Походження лицарського меча найчастіше виводять від довгих залізних мечів давніх кельтів і далі, через мечі періоду вікінгів і епохи Великого переселення народів. Так чи інакше, про середньовічний меч відомо досить багато, однак не усі дослідники акцентують свою увагу на символічному значенні меча, його конструктивних особливостях під час проведення лицарських турнірів, а також на теоретичних аспектах наявної середньовічної літератури, яка дозволяє нам скласти уявлення середньовічної людини про основні техніки ведення бою із застосуванням цього виду холодної зброї, а також не завжди звертають увагу на мечі невоєнного призначення – мисливські, катівські, цивільні, коронаційні. Зараз же мова йтиме про еволюцію меча, як зброї зпротягом Х-ХІІІ ст.

До кінця періоду Великого переселення переважали більш широкі і важкі мечі, а близько 900 р., у період вікінгів, увійшов у вжиток новий тип клинка – краще збалансований і більш витончений за формою. Ці клинки мали ті ж пропорції, що і деякі старі кельтські: довжина від ефеса до вістря – приблизно 75 см, ширина в районі ефеса – 5 см і більше. У епоху Великого переселення і в епоху вікінгів форма хрестовини практично не змінювалася, а невеликі варіації були чисто декоративними. Однак після 1120 р. з’явилися безліч змін, але аж ніяк не декоративних. Існує різноманітність форми, довжини, ваги і об’єму хрестовин – різноманітність, напевно, стала результатом особистих фантазій, бо вони не є регіональними тенденціями.[1]

На той час як розквіт лицарства приніс йому максимальну славу, меч вже більш ніж дві тисячі років був емблемою могутності і лідерства. Приблизно до 1150 р. він остаточно набув символічного значення: до всіх давніх традицій християнство додало ореол святості. Форму поваги до меча в епоху вікінгів, легко прийняла і пристосувала для своїх потреб церква, а хрест, форму якого він мав, став захистом від гріха, нагадуванням, що власник повинен використовувати свою зброю для захисту церкви та наруги ворогів Христа. Дволезовий меч символізував правду і вірність: одна з кромок призначалася для сильних, які гнобили слабких, а інша – для багатих гнобителів бідняків. Адже одним з обов’язків лицаря був захист слабких.

Класифікація мечів, розроблена Е. Бемером і Я. Петерсеном, базувалася тільки на формі ефеса і стилі прикрас ефеса і піхов. При цьому майже не бралася до уваги форма клинка. Такий підхід неприйнятний для лицарських мечів, оскільки тільки форма їх клинків дає основний ключ до будь-якої їх класифікації. Класифікувати цю зброю тільки за формою ефеса неможливо, єдиний спосіб – базувати типологію на пропорціях всього меча, повністю ігноруючи тип яблука або хрестової гарди, які вони можуть мати.[2]

Лицарський меч – результат поступового розвитку пізніх типів мечів вікінгів, які були його попередниками.Прямий двосічний меч з хрестовиною називається лицарським. Е. Окшотт зазначає, що “Лицарський меч – результат поступового розвитку пізніх типів мечів вікінгів, що з’явилися його попередниками. Ретельний і глибокий аналіз типів мечів вікінгів, виконаний в 1919 р. доктором  Я. Петерсеном, став стандартною типологією для мечів цього періоду, якою користувалися в Європі. У 1927 р. її стиснута і спрощена версія була представлена ​​доктором Уіллером і прийнята в Англії. Вона охоплює типи з I по VII. До неї я додав ще два типи – VIII і IX, які визначають перехід від меча вікінгів до лицарського. Таким чином, першим типом, що класифікують середньовічні мечі, є тип X.”[3]

У результаті розвитку вирізнилося довге вістря що, сильно звужувалось на значно подовженому клинку – від 840 до 910 мм.Типи IV і V характеризують перехід до рицарського меча. Звуження клинка таким чином сприяло більшій збалансованості мечів – центр ваги вже не знаходиться на середині довжини клинка, а змістився ближче до руків’я, що збільшувало ефективність як рубючого, так і колючого удару. Такі зміни пов’язані із розвитком військової справи, зокрема з поширенням обладунків (щільні шкіряні лати з елементами металевих зміцнень захисту виконували роль майбутньої кольчуги). Не слід забувати й про фактор удосконалення і розвитку зброярської майстерності ковалів.[4]

Якщо повернутися до Х (дод.1) типу і зосередити на ньому більше уваги, то для нього характерний плаский клинок і середня довжина (близько 78 см). Діл тягнеться по всій довжині клинка і поступово зникає на відстані приблизно 2,5 см від вістря, яке могло бути гострим, але частіше було заокругленим. Особливістю було те, що зазвичай діл був дуже широкий і неглибокий, але в деяких випадках може бути кілька вже (близько 1/3 ширини клинка). Руків’я меча коротке, приблизно такої ж довжини (близько 9,5 см), як і у мечів вікінгів. Хвостовик зазвичай плоский і широкий, різко звужувався до навершя. Хрестовина уже еволюціонувала, у цьому типі вона довша, ніж та, що зазвичай застосовувалися на мечах вікінгів. Вона мала форму штиря, зазвичай квадратного перетину, завдовжки 17-28 см, що звужувався до кінців, а у рідкісних випадках був вигнутий. Навершя найчастіше мало одну з модифікацій форми бразильського горіха[5], але іноді траплялись дископодібні. Тип X міг мати навершя в формі трикутного капелюха із загнутими вгору, але воно траплялось дуже рідко. Його більш розвинена форма поширилася в XII і XIII ст., в основному в Німеччині. [6]

Цей тип меча часто плутають з типом VIII. Щоб чітко ідентифікувати приналежність саме до Х типу, необхідно шукати особливості, які б свідчили про його приналежність до цього типу. Вони можуть бути на зворотному боці меча. Такими особливостями можуть бути християнські написи (наприклад, innominedomini або Homodei), або візерунок християнського характеру, який до того ж виконаний іншим металом – латунню, оловом, сріблом. У таких випадках меч належить до типу Х.

Якщо на хрестовини лицарських мечів нанесені написи, вони завжди розташовані так, що їх можна прочитати, тільки коли меч розташований ефесом вгору. Герби, якими прикрашені навершя, перевернуті, коли меч тримають вістрям вгору, і знаходяться в природному положенні, коли вістря меча направлено вниз.[7]

Особливості лицарського меча наводить Богдан Гринчишин у своєму дослідженні “Клинкова зброя в системі озброєння давньоукраїнського воїна ХІІ – ХIV ст.”. Він зазначає, що: “Верхів’я – верхня частина руків’я, яка скріплює руків’я і запобігає втраті зброї при фехтуванні, могло бути монолітнім або складним. Складне верхів’я (характерне для мечів епохи вікінгів) мало основу та накладки. У “рицарських” мечах верхів’я являло собою металевий шматок найрізноманітнішої форми, який намертво монтувався до хвостовика, скріплюючи складові частини руків’я. Залежно від типу меча заклепка “наклепувалася паралельно або перпендикулярно відносно поздовжньої осі меча”. Форма хрестовини і верхів’я значно швидше зазнавала змін, ніж клинок, тож визначення цих відмінностей дає можливість простежити тенденції у відносно короткі хронологічні періоди.”[8]

Якщо говорити про ХІ тип за Окшоттом, то для нього характерні значні відмінності від типу Х. Клинок довший і вужчий на відміну від попереднього типу, леза розташовуються на 2/3 довжини клинка, після чого звужуються до загостреного вістря. Діл вузький, часто дуже невеликий, іноді ледь помітний і тягнеться на 4/5 довжини клинка. Хрестовина на більшості уцілілих екземплярів пряма і має квадратний або прямокутний перетин, більшість яблук – у формі бразильських горіхів, хоча досить багато і дископодібних навершів. Мечі такого типу переважно датуються 1000-1100 рр.

        Мечі типу XI рідко представлені в творах образотворчого мистецтва. Проте можна припустити, що саме цей тип зображений у руках воїнів Гарольда на гобелені з Байо, але слід також зазначити, що це не зовсім достовірне джерело, тому нема підстав сподіватися на достовірність зображених деталей.[9]   Для низки мечів XII-XIII ст. можуть бути характерні зразки руків’їв, що відносяться до попереднього періоду. Їх навершя, як і у зразків X ст., складаються з двох частин. При цьому, леза мечів X і XII ст. різняться.            Мечі другої половини XI-XII ст.  стають легшими – близько 1 кг, а іноді й коротшими трапляються екземпляри до 86 см. Мечі XII ст. стали тоншими, змінився і їх діл. Для IX-X ст. він, як правило, займає по ширині половину смуги, у кінці X-XII ст. – одну третю, а у XII-XIII ст. перетворюється у вузький жолобок. Романські мечі не відрізняються таким багатством і ошатністю, як їх попередники – мечі епохи Каролінгів. Тобто у XII ст. вироблення клинків здешевлюється, майже повністю відсутня золота та срібна орнаментація та орнаментація черню по сріблу. Слід також зауважити, що бронзові навершя і хрестовини змінилися на залізні, разом з цим все рідше зустрічаються рельєфні орнаменти.Навершя починають виготовляти  із одного шматка металу. Усі ці зміни найбільш явно простежуються в нових типах романських мечів, що виникли в другій половині XII – початку XIII ст.[10] Поява цих мечів викликана не лише прагненням здешевити виробництво, а й обумовлено більш важливою причиною – еволюцією лицарського обладунку, оскільки простежувалась тенденція до його удосконалення та ускладнення, збільшення його захисних властивостей, тому необхідно було шукати нові вирішення питання про те, як йому  ефективно протидіяти.

        Як зазначає Анатолій Кірпічніков у дослідженні “ Древнерусское оружие Вып. 1. Мечи и сабли ”, “хрестовина лицарського меча  у XII-XIII ст. витягується в довжину і досягає 18-20 см. До того звичайна довжина хрестовини попереднього часу – 9-12 см. Довга хрестовина краще захищала руку від ковзаючих уздовж леза ударів суперника. Подовження хрестовини свідчить про початок фехтувального мистецтва, розквіт якого був далеко попереду і про появу прийому відбивання мечем ворожого удару. Раніше цю функцію виконував щит.”[11]

        Клинками XII-XIII ст. могли завдавати колючого удару, але аж до середини XIII ст. основним типом удару залишався рублячий. Пошуки такої модифікації зброї, що проникала б крізь щільні обладунки, призводять до створення приблизно в середині та другій половині XIII ст. колючого клинка. Еволюція клинка та тенденція до його загострення торкнулося як старих, так і нових форм романських мечів. Розвиток був тривалим і упродовж майже всьогоXIII ст. клинок, яким завдають рублячого удару зберігає своє провідне значення.

        Леза ставали легшими, кращими та більш ефективними проти захисної амуніції. Меч став релігійним символом, а на боці, що стоїть навпроти імені коваля, іноді були написані такі фрази, як  “INNOMINEDOMINI” (В ім’я Господа). Піхви в цьому періоді носилися на лівому стегні і були зроблені з двох смужок деревини, укладених разом з тваринним клеєм, загорнуті в шкіру і облицьовані флісом. Ці характеристики були актуальними до початку ХІІІ ст.[12]

        Отже, до початку XIIст. у меча видовжувалось лезо, змінювалась форма навершя та хрестовина і усе це було на пряму пов’язано із еволюцією лицарського обладунку та зачатками фехтувального мистецтва. Простежуємо еволюцію не лише у зовнішньому вигляді меча, але й у його символічному та сакральному значенні. Ідея меча як священної зброї почала поширюватись завдяки лицарям, котрі повернулись з перших Хрестових походів, і саме там надали мечу значення, яке уподібнювало його до хреста.

---

Список використаних джерел та літератури:

[1] Еварт Окшотт, Меч в век рыцарства. Классификация, типология, описаниеhttp://booksonline.com.ua/view.php?book=29366&page=3

[2] Еварт Окшотт, Меч в век рыцарства. Классификация, типология, описание.http://booksonline.com.ua/view.php?book=29366&page=3

[3]Эварт Окшотт, Оружие и воинские доспехи Европы. С древнейших времен до конца Средневековья.(Москва: Центрполиграф, 2009),215.

[4] Богдан Гринчишин, Клинкова зброя в системі озброєння давньоукраїнського воїна ХІІ – ХIV ст., (Львів, 2016), 68.

[5] Протягом трьох століть, з 950 по 1250 р. найпоширенішими були навершя в формі бразильського (американського) горіха. Перші навершя в формі бразильського горіха були знайдені в норвезьких похованнях 950 р. Ці типи відрізнялися від усіх відомих яблук епохи вікінгів: вони були виконані з одного шматка заліза, а не складалися з верхньої і нижньої частин, скріплених між собою; вони навіть не мали насічок, що зображують з’єднання двох частин.

[6]Эварт Окшотт, Оружие и воинские доспехи Европы. С древнейших времен до конца Средневековья,(Москва: Центрполиграф, 2009),219.

[7]Эварт Окшотт, Оружие и воинские доспехи Европы. С древнейших времен до конца Средневековья,(Москва: Центрполиграф, 2009),213.

[8] Богдан Гринчишин, Клинкова зброя в системі озброєння давньоукраїнського воїна ХІІ – ХIV ст., (Львів, 2016), 58.

[9]Эварт Окшотт, Оружие и воинские доспехи Европы. С древнейших времен до конца Средневековья, (Москва, Центрполиграф, 2009), 227-228.

[10]Анатолий Кирпичников, Древнерусское оружие Выпуск 1. Мечи и сабли. IX – XIII вв., (Москва – Ленинград, Наука, 1966), 51.

[11] Там само, 51.

[12]Eric Clayton, Arms and Armor of the Medieval Knight, 2008, p.33.