Настав 539 р. Від Різдва Христового. Візантійський імператор Юстиніан продовжував робити ходи в своїй шаховій партії. Так, він вирішив, що його двоюрідний брат Герман, який два останні роки успішно воював з маврами, достойний більшого, ніж просиджувати штани в Карфагені. Германа відкликали з Чорного Континенту, а його місце знову зайняв Соломон. Нашому герою знову надали посади магістра армії та префекта преторіанців, що давало йому необмежену владу в Африці. Соломон прекрасно пам’ятав, чим закінчилось його минуле відрядження ( https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2020/09/04/страх-і-ненависть-у-візантійській-афр-3/ ), та зробив необхідні висновки. Прибувши до Карфагену, євнух розвинув бурхливу діяльність вже з перших днів перебування на посадах. Першим ділом він здійснив чистку в армії, прибравши звідти всі неблагонадійні елементи. Наступним кроком стало виселення змішаних вандало-римських сімей, стараннями яких свого часу піднялось повстання. За його наказів усі вандали були вигнані з африканських провінцій Імперії. Напевне, навіть битви при Децимі та Трикамароні не так підкосили вандальський народ, як це рішення намісника.

Після того Соломон спрямував матеріальні та людські ресурси для відновлення старих укріплень та побудови нових по всій Римській Африці. Гавані портів очищались, колишні римські вілли перетворювались в укріплені міста, акведуки ремонтувались та знову, як і сотні років тому, наповнювались водою. Там, де раніше була пустеля, постали нові фортеці й церкви. Ліміса в Тунісі, Тевеста (сучасна Тебесса) в Алжирі, Телефте (сучасний Теліфт) в Тунісі, Аммаєдари (сучасна Хідра) в Тунісі. Соломон усіма зусиллями доводив місцевим, що майбутнє Імперії в регіоні коріниться в його населенні – в його труді, його волі, його стараннях. Ні процвітання, ні спокійне життя не можна було очікувати просто так – воно не впаде їм на голову, подібно латинянам на Капітолійському пагорбі. Їм приходилось здобувати це самим. Про результати цієї діяльності свідчать руїни в сучасних Алжирі, Тунісі, Лівії та Марокко, що збереглись донині.

Влаштувавши найкращим чином свої справи на підконтрольних Візантії територіях, Соломон вкотре вирішив поквитатись із царем Аврасії Явдою. Як і декілька років тому, Соломон відправився на чолі ромейської армії в гори. Для розвідки боєм вперед був висунутий загін під керівництвом деякого Гонтаріса (цілком можливо, це був центуріон). Цей Гонтаріс, досягнувши руїн міста Багаїс (сучасний Ксар Багаї в Алжирі), став табором, з якого наступного ранку здійснив спробу вибити маврів, що засіли неподалік. Спроба, як відомо, солідів не вартує, але в цьому випадку римляни прорахувались, і після бою Гонтаріс із своїм воїнством відступив у табір. Передихнути там їм не дали – маври вже посмакували перемогою, діловито обложили візантійські укріплення. Поки те все відбувалось, до місця подій прибув Соломон з основними силами. Дізнавшись, в яку калюжу сів Гонтаріс, євнух послав до його табору частину своїх солдат. Щодо калюжі, це не фігурально – маври, споглядаючи як Гонтаріс відсиджувався у таборі, почухали голови, й вирішили змінити потік води в найближчій річці Абіга. Це було нескладно, оскільки місцеві жителі ще за римського володарювання спорудили немало спеціальних каналів, за допомогою яких відводили води так, як їм було потрібно. Маври ж перекрили взагалі всі канали і досягли того, що римський табір почало затоплювати. Гонтаріс та його люди почали розуміти, що діло пахне керосином, однак на щастя, до табору вже підійшов Соломон. Маври відсутипили до містечка Бабосіс та почали укріплювати позиції, готуючись до підходу ворога. Соломон себе чекати не заставив, вибив маврів та заставив їх розсіятись всією Аврасією.

Після бою під Бабосісом маври вирішили змінити тактику. В них і раніше не особливо виходило перемоготи візантійські сили у відкритій битві (Гонтаріс був виключенням), а тепер аборигени вирішили взагалі з римлянами не зв’язуватись, та уповали на сувору природу регіону. Бербери пам’ятали, як Соломон прийшов в Аврасію, та пішов, не знайшовши бою. Більша частина маврів перевалили через гори й пішли до родичів у Мавританію, що була на південь. Однак цар Явда залишився. Залишились і 20 тисяч його людей. Явда теж часу дарма не тратив та збудував фортецю під назвою Зербула, де він спокійно чекав на прихід римлян. Останнім не хотілось стовбичити під низькими, однак все ж фортечними мурами. З огляду на це Соломон наказав спустошити всі плодючі рівнини навколо фортеці, та після спалити їх. Коли про це дізнався Явда, він вирішив, що буде доречним змінити позицію, та відступив у гірське містечко Тумар. В Зербулі ж залишилось кілька командирів та невеликий гарнізон, який розстрілювавли з луків римляни протягом трьох днів.

Четвертого дня настав час комедій. Римляни втомились витрачати стріли і Соломон скомандував зняти облогу. Йому і в голову не могло прийти, що обложені в Зербулі маври прийняли рішення покинути фортецю. Річ в тому, що ромеї не потратили стріли впусту, а поклали всіх мавританських ватажків, самі того не знаючи. Вцілілі маври вирішили безшумно покинути фортецю на світанку. Коли настав ранок, візантійці, які ні про що не підозрювали, почали збирати свій скарб та готувати до відходу Хтось із воїнів зауважив відсутність всяких ознак життя на стінах Зербули та вирішив особисто перевірити, що коїться в стані маврів. Який же був подив солдата, коли він вияснив, що ворота фортеці відриті, а всереді нікого немає! Візантійці вмить спустошили Зербулу, залишили всередині гарнізон, а самі відправили в Тумару.

Там Соломона в якийсь момент полишив дар стратега, й він розташував воїнство у місці, де й води не було де набрати. Попри нормований пайок (принаймні чашку води на бійця), води не вистачало, про що повідомили командиру. Євниху прийшлось скомандувати штурм, аби ромеї забули на деякий час за постачання та зайнялись своїм професійним обов’язком – масово винищували маврів. Однак від слів Соломона Тумар не став менш неприступним. Євнух, який оглядав місцевість, певно відчував в цю мить себе повним ідіотом. Врятував випадок. Один солдат на ім’я Гезон, вважав себе головним армійським гумористом, та вирішив жарту заради налякати маврів наступним чином. Піднімаючись до входу Тумару, Гезон опинився перед вузьким проходом, який охороняли троє маврів. Цей тріумвірат вирішив, що римлянину тут робити нічого, й слід його зарубати. Проблема полягала в тому, що бербери несли сторожу на іншому боці проходу, тому їм слід було покинути свої пости по одному. Цим і скористався Гезон, який зарубав їх по черзі.

Все це дійство споглядали інші ромеї, які, побачивши ратні подвиги Гезона, з дикими криками, штовхаючи один одного, юрбою (якщо не стадом), ринулись в цей прохід, який тепер був вільний. Маври напевно не очікували такого розвитку подій, та за звичним сценарієм почали тікати з міста. Доля їх була недалекоглядною, бо немало з них загинуло в горах. Поранили і Явду, але йому вдалось втекти в Мавританію. Соломону ж дісталось все після побоїща: полонені, скарби, сім’я царя.

Після бою при Тумарі з маврами було покінчено. Організований спротив подавили, а Соломон поступово зайняв більшу частину римських провінцій в Магрибі. Повної реставрації римської влади там не відбулось, оскільки навіть після поразки Явди місцевість була далека від умиротворення, поки Соломон своїм управлінням міг тримати берберів в узді. Нарешті в регіоні настав мир, перший мир після падіння західноримської влади в Африці у 410 р. Так закінчився 540 р.

Пройшло 4 роки. Соломон продовжував знаходитись на посадаї як військового, так і цивільного управителя римських провінцій в Африці. Юстиніан Великий вирішив, що й родичі Соломона нічим не гірші. В першій частині згадувалось, що у євнуха був брат Вакч,у якого було троє синів, один з яких мав теж ім’я Соломон. Загалом, всю трійцю племінників відправили в Африку. В Лептіс-Магну прибув наймолодший з них, Сергій, який прийняв делегацію від племені лефтів. На прийомі, організованому Сергієм, бербери висунули ромеям масу звинувачень. Один з охоронців Сергія витягнув на те меч з піхов, і пішло-поїхало. У сутичці загинула вся делегація берберів, що потягло за собою їх повстання в Лівії. Сергій, розуміючи що за його душу прийшли ще більші сили, вирішив просити допомоги в дядька у Карфагені.

Дізнавшись, що натворив племінник, Соломон-старший навряд чи обрадувався. Адже той клявся, що лефтам дарують мир. Так чи інакше, слова словами – справа була зроблена, лефти підняли повстання. На їх чолі був Антала – очільник банди, який ще при вандалах проявив себе як здібний командир. З приходом Велізарія, він, звісно ж, уклав з візантійцями мир, чого не можна було сказати про його родичів. Однак, наприкінці 543 р. Антала погиркався із Соломоном. Причиною тому були припинення поставок хліба маврам та вбивство ромеями брата Антали, Гуаразіли, якого звинуватили у виступах в Бізанцені.

Тепер Соломону прийшлось збирати військо, своїх трьох племінників, та виступати з Карфагену в Алжир, де він сподівався настигнути Анталу, і звідти – в Лептіс-Магну. Однак переговори з Анталою не пройшли вдало. Соломон почав готувати військо до бою. Незадовго до запланованого часу битви, євнух напоровся на загін берберів під містом Кілліум (сучасний Гасрін в Тунісі). При варварах було немало всякого скарбу, яку Соломон вирішив взяти собі. Ні, його не охопила жадібність, він просто вважав, що здобич треба ділити після війни. А ось його солдати цього не поділяли. Соломон лиш махнув рукою – що він, вперше незадоволених солдат бачив?

Але на цей раз Фортуна повернулась до полководця спиною. Коли маври з усією рішучістю атакували табір римлян, частина солдатів просто відмовились воювати. Римляни почали відступати, і під час відходу з Кілліуму, кінь Соломона скинув вершника вниз. По всій видимості, командир отримав кілька переломів, бо не міг надалі управляти конем. Всю цю процесію нагнали бербери та в ході короткого бою вбили як Соломона, так і його людей. Перша поразка в його житті виявилась останньою. Його племінники Сергій та Кір встигли втекти, а от Соломон-молодший зник. Довгий час вважали, що він загинув разом із своїм дядьком-тезкою.

Так помер Соломон, а ромейське військо втекло. Діло талановитого воєначальника й адміністратора, на яку він поклав немало років життя, розсіяли впрах, а тіло полководця стало об’єктом глумління варварів. І все через повну некомпетентність юного племінника. Сергій, до слова, одразу ж став спадкоємцем дядька, що було закріплено розпорядженням Юстиніана. Чи треба говорити, що молодик, який не вмів вчитись на помилках, став згодом ненависним і римлянам? Не зовсім зрозуміло, чому імператор не вигнав Сергія. Прокопій вважав, що питання було у кумівстві. Себто, Сергій був заручений з внучкою Антоніни, дружини Велізарія. Антоніна ж була у прекрасних відносинах із імператрицею Феодорою.

Але направду, всі ці інтриги не такі вже й важливі. Важливим є те, що імперська влада в Африці готова зникнути. Справа Юстиніана про відродження повноцінної Римської Імперії й без того застопорилась через чуму, остготів, Сасанідів, а тут ще й завойована Африка готова була втекти.

Тому ця історія, розпочата ще тоді, коли Юстиніан вирішив повернути Імперії Африку, потребувала свого завершення.

Список використаних джерел та літератури:

1. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
2. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
3. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 31 серпня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
4. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
5. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
6. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framevand11.htm
7. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012
8. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 31 серпня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
9. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.