Навесні 535 р. візантійська армія на чолі з намісником Соломоном поверталась у Карфаген, здобувши рішучу перемогу над мавританськими бунтівниками. Але варто було ромеям увійти в давнє місто, як тут же прийшла вістка, що маври знову повстали, сповнені крім цього й бажанням помститися за своїх близьких. І вкотре полем бою стала багатостраждальна Бізанцена.

Соломону і його армії довелось розгортатися і йти назад, прямуючи до гори Бургаон, чиє місце розташування нині невідоме. Прибувши до гори, ромеї виявили, що маври міцно закріпилися на схилах Бургаону і битися на умовах римлян (себто на рівнині) не горять бажанням. Навпаки, вони розбили табір посеред цієї гори, залишивши на вершині коней, щоб було на чому рятуватися від гніву римлян або, якщо пощастить, на чому цих самих римлян бити. Цікавою особливістю мавританської оборони було те, що маври міцно стерегли західний прохід до Бургаону, звідки було легко піднятися на гору, але залишили без охорони східний схил, неприступний.

Навряд потрібно дивуватись тому, що Соломон вирішив іти на маврів зі сходу. Однак візантійський командир не збирався лізти туди всією юрбою своїх воїнів. Замість цього він наказав атакувати через східний схил групі ескубіторів – гвардійців на чолі з Феодором. Його завдання полягало в наступному: піднятись через східний схил на вершину Бургаону, закріпитись на ній та чекати світанку, після чого, розгорнувши знамена, атакувати маврів. Феодор блискуче виконав першу частину завдання, піднявшись із 1000 гвардійців на вершину повз маврів.

Тим часом почало світати, що і було сигналом до початку візантійської атаки. Соломон на чолі основних сил Імперії почав тіснити мавританські оборонні редути внизу з безжальністю асфальтовоко катка, і в цей же момент загін Феодора з вершини маврів, які про удар в тил навіть не думали. Варвари опинились між молотом і наковальнею, сотнями і тисячами гинучи від імперських мечів. Більше того: варіант втечі на конях вже не був акутальним, оскільки тварини потрапили в руки ескубіторів. Маври зробили єдиний вибір: вони рванули до ущелини, яка розділяла Бургаон з іншою горою. Проблема була в тому, що мавританці й до цього не відрізнялись особливою дисциплінованістю (що довели сутички раніше https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2020/09/01/страх-і-ненависть-у-візантійській-афр/ ). Тепер вони перетворились в некеровану юрбу. Шлях через ущелину виявився останнім для багатьох із них – одну частину затоптали сподвижники, інші рухнули в ущелину. Лиш невелика група маврів, яка включала майже всіх їх вождів, зуміла втекти. Чому “майже”? Один з очільників варварів на ім’я Езділаса вирішив, що здатись римлянам – кращий варіант, ніж бути задавленим своїми ж.

Перемога ромеїв знову була рішучою – маври вкотре згадали пророцтво про “безбородого вождя” римлян, від якого вони згинуть. І безбородий євнух Соломон поки робив все більше й більше, аби виправдати таку репутацію. І знову римляни повернули в Карфаген в надії, що їм хоч цього разу вдасться насолодитись плодами перемог – весну та літо 535 р. Соломон не проводив великих кампаній. Але війна й не думала підходити до кінця. Навпаки, мавританське повстання ширилось, і розрослось всією Бізанценою, Нумідією та Лівією. Маври, яким вдалось вирватись з Бургану, відправились в Аврасію (суч. гірський хребет Орес на кордоні Тунісу й Алжиру), де звернулись до місцевого правителя з проханням захистити від ромеїв. Ну й помститись в перспективі.

Цар Аврасії, що стає з цього часу новим персонажем нашої епопеї, носив ім’я Іауда (або Явда). До його володінь входили не тільки гори, а й доволі суттєві землі навколо них. З огляду на це Явда вже втиг погиркатись з іншими мавританськами вождями, Масуною та Ортайєю. І якщо Ортайя просто хотів вибити Явду силами римлян з Аврасії та оселитись в регіоні, то Масуна відчував до Явди кровну ненависть. Причиною на це було те, що аврасійський цар вбив його батька, Мефанію. З огляду на це, два цих вождя, навідміну від більшості своїх одноплемінників, зберегли вірність володарям Константинополя та їх представнику в регіоні, Соломону, й більше того, навіть підбивали ромеїв до рішучих дій. Соломона й вмовляти не треба було – цар Аврасії встиг відмітитись перед римлянами паралельно з битвою при Бургаоні.

Сталось так, що поки Соломон штурмував маврів в горах і ущелинах, Явда підточував владу Імперії в Нумідії, нападаючи на фортеці та міста. Один з комендатів таких фортець, гунн Алфія взяв кількадесят своїх співвітчизників та зайняв оазис, єдиний на шляху воїнства Явди. Варвари, яких долала спрага, були немало здивовані, побачивши навколо водопою ворога. Після переговорів, сторони вирішили, що Алфія та Явда зустрінуться в поєдинку. Переможе Алфія – маври підуть геть із сухими язиками, а як переможе Явда – маври дістануться до води.

Як і було домовлено, дуелянти осідлали коней. Першим дротик метнув Явда, але він або був знесилений, або Алфія, певно, був наділеним багатьма талантами, бо просто зловив цей дротик рукою.Після цього Алфія нагадав, що гунни, звідки він і походив, прекрасно володіють луком. Вбивати Явду він не став, зате приструлив його коня. І хоча царю подали нового, Явда, заскочивши на нього, просто втік з оазису. Цьому прикладу послідувало все його військо, залишивши полонених і захоплену здобич на потіху Алфії та його воїнам. Так “ромейські” гунни числом менше сотні зуміли відстояти свою позицію перед повноцінною армією маврів. Повернувшись у свою фортець, Алфія відправив посильного зі звісткою про інцидент Соломону – який якраз повертався з Бургаону в Карфаген.

Соломон на цей раз дав змогу військам зібратися з силами та вирішив провчити Явду лише восени. На чолі союзного війська, яке складалось із ромеїв та мавританців Масуни й Ортайї, Соломон рушив в Аврісію. Це була доволі своєрідна місцина для Магрибу, повна природних садів та повноводних річок. Ті ж місця, які раніше в регіоні освоїли римляни, варвари безжально зруйнували, при тому не у приступі жорстокості, а з розрахунком того, що будь-який ворог, буде він вандалом, чи чого доброго, ромеєм, табір на дикій місцевості не розіб’є. Розуміючи це, Соломон вирішив зайняти гору Аврасію, що дала найменування цілому регіону. Візантійський полководець сподівався якнайскоріше зустрітись із Явдою, розбити його та повернутись в Карфаген, поки не закінчились припаси. Логіку Соломона можна було зрозуміти: йому вже двічі приходилось битись із маврами, й двічі вони постали повними дилетантами, а у Явди взагалі доводилось втекти від півсотні з невеликим візантійців, бо перед ним, бачте, коня вбили. Результат битви був очевидним і без цього.

От тільки битва так і не відбулась. Явда може й зганьбився біля того оазису, але він зумів вчитись на своїх помилках. Цар Аврасії взагалі не збирався боротись із римлянами і спокійно відсиджувався в горах, очікуючи того, що вони почнуть голодати. Тільки слід задатись питанням: як він взагалі дізнався, що припаси в ромеїв обмежені? Самі римляни, за повідомленням Прокопія Кесарійського, підозрювали своїх союзників, Масуну і Ортайю, що хотіли запоручити Аврасію руками римлян, а не для не для римлян. Три дні візантійці простояли на горі, й особливого змісту в тому не було.

На четвертий день Соломон скомандував відходити назад у Карфаген, залишивши частину військ в Нумідії. На цей раз ромеї хоч і не здобули якої-небудь суттєвої переваги, їх командир не падав духом. Весною наступного року Соломон планував знову повести армію в Аврасію, вже без настирливої допомоги Масуни й Ортайї. Більше того, Соломон задумав експедицію на острів Сардинія, що була зайнята тими ж варварами. Можна ще запитати: як вони взагалі там опинились? Все доволі прозаїчно – ще за Гейзеріха деяких маврів із сім’ями відправили туди, як каторжників. Вандальська влада з часом рухнула, а маври зайнялись своїм улюбленим заняттям, бандитизмом. Їх безчинства досягнули настільки критичної точки, що вимагали втручання імперських військ.

Тепер Соломон готував похід ледь не проти всього мавританського народу. Він готувався виступити весною 536 р. по закінченню Великодніх святкувань, які так і не відбулись – удар нанесли там, де ромеї не очікували…

Список використаних джерел та літератури:

1. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
2. Диль Ш. История Византийской империи (Государственное издание иностранной литературы, 1948): 167.
3. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 31 серпня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
4. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
5. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
6. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framevand11.htm
7. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012
8. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 31 серпня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
9. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.