Перша частина: https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2020/02/09/slovjanski_vijny_ludolfingiv_za_henricha_i/.

Друга частина: https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2020/03/28/slovjanski_vijny_ludolfingiv_2_za_ottona_i/.

Короткочасне правління наступника Оттона Великого, Оттона ІІ (973-983 рр.) проявлялось переважно в зайнятості на західних та південних кордонах Імперії (боротьба за утримання Лотарингії та спроби завоювання Південної Італії). Тривала відсутність імператора і зарозуміла та халатна політика маркграфа Північної марки Дітріха фон Гальденслебена щодо своїх язичницьких підданих[1] створювало з часом хорошу можливість для нового можливого повстання.

Християнізація, яку провадили ще з 40-60-х років і якаполягала у створенні 7 єпископств та посилання місіонерів-проповідників на підкорених землях, мала кілька недоліків:

• мовний та психологічний бар’єр між місіонерами та їхніми потенційними  паствами (інколи навіть спільність мов не допомагала)[2];
• потреба не тільки християнам, а і язичникам (!) платити окремо і данину монарху, і десятину тій церковній організації, до якої вони територіально відносились (на мою думку, найголовніша причина вибуху нового повстання);
• тогочасна “одержавлена” церква справедливо поставала в очах слов’ян-язичників інституцією, що виступала додатковим способом посилення залежності від того ж монарха чи його представників.
• консерватизм тамтешнього суспільства, яке неохоче сприймало будь-які зміни (за винятком хіба князів та їхнього найближчого оточення). Стара віра асоціювалась із старими порядками та свободою;

Незадоволеність існуючим становищем слов’ян як і у попередніх випадках загрожувало виникненням нового повстання. Проте цього разу воно було в рази небезпечнішим для подальшої присутності в Полаб’ї Священної Римської імперії, адже консолідуючою силою в ньому вже мала стати його антихристиянська (а разом з тим – антинімецька) спрямованість. В цей час на півдні в Італії військо імператора Оттона ІІ зазнало важкої поразки від арабів в 982 р. біля мису Колонна. До слов’янських земель ця звістка дійшла лише в першій половині 983 р. Можливо чутки про розгром імператора були дещо перебільшені, все ж вони стали своєрідним сигналом до виступу лютичів (союз 4 великих племен Центрально та Північного Полаб’я – ратари, доленчани, хижани, черезпеняни).

Ось що про це повстання пише Тітмар Мерзебурзький:

“Народи, які, прийнявши християнство, служили, сплачуючи податки, нашим королям і імператора, пригнічуванігординею маркграфа Дітріха, одностайно наважилися взятися за зброю. Першим сталося 29 червня злодіяння в Гафельберзі, коли був знищений тамтешній гарнізон і зруйнована єпископська кафедра. Через 3 дні, коли перший злочин було вже оголошено, загін слов’янських заколотників напав на Бранденбурзьке єпископство, засноване за 30 років до Магдебурзького. 3-й його єпископ Фолькмар втік заздалегідь, а захисник Бранденбурга Дитріх з воїнами ледь вислизнули в той день. Тамтешнє духовенство було взято в полон, а тіло Доділо, 2-го єпископа цієї церкви, який був задушений своїми людьми і вже 3 роки як спочивав в землі, було вилучено зі склепу, і, будучи досі нетлінним в своєму єпископському вбранні, пограбовано жадібними псами. Потім, уже вдруге, без жодного поваги, воно було закопано в землю. Всі багатства церкви були розкрадені і, гідним жалю чином, залиті кров’ю багатьох [людей]. Замість Христа і рибалки його, поважного апостола Петра, слідом за тим стали шануватися різні демонічні культи. Причому цю гідну жалю зміну вітали не тільки язичники, але і християни.”[3]

На цьому неочікуваному успіху однак повстання лютичів 983 р. не закінчилося. Слов’янські загони переправились поблизу Магдебурга через Ельбу.

“Піддавши грабунку й пожежам всі міста і села аж до річки, званої Тангер, більш ніж 30 загонів слов’ян, пішки і верхи, зібралися разом. За допомогою своїх богів, не зазнавши жодної шкоди, вони, з трубачами попереду, не похитнулися спустошити решту. Це не сховалося від наших. Зібралися єпископи Гізілер і Гільдевард, з маркграфом Дітріхом і іншими графами: Рікдагом, Ходо, Бініцо, Фрідріхом, Дудо, батьком моїм Зігфрідом і багатьма іншими. На світанку суботнього дня, всі вони прослухали месу, зміцнили своє тіло і душу святим причастям, і, сподіваючись [на Бога], кинулися на ворога, що вийшов назустріч. Ворог був розбитий; лише деякі бігли на якийсь пагорб.”[4]

Наступного дня до них приєдналась і решта німецького війська. Цими подіями і закінчується полабсько-німецьке протистояння 983 року, внаслідок якого припинилася залежність лютичів від німецьких феодалів, а також було ліквідовано християнство на території центрального Полаб’я (єпископства Гафельберзьке і Бранденбурзьке), що дозволило місцевому слов’янському населенню знову спокійно повернутись до язичництва. Фактично цей короткочасний збройний виступ виявив всі недоліки поганого проведення майже півстолітньої християнізації, моментально знищивши всі намагання Оттона І. Хоч саксонська духовна і світська знать змогли стримати слов’янський удар у відповідь, відновити позиції, які вони мали до повстання, вони вже не могли.

На момент початку повстання німецьким монархом ще був Оттон ІІ, який теоретично міг по поверненню в Саксонію йти походом на повсталих і відновлювати свою владу над ними як це робив до того його батько, проте його швидка смерть в Римі вкінці 983 р. у віці 28-ми років стала для всіх несподіванкою. Найбільше це зіграло на руку саме бунтівним племенам, адже період політичної нестабільності, що почався зі смертю імператора ще й був ускладнений малоліттям його наступника, що суттєво відрізняв умови з яких почалось схоже повстання 936-940 років. Тобто тут у них з’являвся реальний шанс вибороти свою незалежність.  Проте малолітнього монарха Оттона ІІІ ще до досягнення повноліття паралельно з наданням хорошої на той час освіти (вивчення латинської та грецької мов та ін.) віддали в навчання саксонському графу Гойко, який навчав його воєнній справі[5].

Тому не варто дивуватись згадкам, де вказується, що 6-річний король ходить у воєнні походи проти бунтівних слов’ян. Починаючи з 985 по 987 р., Квендлінбурзькі аннали повідомляють про ряд схожих між собою походів саксів проти вендів, в яких з 986 р. вже бере участь малий Оттон. Характерною особливістю цих походів є те, що у всіх них брали участь війська польського князя Мешка І, який склав васальну присягу малолітньому королю і був союзник Імперії. В джерелі вказується за останній рік цієї серії походів (987 р.), що:

“Нарешті, ці слов’яни вимушено підкорилися владі короля, і замки на річці Ельбі знову були відновлені.”[6]

Довіритись таким заявам навряд чи можна, адже як можна згадати з досвіду попередніх повстань вони в більшості випадків голослівні.

Після 987 р. протистояння тимчасово затухає, але в 90-их роках воно загострюється, навіть сильніше ніж до того. В 990 р. до повстання активно долучаються вже ободрити (племінний союз Північно-Західного Полаб’я), чиї князі Мстивой (хоч і був християнином) і його син-язичник Мечидраг починають викорінювати присутність християнства не лише на своїй землі, а й у сусідів – саксів Нордальбінгії (територія між гирлом Ельби та данським кордоном). Ось як Адам Бременський в своїй хроніці “Діяння єпископів Гамбурзької церкви” описав ці події:

“Тоді ж слов’яни, що терпіли несправедливість від християнських суддів, скинули, нарешті, ярмо рабства і були змушені зброєю захищати свою свободу. … Поставши на чолі з тими вождями, вони вогнем і мечем розорили всю Нордальбінгію, а потім, пройшовшись по іншим слов’янським землям, спалили, зруйнувавши до основи, всі церкви; вони мучили стратами священиків та інших церковнослужителів, і не залишили по той бік Ельби і слідів від християнства.”[7]

Першочергово, це проявилось у знищенні Ольденбурзького єпископства та жіночого монастиря в Мекленбурзі, дісталося навіть Гамбургу, який спалили до тла. І відповідь на ці напади виявилась не забарилась: в тому ж 990 р. сакси двічі вдираються в землі ободритів, що обернулось для них великими втратами[8].

Уже наступного 991 року король Оттон ІІІ разом із підрозділами Мешка тримав в облозі слов’янську фортецю Бранібор. Після невдачі при спробі взяти його, якийсь саксонський лицар на ім’я Кізо переметнувся на бік слов’ян. За свідченнями Тітмара Мерзебурзького, він мав певний конфлікт з маркграфом Дітріхом і, не маючи змогу довести свою правоту, перейшов до ворогів короля. Там стодоряни передали в його відання оборону своєї столиці, щоб “йому було зручніше шкодити нам”[9] і він навіть спільно з лютичами проводив спустошливі набіги на Саксонію[10]. В 992 р. король із в рази сильнішим військом знову підійшов до Бранібору. Союзниками з ним прийшли герцог Баварії Генріх Сварливий та князь Чехії Болеслав ІІ Побожний (син Мешка Болеслав І Хоробрий не мав змоги допомогти через конфлікт з Руссю на сході)[11]. Проте й тут зазнав невдачі й був змушений укласти із слов’янами перемир’я[12]. Лише в 993 р. Оттон ІІІ зміг взяти непокірне місто лише домовившись з Кізо про його здачу. Це викликало запеклі бої між військами короля та лютичів, але місто тимчасово залишилось за саксами.

В 995 р. почались походи майже всіх полабських слов’ян (крім сорбів) в глиб Саксонії, один з них навіть дістався міста Гільдесгайм. Всі досягнення короля були по втриманню влади над заельбськими теренами були знецінені. Набіги такого масштабу змусили Оттона ІІІ спорядити черговий похід у відповідь. До нього також приєднались дружини обох Болеславів, Чеського та Польського. Спершу ця армія дійшла до Мекленбургу і взяла його, піддаючи на своєму шляху все жахливому спустошенню. Після нього повернув на південь, на Гафельсберг, і аналогічно зайняв його, після чого повернувся у Саксонію. Проте варто було йому тільки піти звідти, слов’яни одразу ж відновили свої напади [13].

996-ого року Оттон мав намір йти походом в Рим за імператорською короною, тому йому був потрібний мир на північно-східному кордоні. Оскільки обидві сторони після тривалих боїв потребували певного перепочинку, перемир’я було укладене без якихось проблем. Але з 997 р. війну заново починають уже слов’яни грабіжницькими набігами. Роздратований імператор вторгнувся в Стодорянію, де (за свідченням автора Квендлінбурзьких анналів) здобув перемогу і зі здобиччю повернувся у Магдебург. Паралельно цьому плем’я полабів вторгнулось в провінцію Барденгау, де після сутички з вестфалами повернулось зі здобиччю назад[14]. Фінальним епізодом цього етапу протистояння можна вважати хіба напад 998 р. лютичів на монастир Гілерслебен , поблизу Магдебургу, де вони захопити черниць в полон, а сам монастир спалили [15].

Таким чином, з третьої спроби полабські слов’яни нарешті змогли вибороти собі незалежність від саксонських монархів. Під контролем німців залишились хіба території марок, що були утворені на землях сорбів: Майссенська, Цайцька, Мерзебурзька і Лужицька. Марки (Північна і Біллунгівська) на землях лютичів та ободритів були по суті знищені в ході повстання.

Отже, третє слов’янське повстання виявилося успішнішим, ніж попередні. І на фоні них це виглядає трохи дивно, адже, наприклад, за схожих умов спалахнуло повстання 936 р. при зміні влади і воно було хоч не одразу і хоч не всюди, але за кілька років придушено. Навіть дитячий вік Оттона ІІІ не завадив йому організовувати та очолювати каральні походи на терени бунтівних племен. Втім, незважаючи на регулярні війни та спустошення протягом більш ніж десятилітньої війни і залучення як союзників чеського та польських князів, це не зламало опір повсталих. Виникає логічне питання: що змінилося за півстоліття? Чому Оттон І зміг приборкати повсталі племена, а його онук – ні?

Відповідь криється у релігійній політиці того ж Оттона І, яка, замість християнізації та інкорпорації в склад своєї держави Полаб’я, тільки згуртувала слов’ян для збереження своїх традиційних вірувань і вже під гаслами захисту язичництва виявилися в рази завзятішими ніж до того.

Список використаних джерел та літератури:

1. Титмар из Мерзебурга, Хроника. Книга ІІІ. (vostlit.info, перевод 2004-2005 гг.), http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Thietmar/frametext3.htm. Тітмар безпосередньо вказує причиною виступу лютичів гордовитість маркграфа Дітріха.
2. Владимир Ронин, “Христианизация полабских славян”, у книзі Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной Европы и крещение Руси, ред. Геннадий Литаврин, (Москва: Наука, 1988), 190, https://inslav.ru/publication/prinyatie-hristianstva-narodami-centralnoy-i-yugo-vostochnoy-evropy-i-kreshchenie-rusi-m.
3. Титмар из Мерзебурга, Хроника. Книга ІІІ. (vostlit.info, перевод 2004-2005 гг.), http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Thietmar/frametext3.htm.
4. Там же.
5. Василий Балакин, Творцы Священной Римской империи. (Москва: Молодая гвардия, 2004), 154.
6. “Кведлинбургские анналы”, в книзі Немецкие анналы и хроники X–XI столетий, пер. Игорь Дьяконов, Владимир Рыбаков, (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2012), 46-47.
7. Адам Бременский, “Деяния архиепископов Гамбургской церкви”, в книзі Немецкие анналы и хроники X–XI столетий, пер. Игорь Дьяконов, Владимир Рыбаков, (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2012), 351.
8. “Хильдесхаймские анналы”, в книзі Немецкие анналы и хроники X–XI столетий, пер. Игорь Дьяконов, Владимир Рыбаков, (Москва: Университет Дмитрия Пожарского, 2012), 239.
9. Титмар из Мерзебурга, Хроника. Книга ІV. (vostlit.info, перевод 2004-2005 гг.), http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Thietmar/frametext3.htm.
10. “Хильдесхаймские анналы”…, 239.
11. Там же.
12. Микола Рудь, “Полабські слов’яни та німці наприкінці Х ст.”, Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць, No 15, (2003): 69,https://docs.google.com/viewer?url=http%3A%2F%2Fshron1.chtyvo.org.ua%2FRud_Mykola_Oleksiiovych%2FPolabski_sloviany_i_nimtsi_naprykintsi_X_stolittia.pdf.
13. Александр Гильфердинг, История балтийских славян. (Москва: Русская панорама; Санкт-Петербург: РБИЦ “Блиц”, 2013), 504-505.
14. “Кведлинбургские анналы”…, 53.
15. Микола Рудь, “Полабські слов’яни та німці наприкінці Х ст.”, …, 69,https://docs.google.com/viewer?url=http%3A%2F%2Fshron1.chtyvo.org.ua%2FRud_Mykola_Oleksiiovych%2FPolabski_sloviany_i_nimtsi_naprykintsi_X_stolittia.pdf.