Вчені–візантиністи не можуть провести чітку хронологічну межу між пізньоантичною історичною літературою, та її спадкоємицею — візантійською. Щодо дат, до яких маємо прив’язатись, виділимо дві ключові: так, в державотворчому аспекті це і 330 р. як перенесення Костянтином І (306-337) столиці в Константинополь, і падіння Риму від навали варварів в 410 р. Проте, на менталітеті людей тої епохи ці події не позначились, візантійці продовжили іменувати себе ромеями як і раніше. Це стосується і літератури, що розвивалась шляхом наслідування. Ранні історики сповідували принципи неоплатонізму (про які згадаємо окремо). Культурний принцип розмежування теж викликає багато запитань — наприклад, поширення християнства розпочалось ще в пізньоантичний період, проте сюжети пов’язані з пантеоном давніх богів трапляються і на сторінках трактатів візантійського пізнього Середньовіччя.

Говорячи про авторів, яких за цим принципом класифікуємо, як ромеїв, згадаємо насамперед Олімпіодора з Фів (поч. V ст.). Автор у своїх “Істoричних творах” був свідком завоювань вождя Аларіха в Європі і учасником посольства до гуннів (382-410). Сповідував ідеї державного центризму, характерного для римської доби. Центральною темою його простих прозових творів є доля західноримських (равеннських) імператорів. Вони чітко збудовані в хронологічному плані, а також збагачені латинською термінологією. Зрештою, остання не пропаде у Східному Римі і на час правління імператора Іраклія (610-641).

Пріск Панійський (420 –475 рр.) був дипломатом, тож описує посольства до гунського вождя Атілли в 448 р., переговори в Римі 450 р., та ін. Його напрацювання є особливими в своєму роді, бо це не просто мемуари чи компіляція з попередників. Його тексти збереглись виключно уривками, проте є безцінними як опис зовнішньополітичних відносин Візантії і побуту її сусідів.

Варто виділити і кілька істориків церкви, оскільки цей жанр зароджувався разом з Візантійською державою і активно розвивався аж до падіння Константинополя. Євсевій Кессарійський (260–339 рр.) застав період гонінь на християн ще під час навчання в Антіохії. Всі переживання і події того періоду він зобразив в “Історії палестинських мучеників”. Пізніше виконував функції єпископа Кессарії, брав участь в Першому Вселенському соборі (325 р.). Головний його твір — “Церковна історія” прослідковує історію християнства на етапах зародження, утворення апостольської церкви і до Першого Вселенського собору. В основі історизму Євсевія лежить концепція еволюції світогляду і Божественного Проведіння.

Прокопій Кесарійський ( бл. 500–560 рр.) безсумнівно є найяскравішим представником ранньовізантійської історичної думки. Прокопій є людиною культури Сходу, про що свідчить стиль його писання. Народився в Палестині, отримав хорошу риторико–правничу освіту в Бейруті. Був наближеною людиною стратига Велізарія, що дозволило об’їздити Африку, Аппенінський півострів, Сицилію. Там пізнав і різні варварські народи — вандалів, готів.

“Війни” є першим відомим твором Прокопія: описом ходу бойових дій з: династією Сасанідів в Ірані протягом 530-532 рр.,540-549рр.; вандалами в 533 р. (два томи); готами 535-550 р. (три томи). Автор вихваляє свого друга, вищезгаданого нами Прокопія як вмілого воїна, далекоглядного політика. Сам же імператор постає як невмілий політик, що ледь не привів до поразки від варварів. Це не дивно, оскільки сам Прокопій належав до кола сенаторської аристократії.

Найвідоміший твір Прокопія — “Таємна історія”, написаний у зрілому віці, бл. 550 р. (інша версія – 559 р.) є головним джерелом до вивчення правління імператора Юстиніана І Великого. Мотиви написання памфлету авторам невідомі, деякі візантиністи стверджують про кар’єрне розчарування автора і написання його суто для вузького кола осіб. Цю тезу підтверджує відсутність переслідувань з боку свавільного імператора.

Не зважаючи на це, Прокопій Кесарійський бачить владу у Візантії виключно абсолютною монархією. Це не дивно, оскільки при Юстиніані імперія на короткий час набула розмірів імперії Августів (значні завоювання на Аппенінах, в Північній Африці).

Якщо розлядати твір структурно, то перша його частина хронологічно дублює “Війни”. Проте, показаний благородним другом Велізарій, тут критикується як не завжди розсудливий полководець в поході проти персів — стратегічна перемога при Каллініці в 531 р. коштувала життя і боєздатності більшості  підпорядкованих військ, схожий сюжет фігурує і при описі битви за Сісаврон 541 р Окремої уваги заслуговує і викриття невірної дружини Велізарія Антоніни, яка плела інтриги проти святого Іоанна Каппадокійського.

Правління Юстиніана характеризується як демонічне, оскільки викликало природні катаклізми — потопи, землетруси, повстання, епідемію чуми (540-590 рр.). Не останню роль в цьому відіграла імператриця Феодора, яку Прокопій викриває в непристойній поведінці, та розгульному житті.

Михаїл Пселл (1018–1096 рр.) належить до авторів перехідної епохи візантійської культури. Її початок пов’язують з правлінням імператора Василія ІІ Болгаробійці (958–1025 рр.) з Македонської династії. Під кінець його правління Візантія стабілізувала внутрішнє становище. Але ряд палацових інтриг, постань і військових невдач на кордонах починаючи з 1070х рр. розпочали період смути. Він тривав аж до приходу династії Комнінів.

Михаїл Псел відомий нам не тільки як історик, а ще й як філософ, риторик, упорядник наукових трактатів. Народився в Константинополі, був сином дрібного чиновника. Швидко опанував всі шкільні науки, під час навчання здружився з вчителем Іоанном Мавроподом. Він був причетним і до політичного життя держави як радник імператорів починаючи з Костянтина IX Мономаха (1042–1055 рр.), яких в час його життя змінилось аж 14. Кожен з цих монархів вів жорстокі бої в надії закріпитися при владі. Автор болісно пережив при дворі ці події разом з іншими інтелектуалами.

Нам він найперше цікавий як автор двох історичних творів — “Коротка історія царів старшого Риму…”, що була відкрита лише на початку ХХ ст. професором В. Бенешевичем. За структурою твір не містить жодного вступу, веде повіствування від Ромула до Василя ІІ Болгаробійці. Сумбурно описано і республіканський період Риму. Увага автора прикута переважно до особистих якостей імператорів, без родієвого опису. Оповідь закінчується на Романі IV Діогені.

Саме з цього місця починається більш відома “Хронографія”. Твір розповідає  про Візантію з 976 по 1075 рр. Царювання Василя ІІ і Костянтина VIII базується на основі невідомих дослідникам хронічок, а решту матеріалу на свідченнях очевидців і спогадах самого Михаїла Пселла. Саме через це для дослідників вона складає велику фактографічну цінність, не зважаючи на відсутність дат і плутанину в послідовності викладу матеріалу.

Іменем Костянтина Порфирородного (правл. 908–959 рр., самостійно з 945 р.),  через тривалість його правління і політично–культурні  здобутки, візантиністи називають  цілий період найбільшого розквіту імперії. Костянтин був третім представником знаменитої Македонської династії, що правила державою з 867 до 1056 р. Столиця держави — Константинополь стала “майстернею величних мистецтв”, оскільки імператор всяко підтримував як книжне, так і образотворчі мистецтва.

Аби згодом повноцінно схарактеризувати Констянтина Багрянородного як автора, виділимо кілька основних рис його державної політики. До недавнього часу існувала теорія, що з імператора був хороший письменник, але поганий правитель (який вершив лише жорстокий суд).

• Спроба системного врегулювання влади на місцях за рахунок нормування і контролю податків, та призов військ — запровадження фемної системи;
• Утвердження абсолютної влади монарха завдяки маргіналізації сенату і міських курій (продовження політики батька – Лева VI Мудрого;
• Відсутність зовнішньополітичної загрози через роздробленість халіфату і тиск в бік Месопотамії і Сирії, мирний договір з болгарами 927 р., посилення впливів на Адріатику і Балкани.

Про письменництво імператора відомо мало, припускають що його ціллю було створити енциклопедичні трактати з усіх галузей науки. Під його керівництвом створено 53 зібрання (більшість не збереглися) вони мають цінність, оскільки уривки “Дипломатії” донесли нам фрагменти творів Пріска Панійського, Менандра Протектора (опис народів, з якими Візантія воювала в V–VI ст.). Схожі витяги лягли в основу знаменитого трактату “Про управління імперією”.

Безпосереднє авторство доведено над трилогією “Життєпис [імператора] Василія” (дід автора). Вона включає наступні твори: “Про феми” (розкриває історичне підґрунтя земельної реформи і управління), “Про церемонії” і “Про управління імперією”. Ідеї останнього частково сформульовані самим автором у вступі: описати для наступників народи, що межують з Візантією, та мають з нею дипломатичні відносини; показати внутрішньополітичні державні традиції, та їх зміну. Кістяком праці є розіл “Про народи”, а решта матеріалів виступають як доповнення. Дослідженням авторства і написання займалися істрики Р. Дженкінз і Д. Моравчик, які зробили висновок про те що сам імператор був тільки редактором–упорядником для перших 13 розділів.

Ідеологічна суть праці: Візантійська імперія — “світовий корабель”, а володар є “Христос серед апостолів”, столиця є царицею міст. Сусіди держави поділяються на “корисних” (корисність не є постійною, а лиш обставина часу) та “шкідливих”. За З. Арвейлером — греко–римський абсолют. В усьому тексті є послідовність викладеної нами вище позиції правління Костянтина.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бибиков М.В. Историческая литература Византии. Санкт-Петербург, 1998.
2. Любарский Я.Н. Византийские историки и писатели. Изд. 2-е, доп. СПб., 2012.
3. Москаленко А. Е. Возникновение и развитие феодальных отношений у южных славян: Хорваты и сербы. М., 1978, с. 31-48.
4. Прокопий. «Война с готами». Пер. С. П. Кондратьева. М., 1950.
5. Прокопий. «Тайная история». Перевод С. П. Кондратьева. Вестник древней истории, 1938. № 4 (доступ: www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop).