Весною 534 р. завершувались останні акти п’єси під назвою «Загибель Королівства вандалів». Король Гелімер (530-534), який до того часу відступив до гір Папуа на кордоні з Нумідією, вже готувався здатись на милість переможцю – великому Велізарію, який готувався відправитись в Константинополь за заслуженою нагородою. Полководець був задоволений звершеннями в повній мірі, і це не дивно – імператор Юстиніан відправив його в Африку або перемогти, або згинути. Велізарію вдалось вціліти, незважаючи на суттєві перешкоди (взяти хоча би битву при Децимі 533 р., де ромеїв від поразки врятувала пізнє прибуття вандальського правителя).

Піднімаючись на борт корабля, що відправлявся з Карфагену в Другий Рим, Велізарій, скоріш всього, сподівався що його старання не були марними: Африка, яку він залишав, продовжить мирно існувати як імперська провінція. Реальність, як це часто буває, була іншою. Ще будучи в порту Карфагену, до Велізарія дійшла вістка про массове повстання маврів усією Нумідією (північні Туніс та Алжир) та Бізанцені (південь Тунісу).  Проте він вже не міг нічого заподіяти, оскільки відправлявся відчитуватись перед Юстиніаном. А ось візантійцям, яких було залишено на оборону  Африки, прийшлось боротись не на життя, а на смерть з небезпечним та чисельним ворогом.

Так що ж відбулось? Чому ці люди, які мирно поживали в пустелях, напали на ромеїв? Аби відповісти, прийдеться повернутись на більш як півроку назад, в 533 р., коли Велізарій тільки готувався повертати Африку Імперії. Коли плітки про прибуття візантійського флоту перестали бути просто плітками, маври невезпідставно перелякались, оскільки вважали, що ромеї, які вбачали основним ворогом вандалів, завжди знайдуть час, аби закидати шапками когось іншого. Налякані маври так би й розбіглись в паніці, однак було декілька деталей. По-перше, хоч вони й прийняли віру Христа доволі давно, так вже сталось, що віра їх поєднувалась з іншими племінними «радощами», насамперед гаданнями. В мавританському суспільстві це було прерогативою жінок. Зрештою, звернувшись до своїх матерів, сестер і дружин, маври отримали приблизно таку відповідь:

«І прибуде військо з моря! І згине Королівство вандалів! І нам, до речі, так само гаплик, бо смерть нам несе римський безбородий вождь!»

Навряд треба говорити про те, наскільки перелякались маври. Намагаючись врятувати свої життя, вони уклали мир з Велізарієм, що тільки-но прибув, та чекали розв’язки з маврами. Римський полководець не мав наміру домовлятись з варварами «десь посередині» втрачених земель, та виконав пророцтво мавританок. Коли ж стало зрозуміло, що вандалам недовго залишилось, маври вирішили поглянути на ромейских офіцерів на предмет відсутності в них борід. Виявилось, що Велізарій та його командири всі носили рослинність на обличчях. У аборигенів вже й від серця відлягло: пророцтво не збулось, певно. Що ж зробили на радощах маври? Правильно, вони без всілякої причини порушили мир, підняли повстання по всьому Магрибу. Ромеїв вирізали, а їх жінок гвалтували та віддвали в рабство. Гарнізон Бізанцени був вирізаний до останньої людини, а його командири – гунн Еган і фракієць Руфін загинули. Щодо Велізарія, то він, як було вказано раніше, особисто вже не міг допомогти солдатам та містянам. Однак він встиг віддати наказ: вся влада в провінції передавалась Соломону – євнуху, який прибув з Константинополя.

Цей Соломон народився в Месопотамії в 480-90 рр., біля фортеці Дара, де Велізарій отримає свою першу перемогу над персами. Соломон з дитинства був кастратом, причому не через батьків, які мріяли про кар’єру чиновника синові, а після нещасного випадку. Також в Соломона був брат з красномовним іменем Вакх, який подався у священники, що не завадило йому стати батьком трьох синів: Кіра, Сергія та Соломона-молодшого. Про початки кар’єри Соломона відомо мало. Близько 506 р. юнак пішов служити дуксу Месопотамії Феліціссіму, близько 527 р. євнух вже був наближеним Велізарія, очевидно заслуживши репутацію досвідченого офіцера. Невідома роль Соломона в кампанії Імперії в Африці, оскільки наше основне джерело – Прокопій Кесарійський, не згадує про євнуха до відплиття Велізарія. Залишається припускати, що Соломон брав участь в битві при Децимі, але після здобуття Карфагену його направили в столицю, аби повідомити імператора щодо прогресу справи. Відрапортувавши Юстиніану, командир залишався в столиці до весни 534 р., після чого був направлений на заміну Велізарію, якого натомість скерували в Константинополь. Наостанок, Велізарій наділив Соломона не тільки військовою, а й цивільною владою, зробивши повноправним правителем римлян в Африці. Саме він, будучи євнухом, і став тим самим «безбородим вождем», якого з таким острахом чекали маври.

Прийнявши командування, Соломон пробув у роздумах, як йому бути з маврами що заполонили імперські володіння, немало часу. Особливо, за словами Прокопія, євнуха тривожила доля Егана й Руфіна. Спочатку Соломон намагався обмежитись «боксом по переписці», відправивши маврам листа, серед рядків якого було:

«І деяким моїм людям приходилось втрачати сором і совість та помирати, але у них не було перед очима прикладу, чим завершиться їх безумство. У вас приклад під рукою – ваші сусіди вандали. Надивившись на них, ви вирішили підняти зброю на великого мого державжця й позбутись власного спасіння?»

Маври відповіли тим, що мовляв, Велізарій обдурив їх, обіцяючи вільне життя, насправді намагаючи обернути в рабство й зморити голодом. Крім того маври натякали, що їх завжди буде багато, а ось ромеям було би бажано вберегти себе:

«Піклуватись за дітей, звісно ж, треба вам, яким і без того дозволено мати тільки одну дружину. В нас же, з деякими стається, живуть із п’ятдесятьма жінками, й ніколи нема браку в дітях…»

Соломону, прочитавши це, залишалось тільки потиснути плечами й на чолі війська у 18 тис. осіб відвойовувати повсталу Бізанцену. Прибувши в цей регіон, командир зайняв містечко Мамми, де облаштував табір. Маври, очолювані квартетом вождів, також прибули туди, створивши коло з верблюдів, в центр якого вони помістили жінок і дітей – в їх звичаях було ходити в похід цілими сім’ями. Верблюди були потрібні не тільки для тих, хто не міг битись – між ними стали спішені маври, озброєні мечами й дротиками. Іншу частину війська мавританські вожді відправили в гори, аби ті зайшли в тил ромеям.

Соломон, який спостерігав за цим, переповнювали змішані відчуття. Він страхався як частини маврів, що засіли в горах, так і тим, що його воїни, засмучені смертю Егана і Руфіна, занепадуть духом. Євнух, намагаючись підбадьорити їх, виступив із промовою, текст якої слід подати повністю:

«Воїни, сподвижники Велізарія! Хай ніхто з вас не відчує страху перед цими людьми, і якщо маврусії, числом 50 тисяч, перемогли 500 римлян, хай це не служить для вас прикладом чи передбаченням вашої долі. Згадайте про свою доблесть, подумайте про те, що вандали панували над маврусіями, ви ж на війні без особливих труднощів стали панами вандалів, а подолавши більш сильних, не треба страхатись більш слабких. Крім того, з усіх людей мавретанський народ вважається найменш здібним до війни. Більшість з них голі, а ті з них, що мають щити, тримають їх перед собою, короткі й погано зроблені, які не спинять ваших стріл та списів. Носять вони два списа, і якщо їм не вдастся нічого зробити, вони, кинувши їх, одразу пустяться втікати. Тому, якщо вам вдастся витримати перший натиск ворогів, можна буде вважати вирішеною усю небезпеку цієї війни без всякого зусилля. Більше того, у вас є сила духу, міцність тіла, досвід у військовій справі, сміливість та рішучість, бо ви здолали всіх ворогів; маврусії ж полишені всього цього – вони опираються тільки на число своєї зграї! Однак малочисельні, добре споряджені, частіше перемагають юрбу людей, що не мають досвіду воювати. У хорошого воїна хоробрість закладена в ньому самому, для боягузів же велика маса його соратників, на яку він поклався, обертається тіснотою. Смійтесь над їх верблюдами, що затопчуть маврусіїв, коли ви їх зраните!»

Маври не відступали в ораторському мистецтві римлянам. Їх вожді сказали наступне:

«Що в римлян звичайні тіла, й вони відступають під ударами зброї, це ми знаємо, бо не так давно ми засипали своїми списами частину кращих із них. Інших же, захопивши, ми зробили своїми полоненими. Боротьба нині йде за найважливіше: стати нам володарями всієї Лівії, чи рабами в цих нахаб. Ті, перед очима яких небезпека втратити все, не можуть бути засоромлені – проявіть всю свою мужність. Ви маєте з презирством віднестись до зброї ворогів: якщо підуть вони на вас пішки, вони будуть подолані нашою швидкість, кінноту їхню вразить гул верблюдів. Той, хто рахується з їхніми перемогами над вандалами, помиляється. Велізарій, який є головною причиною їх звитяги, добрі до нас боги заставили піти далеко від нас. Тепер же ми уповаємо на них, сподіваючись перемогти і цього ворога, як покажемо в бою всю свою хоробрість!»

Після цих проникливих звернень битва нарешті почалась. Спочатку горделиві слова мавританських вождів збувались: ромейські коні налякались верблюдів, а самі маври своїми дротиками обстрілювали римлян, як божевільних псів. Зрозумівши, що відбувається, Соломон спішився та наказав воїнству зробити так само, вишикувавши стіну зі щитів. Сам євнух, взявши із собою півтисячі бійців, прийнявся бити навіть не скільки маврів, скільки їх верблюдів. Тільки-но тварини загинули, мавританське коло було прорване, й візантійці на чолі з євнухом прийнялись і за людей, безжалісно вирізаючи маврів мечами, прориваючись до центру кола, де сиділи їх жінки й діти. Побачивши несамовитість Соломона та його воїнів, маври почали тікати в гори. По суті, повторилась ситуація, схожа з битвою при Трикамароні 533 р., коли ромеї, увірвавшись до табору вандалів, вирізали беззахисних. На місці битви залишилось лежати близько 10 тис. маврів а полонених римляни зробили рабами. З усіма трофеями Соломон, повертався до Карфагену.

Все це було весною 535 р., й підходив до кінця перший рік перебування Соломона на чолі управителя Африки. Однак, якими би боягузами не показали себе маври, війна тільки починалась.

Список використаних джерел та літератури:

1. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
2. Диль Ш. Юстиниан и Византийская цивилизация в VI веке.  (Санкт-Петербург.: 1908): 687. Отримано доступ 31 серпня 2020, URL: https://azbyka.ru/otechnik/Istorija_Tserkvi/yustinian-i-vizantijskaja-tsivilizatsija-v-6-veke/
3. Лиддел Гарт Б. Энциклопедия военного искусства. (Санкт-Петербург: АСТ, Терра Фантастика, 2003): 656.
4. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framepers11.htm
5. Прокопий Кесарийский. Война с вандалами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop/framevand11.htm
6. Прокопий Кесарийский. Война с готами. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Prokop_4/text11.phtml?id=13012
7. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 31 серпня 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
8. Феофан Споведник. Хронография. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 31 серпня 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan_2/frametext1.htm.