Весна 544 р. стала воїстину катастрофічною для Імперії в Магрибі. Маври, які не так давно здавались смиренними, вкотре повстали проти візантійців. У першій же битві загинув намісник краю Соломон, а його солдати частково дезертирували, частково відмовились витягувати мечі з піхов. В таких умовах Сергію, його племіннику, довелось розраховувати хіба на власні особисті якості. Та тільки характер в юнака був наскрізь гнилим – Сергій в умовах очевидної катастрофи вів себе так, наче все іде своїм ходом, а сам він житиме в своє задоволення й не нестиме ніякої відповідальності. Від його недовгого правління у Африці завили спочатку бербери, які пам’ятали різанину в Лептіс-Магні, так і римляни, що вважали свого командира боягузом та шмаркачем.

Поки Сергій безперестанно веселився, маври піднялись проти Імперії ледь не всім своїм народом. Вів їх у бій, як і до цього, Антала, а незабаром з Мавританії прибув закоренілий кримінальний елемент – бунтівник Стоца (про його повстання йшлось в третій частині циклу ). Тепер Антала, Стоца і десятки тисяч берберів безкарно чинили розбій та смерть, не зустрічаючи жодного спротиву – настільки презирали солдати й офіцери Сергія, що ті були готові дозволити ворогам тріумфувати назло наміснику. Антала все ж спробував вирішити справу мирно, і за словами Прокопія Кесарійського, написав імператору Юстиніану лист, в якому йшлось:

«Ніколи не стану я відкидати, що є слугою твоїм, та і маврусії, які на час миру витерпіли на собі безбожне відношення з боку Соломона, підняли мечі вимушено, проти своєї волі, але підняли їх не проти тебе, але захищаючись від ворога, і особливо це стосується мене. Він не тільки вирішив позбавити мене хліба, видачу якого задовго до нього призначив Велізарій, але й він стратив мого брата, не маючи жожної проти нього підстави. Якщо тобі завгодно, аби маврусії служили твоєму престолу, виконували все, як вони звикли робити раніше, то забери від нас Сергія, племінника Соломона. Накажи йому повернутись до тебе та пошли в Лівію іншого командира. У тебе нема браку в більш достойних, ніж Сергій. Поки він керує твоїм військом, не буде миру між римлянами і маврусіями».

Антала в цьому листі проявив себе дипломатом, намагаючись залагодити розлад між ромеями та мавританцями навіть після скоєних вбивств. А ось наміри Юстиніана зрозуміти складно. Він і до Антали отримував звіти про те, наскільки бездарний Сергій, однак він не усунув його з посади наче через повагу до загиблого Соломона-старшого.

Антала, розуміючи, що писати в Константинополь беззмістовно, почав вкотре збирати різношерсте воїнство, до якого приєднались не тільки маври, а й дезертири та вандали, що стали на середину VI ст. реліктом. Все це військо збиралось у Бізанцені та причиняло немало бід місцевим, яке завалило імперське командування скаргами. Нарешті, до мирних жителів прислухався один з офіцерів на ім’я Іоан. Цей Іоан був тямущим офіцером, і певно, найбільшим ненависником Сергія. Іоан, як і всі інші воєначальники, просто сидів та дивися, як маври грабують країну. Але тепер ситуація була настільки паршивою, що особиста неприязнь відійшла на другий план.

Першим ділом Іоан наказав Гімерію, командиру залишків римських сил у Бізанцені, прямувати до містечка Менефесса та чекати його там. Поки лист надходив до Гімерія, Іоан дізнався, що Менефессу зайняв ворог. Він терміново надіслав другого листа, але кур’єри вирішили, що вони розумніше всіх та додумались заблукати на шляху до Гімерія, який так і не отримав послання. Кінець був передбачуваний: Гімерій потрапив у полон з усім військом, і якби не особиста доблесть його бійця на ім’я Северіан, всім було би непереливки. З іншого боку, Гімерію в полоні дали принизливу роль наживки, за допомогою якої маври планували захопити Хадрумет (сучасний Сус, Алжир), головне місто Бізанцени. План, який задумав Стоца, полягав у наступному: Гімерій приходить в Хадрумет, веде за собою кілька зв’язаних для красного слівця маврів, як доказ своїх перемог. Оскільки Гімерій був високопоставленим офіцером, охорона міста не мала би засумніватись у щирості спектаклю. І справді, Гімерій зробив усе, як наказав Стоца, а поки охорона Хадрумету загрузла в локшині на вухах, його “полонені” маври захопили ворота та дозволили зайти всьому мавританському воїнству. Погром місту нанесли колосальний, і коли маври втекли з міста, залишились тільки невеликий гарнізон та попелище.

Одразу після цього з полону втік Гімерій та Северіан, чого не можна було сказати про інших солдат Другого Риму, які вирішили приєднатись до Стоци, що доволі красномовно показує, наскільки рухнув авторитет командирів візантійських військ після смерті Соломона. Як тільки основні сили маврів покинули Хадрумет, місцевий священник Павло, втік з руїн міста до Карфагену та явився перед Сергієм. Священник, ні багато, ні мало, просив юнака дати йому хоч жменю солдат, аби відвоювати Хадрумет. Сергій немало здивувався з цього прохання – мало того, що його про це просив якийсь незнайомий монах, так ще й без того в Карфагені залишилось мало солдат. Зрештою, після довгої бесіди, Павло отримав 80 бійців. Не дуже багато, але й священник дурним не був. Він спорядив ледь не всі кораблі з бухти Карфагену та посадив на них не тільки моряків, а і цивільних. Коли ця величезна театральна труппа досягла Хадрумету, Павло дав знати, що в місто начебто з’явився сам Герман, кузен Юстиніана, який насправді провів не один продуктивний рік на зпустошеній африканській землі. Таким чином, за допомогою обманного маневру, Хадрумет повернувся до Імперії.

В таких умовах терпіння почало закінчуватись навіть у Юстиніана. Сергія все ще не відзивали з Африки, але надали йому рівнозначного за статусом колегу. Ним був Ареобінд, можливий нащадок Аспара, який у ІІ половині V ст. мав колосальний вплив на політику Візнатії, призначаючи імператорів на свій смак та розсуд. Цей Ареобінд був багатим і мав знатне походження, однак мав нульовий військовий досвід. Враховуючи те, що йому наказали боротись із маврами до їх повного фізичного знищення в Бізанцені, така подія виглядала як мінімум дивною. Із собою Ареобінд взяв наближених – дружину Преєкту, що була імператору племінницею, братів-вірмен Артабана та Іоана, вихідців із прославленого роду Аршакідів.

Прийнявши командування, Ареобінд швидко вияснив, що в місті Сікка Венерія (сучасний Ель-Кеф у Тунісі) стали табором Антала і Стоца, а все їх військо може дійти до Карфагену за три дні. Першим ділом Ареобінд направив в Сікку Венерію Іоана, який раніше спробував стримати маврів у Менефессі. Парелельно командир послав гінця до Сергія, аби той приєднався до Іоана, і вони разом вдарили по маврах. Сергій повів себе абсолютно в своєму репертуарі та проігнорував лист. Іоану прийшлось йти в бій з чисельно переважаючими маврами. Лиш одне давало енергію офіцеру – ненависть до Стоци, якого він презирав більше Сергія. Ненависть ця була взаємною, і за словами Прокопія, вони тільки й мріяли, аби прикінчити одне одного. І нарешті, ця можливість видалась. Тут дозволимо собі повністю процитувати прославленого хроніста:

У нього зі Стоцою була виняткова ненависть один до одного, і кожен з них молився про те, аби закінчити дні свого життя лише після того, як один вб’є іншого. І ось, коли битва перейшла в рукопашний бій, обидва вони, виїхавши з лав військ своїх, кинулися одне на одного. У той час як Стоца ще під’їжджав до нього на коні, Іоанн, натягнувши тятиву, вразив його стрілою в праву сторону паху, і Стоц, отримавши смертельну рану, одразу ж впав; але він ще не вмер і йому судилося прожити ще деякий час після цього поранення. Негайно ж до нього кинулися всі ті, хто слідував за ним, а також військо маврусіїв; вони поклали Стоцу, ще живого, під дерево, а самі з великим піднесенням обрушилися на Іоана та римлян, і так як чисельністю вони набагато перевершували тих, то без особливих зусиль змусили їх тікати. Кажуть, що Іоан говорив тоді, що йому приємно буде тепер померти, оскільки бажання його щодо Стоци виповнилось. Було там місце, яке йшло уступами; тут його кінь, оступившись, скинув його. Коли він знову намагався вскочити на коня, вороги захопили і вбили його, людину великої слави і доблесті. Дізнавшись про це, Стоца сконав, сказавши, що тепер він помирає з почуттям повного задоволення.

Чим скінчилася битва – невідомо. Швидше за все, сили були надто вже нерівні і римляни програли битву. Відомо, що в битві загинув і один з вірменських принців, теж на ім’я Іоанн. Коли про подію дізнався Юстиніан, він вирішив, що дві голови на одному і без того хворому тілі – це перебір. Типова, варто сказати, помилка Юстиніана, який вже з таким же розмахом став на ті ж граблі в Італії, коли намагався надати командування відразу і Велізарію, і Нарсесу. А в Африці сталося те, чого всі так довго чекали: Сергія нарешті відкликали до Константинополя. Разом з ним відбули і його брати Кір та Соломон-молодший (який, виявляється, не загинув разом з дядьком-тезкою, а потрапив в полон і зумів домогтися викупу за себе). Тепер Ареобінд ставав повновладним владикою Візантійської Африки. Точніше, її уламків.

Ті, хто читав попередні частини циклу, мабуть, пам’ятають офіцера іменем Гонтаріс, що брав участь у другій кампанії Соломона в Аврасійських горах. Невідомо, чим він займався останніми роками, але тепер він знову опинився на фоні історичних подій.Командуючи військами в Нумідії, Гонтаріс занудьгував до поточного 545 р. Його зовсім не приваблювала ідея стирчати в нумідійських фортецях, коли можна проводити куди більш розкішне життя в Карфагені. І ось, зерно владолюбства проросло в єстві підручного Соломона. Гонтаріс мав твердий намір проголосити себе імператором та відокремити Африку від Візантії. Сам він не міг повстати відкрито проти Ареобінда, адже у нього просто не було достатньо військ. Тому Гонтаріс вирішив піти шляхом інтриг. Зображаючи із себе вірного слугу Ареобінда, він вступив в стосунки з Анталою, а також з царем Аврасії Явдою Слова Гонтаріса були солодкі, особливо для Анталії, адже тому було обіцяно співправительство в Африці, як тільки війська лоялістів будуть викинуті в море. План Гонтаріса був такий: маври з усією міццю обрушуються на Карфаген, Ареобінд в ході битви “випадково” вмирає, після чого Гонтаріс спокійнісінько займає його місце. Анталі план дуже сподобався і незабаром берберські війська опинилось під стінами Карфагена. По всій логіці Ареобінд повинен був вийти з міста і дати йому бій, проте ми пам’ятаємо, що він був вкрай недосвідченим військовим і зволікав, а тому від гріха подалі вирішив, що краще взагалі перенести битву на день пізніше.

Гонтаріс був вкрай розлючений тим. Він підозрював, що затримка викликана тим, що Ареобінд дізнався про підступні плани свого підлеглого, тому вирішив перейти до плану “Б”. Гонтаріс почав поширювати серед солдатів чутки про те, що Ареобінд – це боягуз, який втече в Константинополь, а їх залишать тут помирати. З огляду на те, що римським солдатам традиційно бракувало платні, багато хто з них вислухали слова Гонтаріса. Закінчилось все вкрай сумно: римляни, що повірили Гонтарісу і римляни, що залишилися вірні Ареобінду, влаштували криваве і братовбивче побоїще прямо на вулицях міста. Лоялісти трималися хоробро, а ось Ареобінд і справді виявився боягузом і втік в міську церкву, не витримавши виду бездиханних тіл. За ним послідували його дружина, сестра, а також старий сановник на ім’я Афанасій.

Перемога Гонтаріса виявилася практично доконаним фактом. Залишилося викурити Ареобінд і його свиту з церкви, стараннями ще Соломона звернену в подобу фортеці. Ареобінд вийшов з церкви-фортеці лише тоді, коли Гонтаріс на Святому Письмі поклявся, що йому і його родині не буде заподіяно шкоди і що завтра вони вже зможуть покинути Карфаген. Гонтаріс взагалі видавався тоді втіленням люб’язності і милосердя. Після того, як Ареобінд здався, Гонтаріс запросив його на бенкет, де надавав Ареобінд найвищу шану. Тієї ж ночі Гонтаріс зробив фінальний хід своєї партії і його ад’ютант Улітей зарізав уві сні Ареобінда та відрізав йому голову.

Щодо голови Ареобінда, то її Гонтаріс відіслав Анталії, як символ того, що влада в Карфагені відтепер належить йому. Антала, однак, мав своє бачення ситуації, та дізнавшись, яким клятвопорушником показав себе Гонтаріс, вирішив далі йти своєю дорогою, однаково вороже ставлячись як до Імперії, так і сепаратистів. Тим часом до двору імператора-сепаратиста з’явився вірменський принц Артабан, якому пощастило вціліти у всьому цьому бардаку. На словах вірменин обіцяв вірно служити Гонтарісу, але на ділі вже тоді вирішив убити його, щоб покінчити з заколотом. Однак бажання – це одне, а можливість реального втілення – зовсім інше. Так що Артабану досить довго довелося грати роль вірного слуги.

У Гонтаріса швидко знайшлись доручення для вірменського принца. Йому належало розправитися з Анталією, з яким сепаратист посварився після вбивства Ареобінда. Взявши із собою чимале військо, Артабан дійшов до багатостраждального Хадрумету, що знаходився під контролем лоялів Імперії. Але потім з незрозумілих (для Гонтаріса) причин Артабан розгорнув свої прапори і відступив назад в Карфаген. Сам вірменин виправдовувався тим, що боявся, що з Хадрумету виступить гарнізон і вдарить в спину його силам. В реальності ж Артабан спочатку хотів просто з’єднатися з лоялістами в Хадруметі, але потім згадав, що він планував убити Гонтаріса.

Гонтаріс, розлючений марним походом Артабана, спочатку збирався вбити вірменського принца, але потім передумав і вирішив виступити з Карфагену з усіма наявними у нього силами. Перед походом узурпатор вирішив добре провести час і влаштував бенкет для своїх наближених. Серед запрошених виявився і Артабан, який вирішив, що іншого вдалого шансу прикінчити Гонтаріса може і не бути. Супроводжуваний своїми родичами і співвітчизниками. Артабан був настільки рішучий, що наказав своєму родичу Ардаширу пристрелити його з лука, якщо той зазнає невдачі в своєму замаху і попаде в полон.

І ось настав час бенкету. У якийсь момент Гонтаріс напився і став абсолютно беззахисним для змовників. Але навіть в таких умовах все ледь не пішло прахом, бо один із слуг узурпатора побачив меч, який старанно ховав Ардашир. Вірменину нічого не залишалося, як атакувати Гонтаріса з незручної позиції. Той від удару Ардашира позбувся декількох пальців на руці, але залишився на ногах. І в цей самий момент до нього підскочив Артабан і всадив в лівий бік Гонтарісу кинджал. Від цього удару узурпатор вже не оговтався. Разом з ним загинули і все його охоронці, яких перебили Артабан, Ардашир та інші вірмени. Візантійські бенкети – це воістину смертельно небезпечне заняття.

Так загинув невдалий імператор-сепаратист і сталось це в кінці весни 546 р. Артабан на деякий час залишився командувати імперськими силами, а Карфаген повернувся в лоно Імперії. Однак ситуація залишалася далекою від ідеальної. Маври під проводом Анталії спустошували Лівію, Бізацену, Нумідію. Римляни виявилися затиснуті в великих фортецях. Потрібна була людина рівня Соломона, щоб змінити хід війни. Артабан, при всіх своїх заслугах, на цю роль не підходив. Невдовзі Юстиніан направив чергового командувача в Африку. Саме цей персонаж мав повністю змінити хід війни.

Список використаних джерел та літератури:

1. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
2. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
3. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 31 серпня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
4. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
5. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
6. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framevand11.htm
7. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012
8. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 31 серпня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
9. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.