р., а сама битва перетворилася на криваве побоїще. Також відомо, що Іван перед початком бою намагався звернутися до розсудливості Анталії. Спочатку римляни почали бадьоро і здавалося, що варвари ось-ось звернуться до втечі. Однак Антала, який стояв з вершниками в резерві, несподівано атакував візантійців, змусивши тепер уже і їх бігти з поля бою. Чаша терезів схилилася на бік берберів, але Іоан зупинив відступаючих ромеїв та повернув їх назад на ворога, після чого чаша терезів схилилася, тепер уже остаточно, в сторону Імперії. Анталі довелося кланятись Іоану.

Здобич у цій битві виявилась величезною. Найважливішою її частиною з моральної точки зору виявились знамена, втрачені в останній для Соломона битві при Кілліумі ще в 544 р. За свої успіхи Іоан Трогліта влаштував собі тріумфальний в’їзд в Карфаген. Тріумф, звичайно ж, був скромнішим тієї розкішної церемонії, влаштованої свого часу для Велізарія в Константинополі, але все-таки Іван міг вважати себе переможцем.Тут би і закінчити на цих рядках наш цикл, адже головний герой давно загинув, а Іоан Трогліта гідно помстився маврам за його загибель. Мир нібито і відновлений. Але Іоан перебував у вкрай неспокійному оточенні, що й проявилось в подальшому.

Насолоджуватись миром візантійцям довелось аж кілька місяців. В цей час в Триполітанії повстали чергові берберські племена. Під керівництвом вождів Карказана і Брутена, маври із задоволенням розграбували все в Триполітанії, до чого змогли дотягнутися, після чого розгорнули наступ в багатостраждальну Бізанцену. Антала, розлючений своєю поразкою, приєднався до заколоту. Багато маврів по типу Іфісдайї відмовилися приєднатись до нового повстання, але й Імперію підтримувати не горіли бажанням. Сама ж імперська армія, хоч і знову навчилася перемагати, але була ослаблена. Частина римлян була спрямована на допомогу імперським силам в Італії, частина – розосереджена по фортецях. І все ж Іоан не міг спостерігати, як маври в черговий раз грабують північноафриканські провінції. Нехай і не володіючи гідною армією, Трогліта виступив з Карфагена в Бізанцену. Бербери вже вкотре кинулись тікати , побачивши ромейські війська, але в даному випадку був один нюанс. Якщо зазвичай маври бігли абсолютно щиро, то в цей раз вони заманювали ромеїв в пустелю. Фортель вдався частково. Сахара справді виявилась вкрай недружелюбною до римлян, проте Іоан, передбачивши такий варіант розвитку подій, прихопив із собою обоз з достатньою кількістю води. Основної шкоди візантійцям завдали не маври і не важкі умови пустелі. У якийсь момент в таборі Трогліти почалась чума і багато солдатів з тих, хто не став її жертвами, вважали за краще дезертирувати. Іоану вдалося так-сяк все впорядкувати і почати організований відступ, але незабаром виявили, що і ворог від них нікуди не подівся.

Проблему маврів потрібно було якось вирішувати, хоча у Іоана не було ніяких ілюзій на рахунок можливості успіху походу. Трогліта вирішив відрізати маврів від необхідної їм води і хоча б так ускладнити їм життя. Для початку він наказав вождю Куцину, одному з небагатьох мавританських вождів, які воювали на стороні Імперії, зайняти прилеглу річку в Марті (суч. Марет, Туніс). Однак в процесі переходу до Марти піднявся сильний вітер, сірокко, який просто поздував намети візантійців. Після цієї події дисципліна в імперської армії знову впала, а окремі офіцери вирішили спробувати самостійно напасти на варварів. Маври, хоч і були виснажені не менше римлян, такий поділ армії супротивника сприйняли за подарунок, яким скористалися, поступово заманюючи в засідку передові загони ромеїв та їх мавританських союзників. Іоан з основними частинами підійшов надто пізно, битва була програна. Те, що сталось із візантійським військом при Марті, дуже жваво описує доля одного офіцера, якого теж звали Іоан. Намагаючись вирватися з поля бою, цей Іоан не помітив, як потрапив в хиткі піски, в яких залишився назавжди разом зі своїм конем.

Інший Іоан, Трогліта, змушений був тікати в Іунку (фортецю, побудовану Соломоном, котру можна споглядати й досі в східній частині Тунісу). Втрати римської армії були настільки великі, а бойовий дух уцілілих настільки низький, що здавалося, як Іоан Трогліта ось-ось поповнить список невдалих африканських намісників. Трогліта згодом змушений був залишити й Іунку, відступивши до фортеці Ларібу (десь поруч із сучасним Ель-Кефом в Тунісі). Закінчення 547 р. маври безкарно грабували всю Північну Африку. Відсиджуючись в Ларібі, Іоан Трогліта відновлював свої сили. Йому вдалося отримати підкріплення з Карфагену, які навесні 548 р. привів його власний син Петро. Більше того, Трогліта знову проявив своє красномовство, згуртувавши Ісфідайю та Куцина, а також заручитися підтримкою Явди. Вперше цей цар виступав як союзник імперських військ. Сам він, щоправда, на загальний збір римсько-берберського альянсу не з’явився, але надіслав свого брата, а під його керівництвом – 12 тис. бійців. Далі Флавій Коріпп, наше основне джерело, переходить до поетичних фантазій.

Так, він пише, що Куцина привів 30 своїх офіцерів, кожен з яких командував тисячею воїнів. Цифра в 42 тис. берберів здається надмірно малою? Тоді ось вам контрольний удар: “Іоанніда” вказує, що Ісфідайя десь віднайшов 100 тис. бійців, що заповнили своїм виглядом всю рівнину Арсурус в північній Бізацені, де був призначений загальний збір. Складно сказати, скільки насправді прийшло лояльних Імперії берберів. Одне можна стверджувати точно: союзників було і справді сильно більше, ніж, власне, регулярних імперських сил, ослаблених недавньою поразкою при Марті. Тепер все залежало від уміння Іоана командувати настільки різношерстими силами.

Ті ж маври, що протистояли Імперії, теж знаходилися в Бізанцені. Карказан, після Мартівської вікторії впевнений в своїх силах, пропонував розгорнути подальший наступ на візантійців, але підкорився більш досвідченому в таких справах Анталі, який пам’ятав, що Марта – це приємний виняток з сумного правила, яке говорить, що маври рідко коли можуть протистояти імперським силам у відкритому бою. Антала виступав за поступове заманювання римлян в розорену частину Бізацени, щоб ті, відрізані від баз постачання, почали відчувати сильний голод і спрагу, попутно послаблюючи їх нескінченними атаками. Спочатку цей план працював і римляни покірно йшли за своїми ворогами вглиб пустелі. Однак в якийсь момент шпигун Трогліти дізнався про тактику Антали, після чого Іоан вирішив не йти на поводу берберів, оскільки він пам’ятав, як це дорого йому обійшлося в минулий раз. Тепер він закріпився в таборі поруч з портом Ларіскум, в який можна було відступити в разі невдачі.

Тут римські солдати почали проявляти відверте невдоволення Троглітою. Воїни вважали, що їх командир просто боїться перспективи бою з Анталою. Дійшло до того, що візантійці спробували вдертися в намет Іоана. Порядок був відновлений силами союзних маврів, проте осад залишився. Щось схоже відчував, певно, Велизарий перед битвою при Каллініком (531 р.), коли його воїни також рвалися в бій з персами при повному небажанні цієї битви з боку командира. Тоді для візантійців справа обернулася досить погано. В цей же раз пронесло і армія знову підкорилася Іоану. Невдовзі Трогліта все-таки покинув Ларіскум і відправився в містечко під назвою Катонові Поля, де укріпився Антала. Трогліта не особливо горів бажанням штурмувати укріплений табір, тому оточив його з усіх боків, сподіваючись викликати необдумані вилазки з боку обложених, а ще краще – голод. Іоан показав себе досить непоганим маніпулятором, вміло імітуючи небажання імперської армії і їх мавританських союзників боротися зі своїми ворогами у відкритому полі.

План спрацював блискуче. У неділю, після принесення жертв своїм богам, маври несамовито накинулись на римлян і своїх родичів, які виступали на їхньому боці. Битва була спекотною і довгий час ніхто не міг перемогти, проте маври поступово втрачали своїх лідерів, що катастрофічним чином позначалося на їх моралі. Окремий епізод Флавій Коріпп присвятив опису останніх миттєвостей життя Карказана, полеглого в ході останньої самогубної контратаки:

Карказан, вражений загибеллю стількох воїнів, розгорнув свої знамена так, щоб пройти прямо крізь ворога, займаючи багато тисяч позаду нього. Прекраснодушний герой Іоан бачив, як Карказан напав на його прапороносця і відрубав руку разом з прапором. Тоді гордий полководець метнув в Карказана спис, намагаючись поранити свого ворога. І незабаром кров побігла по зброї, вириваючись з глибокої рани.

Так загинув Карказан. Його загибель стала остаточним аргументом для берберів-заколотників – настала пора тікати або здаватись. Так робив Антала, так вчинили і тріполітанські маври, точніше, ті з них, що не стали жертвами клинків озвірілих римлян. Тепер війна і справді була закінчена. На довгі (особливо за африканськими мірками) 14 років встановився мир. Уцілілі маври сиділи по своїх кутках і боялися пискнути. Іоан Трогліта залишився в Африці на посаді магістра армії і протягом чотирьох років відбудовував заново візантійські фортеці, побудовані ще при Соломоні. У дуеті зі своїм цивільним колегою Афанасієм (тим самим, що дивом уникнув загибелі під час бунту Гонтаріса) Іоан зумів домогтися відновлення мирного життя в Північній Африці. Нехай Прокопій і голосить, що населення Лівії страшенно збідніло, але тут запанував мир. Маври, лоялістів, так і вцілілі заколотники, з часом повернулися на римську службу в уже звичному статусі федератів. За свої заслуги Іоан Трогліта отримав титул патрикія за указом Юстиніана. І справді, ця людина стала третім завойовником Африки після Велізарія та Соломона. Надалі Трогліта ще з’явиться на наших сторінках, коли відправить флот підтримки для воюючих в Італії імперських військ. Йому не вдалося повернути Сардинію і Корсику, що були захоплені остготським королем Тотілою в той час, але сам факт того, що Іоан знайшов час і людей для відправки сил в інший регіон, говорить багато про що.

На цьому наша африканська рапсодія закінчилась. Всі наші герої, хоробрі та боягузливі, багаті та бідні, жили й бились, керували й помирали в час правління Флавія Петра Савватія Юстиніана, Цезаря алеманів, готів, франків, германців, антів, аланів, вандалів у 527-565 роках.

Тепер всі вони рівні перед Богом.

Список використаних джерел та літератури:

1. Болгов К., “Поэтические особенности “Иоанниды” Кориппа”. Научные ведомости Белгородского государственного университета. Серия: История. Политология (Белгород, 2013, №1 (144), Выпуск 25): 89-84.
2. Болгов К., Болгов Н., “Византийская Африка: исторический фон “Иоанниды” Кориппа”. Научные ведомости Белгородского государственного университета. Серия: История. Политология (Белгород, 2013, №15 (158), Выпуск 27): 101-111.
3. Болгов К., “К вопросу о латинской культуре ранней Византии”. Научные ведомости Белгородского государственного университета. Серия: История. Политология (Белгород, 2011, №1 (96), Выпуск 17): 17-23.
4. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
5. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
6. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 31 серпня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
7. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
8. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
9. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framevand11.htm
10. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012
11. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 31 серпня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
12. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.
13. Флавий Кресконий Корипп Африкан Грамматик. Иоаннида (Отв. ред.-сост. Н. Болгов. Белгород: НИУ «БелГУ», 2017): 190.