Суперечності  в науковому середовищі на предмет появи герцогства Нормандія в 911 р. тягнуться не одне десятиріччя. Причин на це достатньо – тексти джерел відсутні, крім однієї грамоти Карла Простуватого від 14 березня 918 р., яка запевняє в тому, що Руан був пожалуваний Роллону королем  pro tutela regni («для захисту королівства»), — таким чином, це радше вимушена міра, ніж повноцінне надання лену.

Так чи інакше, договір 911 р. долучив норманів з Сени у політичну та адміністративну систему франків. Очевидно, що Роллон міг своєрідно трактувати свої зобов’язання. Процес утворення герцогства проходив поступово. Притік данських та норвезьких банд, що в пошуках наживи направлялись в Іспанію, не зупинявся до 1015 р. На чолі однієї з останніх, стояв норвезький принц Олаф Товстий, майбутній Олаф Святий, який прийняв хрещення в Руані. Зрештою, норманським герцогам вдавалось використовувати нападників в своїх інтересах, наприклад проти Еда Шартрського в 1013 р. Для тих, кого не влаштовував порядок нового герцогства, була відкрита дорога на південь – вони і створили кордони майбутньої Південної Італії в ХІ ст.

В таких умовах, норманські герцоги довгий час мали дуалістичне становище, на що вказує Люсьєн Мессьє. Воно проявлялось у їх титулатурі: Скоррі Струлусон у ХІІІ ст. називає Роллона не інакше, як Rundhujarlar, «ярлом Руану»; хроніст Х ст. Ріхер Реймський називає свого сучасника Річарда І  comes piratorum («графом піратів»). Інша іпостась проявлялась у цілком франкських найменуваннях, де грамоти не менш резонно вказують герцогів області, як comes Rothomagensis, тобто «графами Руану».

Подвійність Нормандії добре ілюструє  й існуючий в герцогському роді  X ст. звичай носити скандинавські та франкскі імена водночас. Роллон (скандинавське «Хрольф»), в дипломатичних джерелах називається Робертом; одна його донька носить два імені, Герлок (скандинавське Герлауг) і Адельжена. Річард I іменується як Гуннар/Альбереда. Щодо династії Робертинів, латинські й скандинавські джерела називають Роллона данцем, а норвезькі – приписують до себе. Це не дивно, адже західні хроністи того часу не могли знати про скандинавські народності. Ісландські ж саги ХІІІ ст. називають Роллона «…сином ярла з Меру…» (знаходиться в західній Норвегії).

Серед франкських рис герцогської влади відзначимо, й те, що герцог Руану успадкував від франкських королів і графів земельні володіння, церковні прерогативи (серед яких – призначення єпископів, custodi – патронаж над абатствами), а також фіскальні права (каролінгські податки, такі як «fodrum» і «census regius). Система місцевих землеволодінь залишалась франкською, опираючись на округи – «pagi».

Проблеми виникають і з початковим походженням завойовників. Той же дослідник вказує, посилаючись на ономастичні дослідження, що:

• Основна маса поселенців була представлена данцями;
• Частина її зупинялась на північному сході Англії, в «області данського права», де перейняла декілька форм чоловічих імен, аграрну термінологію, що в подальшому збереглась між Байє й Орном та Котантеном;
• Інша частина поселенців зупинялась в Ірландії та Шотландії, на що вказують принесені туди топоніми «Murdac»  і «Donecan».
  
  

Крім того, потрібно розрізняти зони прямої колонізації, де зустрічаємо топоніми, утворені від скандинавських коренів. До таких належать селище Удаль (в 1025 р. відоме як Ulvedala, «долина вовків»);  Ентенто (в 1074 р. – Staintot, «село Стейна»). Паралельно, в Нормандії розповсюджені початково римські поселення, до яких «відходили» імена скандинавських сеньйорів – так, з 990 р. відомий Мондевіль (себто Amunda villa, «село Амунда»); з 1040 р. Румар (Rolmara, «став Роллона»).

Так чи інакше, про одне можна казати переконливо – норманська колонізація регіону торкалась передусім двох прошарків. Аристократії, що з Х ст. поповнювалась вихіднцями зі скандинавського середовища, та моряки. З першою пов’язаний вихід з ужитку скандинавської мови – вже близько 950 р. Річард І вивчав данський в Байо, не маючи можливості робити це в Руані, а всі тодішні твори норманської літератури написані латиною.

В підсумку, слід відзначити, що без вікінгів, Нормандії очевидно б не було – найбільше, існувала би окремішня церковна провінція Руан. Однак вплив скандинавів проявився не тільки в побудові нової державності, а надзвичайній сміливості – необхідному у ворожому середовизі ресурсі, та здібності до асиміляції в середовищі цивілізації Заходу, що формувалась. Скандинавські інститути поступово відмерли, через непотрібність при побудові феодальної монархії, яку прагнув утворити Вільгельм Завойовник та його нащадки.

Однак здатність до наживи в них не змінилась – в цьому на своєму досвіді змогли переконатись Італія, Англія та Антіохія.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бартелеми Д. Рыцарство. От древней Германии до Франции XII века, (Санкт-Петербург: Евразия, 2012): 584.
2. Лот Ф. Последние Каролинги, (Санкт-Петербург: Евразия, 2001): 240.
3. Тейс Л. Наследие Каролингов, IX—X века, (Москва: Скарабей, 1993): 274.