Поряд з півтораручним мечем вагоме значення для ведення бойових дій мав і дворучний меч. Цей тип меча відомий із XIV ст.[1] це т. зв. “бойові мечі”. Дворучний меч був такої ж форми, як і звичайний меч, але набагато більшим, його клинок у середньому досягав 50 дюймів (127 см), а руків’я – 12 дюймів (30.4 см). А загальна довжина зброї становила майже 5 футів (бл. 152,4 см) і більше. Своєї звичної та довершеної форми дворучний меч набув у XVI ст. Його особливістю стала довга зігнута хрестоподібна гарда з двома гострими вушками, які виступали з обох сторін клинка нижче руків’я.[2] За Окшоттом середньовічний дворучний меч “це просто винятково великий звичайний меч”.[3] Меч такого типу не був призначений для щоденного носіння, а застосовувався виключно під час бою кавалерією. Застосовуючи такий меч, лицар був упевнений, що дотягнеться до супротивника, не дуже сильно з ним зближуючись. Ширина клинка сягала 5-7 см, а середня вага такого меча становила 4,5-5 фунтів, тобто 2-2,2 кг.
За однією із версій дворучний меч носився на спині за допомогою широкого ременя[4], а за іншою його носять вістрям вверх у лівій руці, яка розміщена посередині руків’я, а лезо плоскою стороною лежить на плечі навіть попри те, що меч є двосічним.[5]
У середині XV ст. знову повертаються до вжитку клинки, якими можна завдати ріжучих ударів, вони трапляються внаслідок археологічних розкопок в Італії та Іспанії, Шотландії, Скандинавії та Угорщині. З цього можемо зробити висновок, що упродовж століття вони відігравали не менш важливе значення, ніж інші. У Німеччині приблизно після 1450 р. знову з’явилися широкі клинки, як в XIII ст., зокрема типу XIII. Також чимало мечів у другій половині століття були старими клинками згаданого типу, але насаджені на нові руків’я, притаманні тому часу. Така тенденція може пояснюватись такими причинами: з удосконаленням захисного озброєння збільшувалась його вартість і не кожен зміг придбати цілком новий комплект; у Іспанії та Італії на це, певною мірою, повпливали кліматичні умови – через спекотний клімат там не було заведено носити важке спорядження, а в Шотландії його використовувала тільки невелика кількість вельмож, бо звичайний воїн не міг собі цього дозволити. Таке ж пояснення може стосуватись також Скандинавії та Угорщини.[6]
Богдан Гринчишин у праці “Клинкова зброя в системі озброєння давньоукраїнського воїна ХІІ – ХIV ст.” вказував, що “про значення цих параметрів (визначення довжини руків’я та хрестовини, різниця товщини при основі руків’я та верхів’я) для бойових якостей мечів маємо свідчення у фехтбухах, зокрема Ваді, торкаючись питання про оптимальні розміри дворучного меча, вказував, що його верхів’я за умови опертя на землю має сягати пахви рицаря, до того ж верхів’я має вміщуватися у його кулаці, а руків’я бути такого розміру, щоб можна його вільно схопити рукою.”[7] Дворучні мечі є вершиною розвитку клинкової зброї та апогеєм обтяження і подовження клинка. Така еволюція пов’язана із розвитком військової тактики та нових видів захисного та наступального озброєння.
Дворучний меч, за однією із версій, застосовувався для збивання штурмових драбин під час облоги фортець. Особливістю клинка були т. зв. вуса – поперечні виступи у верхній частині клинка, які призначалися для затримки руху меча суперника.[8] З’явилися перш за все як зброя швейцарських конфедератів і ландскнехтів на рубежі XV-XVI ст.[9] Швейцарці використовували такий тип меча для ефективнішої боротьби з піхотою чи спішеними кінними загонами, які завдавали ударів з флангу. Дворучні мечі застосовувались невеликою кількістю досвідчених воїнів. Ці воїни перебували на чолі загону і прокладали шлях, розбиваючи передові ряди ворожого війська, слідом за ними по розчищеної дорозі йшли інші піші воїни.[10] Володіння таким мечем вимагало спеціальних навиків, таких осіб на полк припадало не більше 5, а також їх часто називали “майстрами довгого меча”. Щоб отримати такий статус, необхідно було здати екзамен, а після цього отримати диплом і за ним також можна було отримувати подвійну платню.[11]
Виділяють декілька різновидів дворучних мечів, зокрема цвайхендер, фламберг, клеймор.
Цвайхендер (він же Bidenhänder/Bihänder) набуває своєї популярності наприкінці XV ст. Цей тип використовували ландскнехти. Загін із таких воїнів був створений Максиміліаном І Габсбургом (1459-1519) і вони брали участь у багатьох битвах, але особливо в ході Італійських воєн 1494-1559 рр.
Дворучні мечі ландскнехтів мали довжину до 1.8 м і важили 2-3.5 кг. Характерною ознакою є масивний ефес з великим навершям і хрестовиною. Схопивши меч за прилеглу до ефесу частину клинка, його можна було використати, певною мірою, як короткий спис. Завдяки своїм величезним розмірам цвайхендер мав високу ефективність під час атаки на ряди піхоти або пікінерів і з легкістю пробивав їх.[12]
Фламберг – це клинок із хвилястими лезами. Такі леза дозволяли збільшити ріжучу поверхню при цьому не збільшуючи загальної довжини та ваги клинка, а також клинок з такими лезами менше затуплювався після нанесення ударів і лезо було міцнішим від звичайного.[13] Їх датують кінцем XV століття і називають “палаючими” (нім. Geflammten Klingen).
Ландскнехти вважали “палаючий” меч втіленням войовничості. Меч такого типу міститься у Музеї Арсенал у Львові. Клинок двосічний, з полірованої сталі, на 33 см лезо від ефесу пряме, а далі хвилясте. Посередині прямої частини леза містяться т. зв. “вуса”, які загнуті вниз. Гарда складається з двох масивних кілець. Загальна довжина меча – 176.4 см, а клинок – 130 см завдовжки, а його ширина коливається від 3.4 до 5.8 см. Цей меч виготовлений в Італії наприкінці XV ст.[14]
Клеймор – тип меча, який почали виготовляти в Шотландії у XV ст. і він отримав назву місцевою мовою claidheamh mor, що у перекладі з галльської означає “великий меч”. Дворучні клеймори мають довге руків’я і широкі клинки довжиною від 105 см до 110 см. Клеймори це типи XIIa і XIIIa за класифікацією Е. Окшотта. Їх особливістю є форма хрестовини, яка направлена вниз і звужується до закінчення, які стилізовані зображенням пробитої чотирьохлистної конюшини.[15]
Отже, на основі викладеного матеріалу, можемо говорити не лише про особливості зовнішнього вигляду меча, а й про особливості його застосування у відповідності до обставин, що склалися та завдань, які ставились до виконання.
Список використаних джерел та літератури:
[1] Борис Мельник, “Меч”, ЛІМ “Наукові записки”, № 1, (1993): 103.
[2]Эварт Окшотт, Рыцарь и его доспехи. Латное облачение и вооружение
[3] Там само.
[4]Борис Мельник, “Меч”, ЛІМ “Наукові записки”, № 1, (1993): 103.
[5] Альфред Хаттон, Холодное оружие Европы. Приемы великих мастеров фехтования.(Москва: Центрлолиграф, 2008), 148.
[6]Эварт Окшотт, Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса. (Москва: Центрполіграф, ), https://www.e-reading.club/chapter.php/1002763/22/Okshott_Evart_-_Arheologiya_oruzhiya._Ot_bronzovogo_veka_do_epohi_Renessansa.html
[7] Богдан Гринчишин, Клинкова зброя в системі озброєння давньоукраїнського воїна ХІІ – ХIV ст., (Львів: 2016), 45-46.
[8]Борис Мельник, “Меч”, ЛІМ “Наукові записки”, № 1, (1993): 103.
[9]Вячеслав Шпаковский, История рыцарского вооружения. (Москва: Ломоносовъ, 2013), 138.
[10] Валентин Тараторин, История боевого фехтования, https://www.e-reading.club/chapter.php/55839/32/Taratorin_-_Istoriya_boevogo_fehtovaniya.html
[11]Борис Мельник, “Меч”, ЛІМ “Наукові записки”, № 1, (1993): 104.
[12] Харви Уизерс, Мечи и сабли. Иллюстрированная энциклопедия. (Москва: Эксмо, 2012), 39.
[13]Борис Мельник, “Меч”, ЛІМ “Наукові записки”, № 1, (1993): 103.
[14]Андрій Прокіп, “Колекції мечів музею “Арсенал”, ЛІМ “Наукові записки“, № 8, (1999), 52-62.
[15] Томас Лайбе, Меч. Большая иллюстрированная энциклопедия. (Москва: Омега, 2011), 94.
[16] Фотоархів автора
Львівський історичний клуб 