Непідготовленому оку легко помітити, що зі смертю Карла Великого його держава почала занепадати – пояснення цьому просте, навіть для сучасників спадкоємці Шарлеманя вже ніколи не іменувались Великими. Вже його син, Людовік, був названий сучасниками Благодухим; його внук, Карл, якому за договорами у Вердені 843 р. та Мерсені 870 р. відійшли території сучасної Франції, хоч і титулувався Імператором Заходу, був прозваний Лисим; син Карла ІІ отримав за фізичні вади прізвисько Заїка. Карла ІІІ, короля, який передав скандинавам Нормандію, теж не оминули злі язики, назвавши його Простуватим. Тобто, за західною гілкою Каролінгів можна було спостерігати поступову деградацію в очах сучасників, що була і в їх попередників, Меровінгів, останні королі з яких взагалі стали іменуватись «лінивими». Доля таких неблагонадійних монархів була недалекоглядною – їх зміщували в ході перевороту.

Щоправда, такого не сталось зі східною гілкою Каролінгів – тільки один король з їх числа, Карл ІІІ, був названий Товстим. Його попередники – Людовік ІІ (843-876) та Арнульф (887-899) іменувались Німецьким та Каринтійським. Хто знає, як би склалась історія прізвиськ монархів східних франків, однак Господь їх пожалів – певно, чутки про подвиги перших Каролінгів були почуті. Станом на 911 р. династичні узи Каролінгів обірвались – останній Каролінг на Сході, Людовік IV Дитя помер у віці 18 років. Цього разу місцевій еліті випав шанс віднайти нового короля шляхом елекції серед своїх.

На той час, ядро середньовічної Німеччини складалося з п’яти племінних герцогств: Саксонії та Тюрінгії на півночі, Баварії й Швабії на півночі, а центральною землею була Франконія, географічне становище і родинні зв’язки племінних герцогів якої із Каролінгами, вплинули на вибір нового короля в листопаді того ж року. Ним став правитель Франконії Конрад. На його семирічне правління (911-918) випало чимало зовнішніх напастей і внутрішніх чвар: воєн з мадярами, що прийшли зайняли Паннонію ще в 896 р., боротьби за Лотарингію з Карлом ІІІ Простуватим та насадження авторитету корони в племінних герцогствах. Як і Каролінги, Конрад налаштував проти себе місцеву еліту, яка забезпечила йому трон. Налагодити стосунки не вдалося і з герцогом Саксонії та маркграфом Тюрингії – Генріхом I, сином Оттона Ясновельможного з роду Людольфінгів.

Саксонська династія Людольфінгів, з якої походив майбутній король Німеччини, була наймогутнішою на півночі східнофранкських земель. Засновник династії, Людольф, отримав від Людовіка Благочестивого один з найбільш непокірних регіонів Імперії, Саксонію в 840-х рр. та одразу приступив до політики приєднання нових земель до свого домену. Продовжилась і християнізація регіону, започаткована ще Меровінгами – Людольф  заснував монастирі у Брунсгаузені та Гандерсгаймі. Його наступник, Оттон Ясновельможний (880-912), включив до своїх володінь Тюрингію по смерті місцевого герцога Бурхарда від мадяр у 908 р. Цей самовільний акт ніяк не позначився на репутації герцога: за юного короля Людовика IV реальна влада знаходилась в руках архієпископа Майнцу та Аусбургу, яких не цікавили династичні перипетії. Оттона по праву вважали найвпливовішим князем на півночі Німеччини і після смерті останнього Каролінга на Східнофранкському престолі саме йому спочатку запропонували корону. Але, за повідомленням хроніста Відукінда Корвейського, Оттон ввічливо відмовився:

«Не гоже на місце дитини заступати старцю!»

Це було правдою – на той час герцог досяг поважного віку – йому було 75 років. Інакше склалась доля його наймолодшого сина Генріха, відомого як Птахолов.

Генріх народився близько 875/876 р. і був молодшим із трьох синів герцога Оттона Ясновельможного і його дружини Гедвіги. Ще до смерті свого батька, в 912 р. Генріх втратив двох старших братів: він став єдиним претендентом на трон герцога Саксонії. В цей час він ще зробив ряд вдалих походів проти полабських слов’ян і далемінців, які входи до племінного союзу лужицьких сербів. Ускладнювало ситуацію те, що останні були дружні з угорцями, які ще довго не дадуть спокою правителям німецьких земель в X ст. – цю загрозу ліквідують вже нащадки Генріха.

Отримавши владу в Саксонії, Генріх вирішив розірвати свій неблагонадійний шлюб з колишньою черницею Гатебург, та одружується на Матильді Вестфальській, яка походила з того ж роду, що й знаменитий противник Карла Великого, вождь непокірних саксів – Відукінд. 23 листопада 912 р. у пари з’явився син, названий на честь діда – майбутній імператор Оттон I Великий. Загалом, другий шлюб Генріха буде дуже плідним, і внаслідок нього на світ з’явиться ще два сина (Генріх, майбутній герцог Баварії, та Бруно) й дві доньки (Герберта та Едвіга).

Новий король Східнофранкського королівства зажадав повернути Тюрінгію, яку зайняв Конрад. Брат короля Еберхард виступив в 915 р. проти Генріха, але у міста Ересбург противники саксів були вщент розбиті. Надалі Конрад сам вирішить розібратися з непокірним герцогом – це закінчиться тим, що в грудні 918 р. Конрад I лежатиме при смерті. На смертному одрі король наказав передати королівство в руки Генріха I.

Існує й інший переказ, який дійшов до нас у хроніці Відукінда Корвейського. За ним, майбутній король займався соколиним полюванням, коли до нього приїхали гінці від покійного Конрада і стали просити прийняти корону. І тільки в травні 919 р. під місто Фріцлар відбулась коронація Генріха, який увійшов в історію як Птахолов. Він публічно відмовився від помазання, пам’ятаючи про конфлікт з архієпископом Майнцу.

Однак частина світської еліти не оцінила цей жест – про це вказує запис Baiuarii sponte se reddiderunt Arnolfo duci et regnare ei fecerunt in regno teutonicorum («Арнульф, герцог Баварії, був обраний правити королем в Німеччині»).

Поза тим, що це була перша згадка німців та їх земель як таких, становище Генріха на цей час було нестабільним – племінні князі Швабії та Баварії обрали монархом герцога Арнульфа Злого (907-937). Так чи інакше, до 921 р. південнонімецькі землі підкорились владі Генріха. Після цього король перейшов до зовнішньої політики –  а зайнятись в цій царині було чим. В 924 і 926 рр. Генріх відбиває напади мадярів; протягом  928-929 рр. Генріх Птахолов бореться зі слов’янами та починає їх християнізацію; в той же 929 р. він вирушає в поїід проти чеського короля Вацлава І; в 933 р.  угорців вкотре розбито на річці Унструт в Тюрингії. Здобута  перемога мала важливе значення для авторитету корони: ця проблема хвилювала всіх жителів Німеччини. Нищівна поразка угорців потрапило в усі німецькі аннали. Наступного, 934 р. йому довелося захищати північні землі від набігів норман, і  з цим завданням король і його піддані впоралися відмінно. Після цього, Генріх повертається на захід – тисне на західних франків та поширює вплив на Лотарингію. До 935 р. Генріх Птахолов вже був за крок від імператорської корони: західні франки визнали його авторитет. Залишалось піти на Рим для здобуття корони лангобардів, по аналогії з Карлом Великим, ставши таким чином Імператором Заходу. Для цього Генріх забрав у короля Бургундії Рудольфа одну з найбільших християнських реліквій – Спис Лонгіна, який належав римським імператорам з  часу Констянтина Великого.

Однак імператором Заходу було суджено стати його сину  Оттону – 2 березня 936 р. серце Генріха Птахолова, якому на той час було 72 роки, зупинилось. Він спокійно помер в своїй резиденції в Кведлінбурзі і був похований перед вівтарем церкви Святого Петра. Саме в роки його правління з’явився міцний фундамент майбутньої Священної Римської Імперії і саме з ім’ям цього короля пов’язують появу нової держави на карті Європи – Німеччини.

Список використаних джерел та літератури:

1. Балакин В. Творцы Священной Римской Империи (Москва: Молодая Гвардия, 2004): 216.
2. Бартелеми Д. Рыцарство. От древней Германии до Франции XII века, (Санкт-Петербург: Евразия, 2012): 584.
3. Лот Ф. Последние Каролинги, (Санкт-Петербург: Евразия, 2001): 240.
4. Тейс Л. Наследие Каролингов, IX—X века, (Москва: Скарабей, 1993): 274.
5. Флекенштейн Й., Бульст-Тиле М., Йордан К. Священная Римская Империя. Эпоха становления (Санкт-Петербург: Евразия, 2008): 480.
6. Адам Бременский, “Деяния архиепископов Гамбургской церкви”, в книзі Немецкие анналы и хроники X–XI столетий, пер. Игорь Дьяконов, Владимир Рыбаков, (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2012), 351.
7. Титмар Мерзебургский. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 29 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Thietmar/frametext4.htm
8. Флодоард. Анналы.Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Flodoard/cont.phtml?id=6697
9. “Хильдесхаймские анналы”, в книзі Немецкие анналы и хроники X–XI столетий, пер. Игорь Дьяконов, Владимир Рыбаков, (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2012), 239.