Незважаючи на відсутність одностайної думки в науковому середовищі стосовно появи аварів  спочатку в регіоні Середньої Азії, а потім – у гирлі Дунаю, до 557 р. монголоїдні кочовики, котрі до цього часу утворили союз із далекосхідних, передньоазійських, тунгідних, байкальських племен, а також склавинів, під тиском тюркютів переправляються через Волгу та виходять до низин Дону, встановивши контакт із аланами та їх царем Саргосієм [1]. Алани до цього часу були союзниками Візантії у війні з персидським шахіншахом Хосровом І Анушірваном (531-579) за регіон Лазіка у Південному Кавказі протягом 540-562 рр [2]. Далі, зв’язавшись із Саргосієм, вони дізнаються про існування на заході самої Імперії, а аварський каган надсилає посольство до аланів з проханням встановити контакт між аварами та Візантією.

     Власне, з цього часу можна свідчити як про посольський апарат у середовищі кочовиків, так і подальше втягнення Каганату у сферу міжнародних зв’язків завдяки налагодженню відносин із ромеями та укладення з ними федеративного договору внаслідок успіху посольства у Константинополі.

     Основними джерелами з цього періоду виступає праця «Історія» Менандра Протектора та одноіменний твір Феофілакта Сімокатти за 552-582 рр. та582-602 рр. відповідно, охоплюючи час правління імператорів Юстиніана І (527-565), Юстина ІІ (565-578), Тиберія ІІ (578-582) та Маврикія (582-602). Обидві праці, за твердженням Н. Пігулевської, відрізняються серед візантійських хронік монументальністю та об’ємністю [3]. Характерною їх особливістю є також концентрація авторів на зовнішньополітичному житті Імперії (виключення становить «Історія» Феофілакта Сімокатти, де автор використовує свідчення із «Церковної історії» Євагрія Схоластика [4] для опису внутрішнього стану держави під кінець правління Юстиніана), що обумовлено роботою обох авторів як в державних архівах, так і тим, що Феофілакт фактично продовжив твір Менандра. Крім того, встановлено [5], що автори при написанні «Історій» використовували консульські аннали, протоколи справ цирку й записи про події, що відбувались при візантійському дворі. Додадковий інтерес у творах візантійських істориків представляє також інформативність записів – окрім опису власне дій послів (зокрема Георгія в Персії), встановлення Візантією контактів з аварами, гепідами, воєн з персами, кочовиками та слов’янами, автори надають свідчення  щодо чисельності військ як ромеїв, так і їх супротивників та згадують імена сусідніх правителів, власних головнокомандуючих. Окрему цінність для дослідників представляють також згадки Феофілактом про народи Вірменії, Іверії, Колхіди та ефталітів. Попри інформативність свідчень, дані твори не позбавлені напівлегендарних відомостей – так, Феофілакт у VI книзі «Історії» говорить про слов’ян-велетнів, у яких «не було нічого, окрім гуслів», а у VII книзі мова йде про «дивну появу в Нілі якихось напівлюдей-напівчудовиськ»[6], а також посилається на Геродота.

     Загалом, цінні свідчення про зовнішньополітичні контакти Візантії у другій половині VI – початку VII ст., а також освіченість Менандра Протектора та Феофілакта Сімокатти (останній зокрема цитує «Ілліаду» та «Одісею» Гомера), попри відсутність обширних даних про їх біографію, вказує на беззаперечність даних візантійських істориків та їх творів, що неодноразово підтверджувала низка науковців, серед яких К.Крумбахер [7], Н.Пігулевська [8], Я.Любарський [9]. Крім того, ще однією спільною рисою цих творів є їх досить повне збереження та неодноразове цитування їх пізнішими авторами VII ст. Безпосередній інтерес по темі твори Менандра Протектора та Феофілакта Сімокатти представляють з огляду на висвітлення періоду появи аварів у низинах Дунаю та розгортання Каганатом експансії в напрямку як власне ворогів Візантії – кутригурами, утригурами, лангобардами, з котрими кочовики вели війну з огляду на федеративний договір з Імперією, так і проти самих ромеїв, створюючи загрозу візантійській провінції Фракії.

     Іншу групу джерел, що хронологічно описують події з часу правління імператора Маврикія аж до невдалої облоги Константинополя у 626 р. аварами та персами за імператора Іраклія І, становлять «Пасхальна хроніка» невідомого автора, що належав до  близького оточення патріарха Сергія [10], «Коротка історія з часу після царювання Маврикія» патріарха Никифора [11], проповідь «Про божевільний напад безбожних аварів та персів на град під Божою охороною та про їх соромний відступ завдяки людинолюбству Бога й Богородиці» духовника Феодора Сінкелла[12]. Додаткові свідчення про аваро-візантійські відносини першої половини VII ст. надають також «Хронографія» Феофана Сповідника [13]. Хронологічно, свідчення надані у даних творах, збігаються із часом продовження Аварським каганатом експансії проти Візантії на півночі Балкан (з подальшою їх участю у війні Візантії з Сасанідами на боці останніх та облогою Константинополя) аж до початку т.зв. «середньоаварського» періоду, коли кочовики фактично зникають з літописання своїх сусідів до кінця VIIІ ст. з початком війни з Державою франків за правління Карла Великого (788-796), що призводить до фізичного знищення Каганату.

     Загальними рисами, характерними для джерел цієї групи, є компілятивність, що у деяких з творів обумовлюється тим, що їх автори не були очевидцями описаних подій – як у «Короткій історії…» патріарха Никифора й «Хронографії» Феофана ІХ ст., та трактаті «Про управління Імперією» [14]  Х ст. У іншому випадку, частина джерел концентрує увагу на подіях суто облоги Константинополя у ході війни Іраклія з персами та аварами 602-628 рр. Така їх специфіка обумовлена тим, що авторами джерел цієї групи були представники духовенства або світські особи, котрі станом на 20-і рр. VII ст. проживали у Константинополі та брали участь у переговорах з кочовиками [15].

     Крім того, більшість джерел з даної групи наділена також рисами, характерними для візантійського літописання починаючи з VII-VIIIст. – відсутністю оригінальної інформації та копіюванням тексту радніших творів.

     Таким чином, з огляду на специфіку представлених джерел, інформацію, представлену в них, необхідно буде вказувати у хронологічній послідовності відповідно до двох груп:

• першої, представленої працями «Історія» Менандра Протектора та одноіменним твором Феофілакта Сімокатти, що надають достовірні свідчення про зовнішньополітичні відносини Візантії протягом кінця IV – початку VIIст. Окрему увагу у них приділено появі аварів у регіоні Балкан та війнам кочовиків як на боці Імперії, так і проти неї за правління передусім Юстина ІІ та Маврикія. Дана група джерел описує початок т.зв. «ранньоаварського» періоду, на час якого припадає як активна експансія аварів, так і діяльність посольств номадів;
• другої, до котрої передусім належать твори «Пасхальна хроніка»,  проповідь «Про божевільний напад безбожних аварів та персів на град під Божою охороною та про їх соромний відступ завдяки людинолюбству Бога й Богородиці» духовника Феодора Сінкелла, котрі представляють актуальність для описуваної теми з огляду на висвітлення події війни 602-628 рр. Додаткові свідчення на цей період надають праці, написані значно пізніше, що пояснює їх компілятивність та відсутність точних свідчень про описувані події – «Коротка історія з часу після царювання Маврикія» патріарха Никифора, «Хронографія» Феофана Сповідника. У них автори описують події з кінця «ранньоаварського» періоду, що характеризується продовженням грабіжницьких походів кочовиків аж до початку «середньоаварського», коли свідчення про Каганат різко пропадають як у візантійських, так і з франкських хронік, утворюючи своєрідний інформаційний «вакуум» до кінця VIIст.

     Таким чином, переходячи до аналізу подій з теми у джерелах першої групи, можна свідчити про початкове підтвердження ними саме змішаної гіпотези походження кочовиків, що вказує Менандр Протектор у своєму творі [16]. Так, у кінці 557 – початку 558 р., кочовики прислали через «країну аланів царя Саросія» посольство під очоленням деякого Кандіха [17] (не вказується при цьому, яку посаду він займав у владній верхівці Каганату, проте можна припускати про його наближеність до кагана).

     Так, сам Кандіх, прибувши у Константинополь та представившись перед двором Юстиніана, назвав аварів «найсильнішим та найбільшим народом», вказавши про раніші перемоги кочовиків над племенами утигур, салів та савірів – таким чином можна вказувати про істотний військовий потенціал Аварського каганату на першу половину VI ст. з часу виходу кочовиків під тиском тюрків до передкавказьких степів. Аварський посол, котрий очевидно був усвідомлений у значущості Візантії на тодішній політичній арені (можливо, від самого Саросія), запропонував ромеям «жити в дружбі» за умови «щорічних подарунків» з імперської казни. Юстиніан, прийнявши посольство, погодився на запропоновані умови – при цьому, окремою темою для дослідників є питання рішення імператора укласти союз з аварами.

     Фактично, Юстиніан, який протягом усього свого правління проводив активну зовнішню політику в межах доктрини «renovatio imperii», дізнавшись про аварів, зробив для нової сили в регіоні виключення, уклавши союз з ними за умови виплат з боку Імперії в час найбільшого її зовнішньополітичного підйому. Підкреслимо також, що на цей же період (527-554 рр.) припадають завоювання візантійськими полководцями Велізарієм та Нарсесом Апенінського півострову, сходу Піренеїв та частини Північної Африки з ліквідацією королівств вандалів та остготів [18]. Таким чином, візантійським військам не було проблематично ліквідувати кочовиків.

     Непослідовність такого вибору імператора, навіть при поверхневому розгляді, підсилюється і тодішнім становищем Аварського каганату – за умови витіснення кочовиків зі сходу на захід тюрками, їх чисельність була малою – сам Менандр вказує про «двадцять тисяч, разом із старими та дітьми» [19].

     Медієвіст Я.Пилипчук [20], досліджуючи проблему рішення Юстиніана І встановити дипломатичний контакт з посольством Кандіха, серед причин укладення союзу з кочовиками вказує знищення аварами гепідів, що представляли для Імперії істотну загрозу з боку Дунаю. Зазначимо при цьому, що авари для встановлення контакту з Візантією просили дозволу у союзника імператора – аланського царя Саросія. Цілком можливо, роль в саме укладенні угоди з Каганатом зіграли як нещодавня війна с Сасанідською Персією, так і смерть у 548 р. імператриці Феодори, що брала участь у прийняті зовнішньополітичних рішень.

     Без сумніву, успіх посольства Кандіха у 557-558 р. відіграв в історії Каганату вирішальну роль, встановивши двосторонній контакт з Візантійською імперією. Крім того, з цього моменту кочовики потрапляють у сферу міжнародних зв’язків, як союзник Імперії та відповідно у поле зору ромейських істориків.   Так, до ставки кагана був висланий «мечник Валентин задля того, аби укласти союз проти ворогів імперії». Надалі, в проміжку 558-562 рр. авари здійснюють набіг на землі антів (що були союзниками Візантії), які проживали у межиріччі Дніпра та Дунаю, та «повністю спустошують їх». Стосовно цього, історик І. Князькій відмічає [21], що анти були увійшли в конгломерат племен під очоленням аварів. Починаючи з цього часу, можна вказувати на порушення кочовиками договору – так, аварські посли, що прибули до Константинополя у 562 р., просять у імператора дозволу на заселення провінції Паннонія «на колишньому місці герулів й житимуть там аж … до кордонів зі Скіфією». Паралельно, Менандр вказує, що учасник посольства Ікуніон обмовився про те, що «авари мають намір обдурити ромеїв, а самі перейдуть Дунай».

     Таким чином, станом до кінця 60-х рр. VI ст. в межиріччі Дунаю та Дніпра утворюється своєрідний вакуум, з подальшою консолідацією Каганату. Підкреслимо при цьому, що в даному регіоні на цей момент проживали слов’янські племена, котрі за типом господарства були землеробами й перебували на ранньому етапі утворення державності, не представляючи істотної загрози для номадів. Водночас, останні, здійснюючи набіги, навряд могли отримати велике число трофеїв, що зіграло роль у подальшому поглибленні аваро-візантійських протиріч [22].

     Вже у 565 р. авари надсилають до імператора Юстина ІІ нове посольство, підтверджуючи договір та вказуючи, що «хочуть ще дарів та золотих тканин, повідомивши, що розбили всіх ворогів Імперії, які спустошували Фракію». Незрозуміло при цьому, хто мався на увазі під «ворогами», оскільки дана провінція межувала на півночі суто із землями аварів. Цілком можливо, аварські посли вказали візантійцям неправдиву інформацію, оскільки до цього часу Імперія продовжувала війну із Сасанідами. Зрештою, сам Менандр прямо свідчить про брехню з їх боку – «насправді, від вторгнень [аварів] постраждали анти й утигури, що були союзниками Імперії, а з кутригурами, які були ворогами [Візантії], авари домовились (можливо, для подальшого спільного нападу на ромеїв)». Юстин ІІ, який на цей час готував замах на конкурента на престол – консула Германа Юстина, очевидно знав про наміри кочовиків та відмовив послам.

     У результаті, станом до 568 р., формуються підстави для початку першої війни кочовиків з Візантією. Реакція імператора на прохання послів призвела до формування Баяном І (562-602) союзу із лангобарадами у 568 р. та укладення миру із ворогом на західному напрямі – королем Австразії Сигібертом І (561-575), на державу якого номади здійснювали набіги з 566 р. Цікавим в цьому контексті є повідомлення Григорія Турського у IV книзі «Історії франків» за це же рік: «Баян оголосив, що не затримається у землях франків за умови, що ті йому надсилатимуть продовольство»[23], що тільки підтверджує підготовку кочовиками до війни.

     Характерно також, що візантійський літописець прямо вказує, що лангобарди були втягнені у конфлікт, «довірившись обіцянкам аварів про те, що разом вони будуть нездоланні й легко дійдуть до столиці ромеїв та легко переможуть гепідів (що були візантійськими федератами)». Цікавим в цьому контексті видається також свідчення Феофана Сповідника за цей же рік, який вказує про «прохання тюрків не приймати у себе аварів»[24]. Така специфіка відносин у трикутнику Візантія-авари-тюрки проявиться тільки із закінченням війни у 576 р.

     У результаті, того ж року на територіях від Верхньої течії Дунаю (ареал проживання гепідів) до візантійських провінцій Паннонія та Фракія розгортається війна, основними учасниками в якій виступають авари та Візантія. Перші при цьому виступили ініціаторами конфлікту, вимагаючи у Візантії можливості поселитись у Паннонії. Доступ до цієї провінції надавав можливість аварам здійснювати набіги на Константинополь, а також контроль над містом Сирмій, яке кочовики взяли в облогу. Варто також зазначити, що сам Юстин ІІ також готувався до нападу номадів, уклавши союз із тюрками. Цілком можливо, що обидві сторони були усвідомлені у підготовці супротивника до конфлікту.

     Якщо оминати детальний хід бойових дій, потрібно зауважити що характерним для конфлікту була участь посольств [25] – знову ж таки, за ініціативи кочовиків. Не виключено, що цьому сприяв патовий характер війни, коли авари, взявши у облогу Сирмій, не могли захопити місто. Логічним буде припускати й те, що військо Баяна І було, з огляду на кочовий спосіб життя, обмежене в часі, протягом якого могло здійснювати набіги. Так, у 568 та 569 рр. авари надсилають до візантійців три посольства, про які вказує Менандр. Історик також згадує імена послів – Таргітій та Апсіх. Вимоги кочовиків у всіх випадках зводились до «дарів, які раніше давав [Юстиніан] й тих, які виплачувались булгарам й видачі усіх гепідів», на котрі Юстин ІІ «відповідає з презирством».

     Подальші свідчення про аварів Менандр оминає до 576 р., коли новий імператор Тиберій ІІ приймає у себе посольство Апсіха, а в ході переговорів з ним сторони домовились щодо «передання землі в обмін на аварську знать». Очевидно, роль у примиренні з аварами зіграла чергова війна із Сасанідами (572-591). Взяти до уваги необхідно також особливість візантійської дипломатії – фактично, «поганий мир» з кочовиками видавався двору Тиберія ІІ очевидно кращим рішенням, ніж одночасна війна на два фронти, при загальному економічному спаді Імперії ще з часу смерті Юстиніана І.

     Таке рішення з боку Тиберія ІІ потягло негативну реакцію з боку тюркського вождя Тюрксанфа. Останній вказав, що авари є його «вархонітськими рабами…котрі будуть роздавлені копитами його коней», а самі тюрки дійдуть до «країн Заходу, перейшовши Дунай» [26]. Це було викликане як одностороннім порушенням союзу, який тюрки уклали з Візантією, так і колишнім залежним становищем аварів відносно тюрків. Про дуалістичність політики Візантії щодо аварів сторонньо вказує Монемвасійська хроніка [27], де міститься повідомлення про війну аварів з тюрками у Східному Приазов’ї, звідки перші були вибиті до нижнього Дунаю, а також Євагрій Схоластик, що повідомляє про «війну тюрків й аварів, що жили у Скіфії» за 562 р. [28]

     Незважаючи на погрози тюркського вождя, до початку VIIст. візантійські історики не вказують про набіги на Паннонію та Фракію тюрків. Не виключено, що відомості про можливу сутичку були затьмарені довгою війною Візантії із Сасанідами за контроль над Вірменією та Лазікою. Також, з часу підкорення хазарів та булгар у 567-571 рр., Тюркський каганат переходить у стан внутрішньополітичної кризи, що завершується у 603 р. поділом на Західну та Східну частини. У результаті, факт війни Візантії з тюрками в останній третині VI ст. є малоймовірним.

     Таким чином, уклавши перший мирний договір з Візантією у 576 р., Баян І остаточно переводить вектор своєї зовнішньої політики на західний напрям аж до завершення правління Тиберія ІІ. Очевидно, війна 568-576 рр. з ромеями була першим зіткненням Каганату із супротивником, який мав перевагу у якості озброєння і тактиці (при цьому можна відмітити й моральний дух візантійських військ, що витримали облогу номадів у Сирмії, про що вказує Феофілакт), якщо не враховувати набігів на Франкську державу, королівска влада у якій після смерті Хлотаря І була слабкою, а самі франки на цей час зачасту не могли дати достойної відповіді кочовикам.

     Для подальшого аналізу сфери політичних відносин, у котрі був втягнутий Каганат до кінця VI ст., необхідно буде звернутись до джерел найближчих сусідів, а також союзників аварів – лангобардів. Так, як вказує Павло Диякон у «Історії лангобардів»[29] за 568 р., авари виступили учасниками суперечок між власне лангобардами та гепідами – фактично, суперечка між синами королів племен, Альбоїном та Турінзідом під час банкету призвела до ескалації між ними відносин, де кочовики (очевидно, аварів приваблювала перспектива заселення земель північніше Паннонії та Фракії) виступили союзниками лангобардів, що призвело до винищення гепідів та укладення чергового договору вже між королем Альбоїном та Баяном І, за яким «лангобарди покидали Паннонію на користь дружніх до них гуннів,…названих аварами, за можливості свого повернення туди при нагоді». Фактично, цей союз був перспективним для обох сторін, свідченням чого стало подальше завоювання лангобардами Півночі Апенінського півострова з 568 р. та походи в Тюрингію з боку авар з того ж року. Про подальше покращення аваро-лангобардських відносин вказує укладення «вічного миру» між Альбоїном та Баяном І.

     Очевидно, після останнього Баян І уклав мир вже з королем Сигібертом, про який згадував Менандр. У таких умовах, кочовики продовжили здійснювати набіги у більшій мірі на Державу франків – свідчення про поновлення контактів з Візантією відносяться до 578 р., коли, як вказує Менандр «Еллада була спустошена склавинами, на що василевс направив послів до Баяна» [30]. Очевидно, описувані події стосуються міграції на Балкани вздовж нижнього Дунаю, що відбувались з кінця V ст. До останньої третини VIст., як вказує славіст С.Алєксєєв, дані племена створили для Візантії неочікувану загрозу, результатом чого стало залучення до відбиття їх атак аварів [31].

     Баян І, котрий бачив можливість заволодіти Паннонією, уклав у 580 р. союз із Тиберієм ІІ, попередньо надіславши послів до склавинів. Одночасне зближення з останніми потягло за собою чергову війну з Візантією, де посол аварів Солах наполягав на «поверненні земель гепідів з містом Сирмієм» [32]. Підмитимо при цьому, що протягом усього часу переговорів, що велись сторонами (Менандр Протектор згадує при цьому чотири взаємні посольства), Баян І наполягав на передачі територій аварам – цілком можливо, каган був усвідомлений у війні Візантії з Персією. Зрештою, отримавши Сирмій від Тиберія ІІ та уклавши перемир’я, авари мали намір продовжити війну – сам каган вимагав сплати данини у вигляді «то слона…, то золотого ложа».

     Подальші зіткнення з Візантією відбулись протягом 583-584 рр., 587-593 рр. та 595-598 рр. на північних кордонах Імперії. Ініціаторами воєн виступали знову ж таки авари, що пояснюється як особливістю їх економіки, прив’язаної до збагачення шляхом грабунку, так і специфікою політики Візантії – з укладенням короткочасних мирних договорів задля концентрації основної частини військ на окремих фронтах – з персами, лангобардами й маврами. Як і в ході попередніх воєн, кочовики вдавались до тактики залякування, надсилаючи до ворога посольства. Так, у 596 р. Баян І закликав стратига Петра, що увійшов у Мезію, зайняту склавинами до миру, оскільки «війна та право сильного відібрали у ромеїв право володіти [провінцією]…» та вказував, що «Дунай став для ромеїв чужим, а самі вони зробили його рабом» [33].

     Сутички з аварами та склавинами продовжувались до 602 р., та зіграли безпосередню роль у внутрішньополітичній кризі у Імперії – так, Феофілакт неодноразово засвідчує низький моральний дух візантійських солдатів, які «боялись аварів та склавинів, особливо зимою». Останнє зіграло роль у піднятті повстання стартига Фоки (604-610), який рушив на Константинополь та убив Маврикія ІІ і його синів.

Повстання Фоки зіграло у історії Візантійської імперії VII ст. значну, якщо не вирішальну роль – оскільки Маврикій виступав опікуном шахіншаха Хосрова ІІ, того ж року перські війська зайняли Сирію, Єгипет та Малу Азію до міста Халкідон [34].  Дунайський кордон для аварів при цьому залишався відкритим – Феофілакт повідомляє про полонених ромеїв у Фракії та поразку візантійських військ під командуванням стратига Коментіола у 604 р [35]. Загалом, період правління узурпатора позначився поглибленням зовнішньополітичної кризи Імперії, з якого Візантія не вийшла і після скинення Фоки у 610 р. екзархом  Іраклієм. Останній провів кампанії у африканських та азійських провінціях, стабілізувавши кордон, проте на півночі авари почали здійснювати набіги вже на столичну провінцію Фракію.

     Про становище Каганату на  початок VII ст. вказує також Іоан Скілиця [36]. Так, точно відомо про набіги кочовиків на Далмацію та захоплення міста Бальба, вторгнення у Мезію та Іллірик. У 611 та 617 рр. авари разом із склавинами, гепідами та болгарами здійснюють набіги на Фракію. У 613 р. до кагана звертається патріарх Сергій, просячи «дружити з ромеями» [37]. Наступні набіги були здійснені у 622 та 626 рр., при цьому візантійські історики основну роль відводять останньому, результатом чого стала облога Константинополя.

     Описуючи дані події, літописці особливу увагу приділяють спільним діям кочовиків та персів. Так, у «Короткій історії…» вказується про «одурманення імператора Іраклія аварами та персами»[38]; Феодор Сінкелл повідомляє про те, що перси надали кагану дари, а сам автор «справді бачив їх своїми очима» [39]. Обумовлення ударів по Візантії підтверджується також нападами кочовиків у період, коли основна частина військ ромеїв була зосереджена проти Сасанідів на чолі з Іраклієм, що «застало імператора зненацька».

Зрештою, сам штурм, під час якого, як вказує патріарх Никифор: «…весь Золотий Ріг був перетворений у сушу, наповнений кораблями зі склавинами, що нападали за наказом кагана», був невдалим – більша частина кораблів могла бути спалена візантійцями «грецьким вогнем».

Невідомим при цьому залишаються остаточні причини невдачі атакуючих – Феодор Сінкелл детально описує погрози кагана «взяти місто… як тільки до нього прибудуть перси»; що «земля і вода були наповнені племенами, підвладними кагану», а «склавини були відправлені, аби провести персів». Автор списує провал атаки на шторм, що потопив слов’янські човни. Спірним при цьому є кінцева достовірність джерела, оскільки Феодор Сінкелл надає перемозі візантійців легендарного характеру, що було характерним для тогочасних хроністів: «богопротивний каган…бив себе по грудях від невдачі, а на наступний день побачив над стінами [Константинополя] Богородицю». Після відступу об’єднаних сил, до кагана було надіслане посольство аби забезпечити північні кордони Імперії, надавши йому 200 тисяч золотих, синів Іраклія Стефана та Іоана, а також сина патрикія Бона у якості заручників, після чого авари відступили.

     З цього моменту найбільшого аваро-візантійського зіткнення свідчення про Каганат з боку ромеїв стають рідкими. Очевидно, Каганат до цього моменту, об’єднавши далекосхідних, передньоазійських, тунгідних, байкальських племена, а також склавинів, представляв собою конгломерат різноманітних етнічних об’єднань – дотичні свідчення цього неодноразово надають візантійські автори. З кінця VI ст. авари зустрілись із масивом слов’янських племен [40], під напливом яких ядро кочових племен могло деградувати.   

     Відносно цього, можна припустити про те що Каганат спіткала доля тодішніх кочових імперій – за неможливості продовження перманентної війни, відбулась повільна політична деградація та ослаблення військового потенціалу кочовиків. Останній фактор із створенням вождем Кубратом держави булгарів в другій половині VII ст., посилився [41].  Вже в середині VII ст., як повідомляє Констянтин Багрянородний, через володіння аварів проходили серби та хорвати, які завдали аварам поразки [42].

     Надалі, візантійські джерела більшу увагу приділяють війнам з персами. Одне з останніх свідчень про контакти Імперії з Каганатом за VII ст. надає «Хронографія» Феофана за 669 р. про посольство у Константинополь. Далі, до кінця століття, «аварське питання» для Візантії остаточно зникає, і його змінюють війни із болгарами у 680-х рр. за Буджак та Добруджу [43]. Феофан у «Хронографії» повідомляє також про те, що землі булгарів простягались «на сім племен аж до Аварії»[44] станом на 681 р. Роком раніше болгари під керівництвом Аспаруха простягають свої володіння на захід, здійснюючи набіги на Карінтію та Істрію. Фактично, встановлення контролю булгарами над цими регіонами позбавило аварів можливості нападати на Візантію, та очевидно, надалі сторонами був укладений мир.

     Таким чином, на основі аналізу візантійських джерел VI-IX ст., можна прийти до висновку щодо становлення степової імперії аварів протягом цього періоду, та відповідно способів ведення зовнішньої політики каганами. Зважаючи на специфіку їх приходу в регіон Балкан, остання протягом 60-х рр. VI ст. визначалась необхідністю міграції на захід під тиском тюрків за можливої перспективи протекції з боку Візантії.

     Досягнувши останнього, Каганат під управлінням Баяна І був втягнутий у сферу міжнародних зв’язків на Балканах за очільництва Імперії, не міг довго існувати за таких умов – фактично, будучи «заручником» необхідності ведення постійної війни за умови надходження прибутків виключно з набігів, авари не могли довгий час бути федератом ромеїв, оскільки це передбачало би перехід їх до осілості на зразок антів та гепідів та збідніння як правлячої верхівки кочовиків, так і деградації аварів у політичному та етнічному плані [45]. З огляду на це, номади з часу втрати прямого впливу на них тюрків у 568-576 рр. починають вести політику дуалістичного характеру стосовно Візантії, завоювавши антів, гепідів, налагодивши контакт із лангобардами та здійснюючи набіги на франків.

     В таких умовах, станом на кінець 70-х рр. VI ст. в регіоні Півночі Балкан утворюється вакуум сили, який становить загрозу для ослабленої Візантійської імперії. Сам каган неодноразово надсилає посольства до василевсів, бажаючи збільшення виплат та передання провінції Паннонія, доступ до якої відкривав плацдарм для проведення подальшою експансії на Тюрингію, Нейстрію та Австразію із заходу та Далмацію і Фракію зі сходу. Зрештою, суперечності за ці регіони призвели до низки воєн з ромеями, у ході яких авари проявили себе хорошими дипломатами, укладаючи короткочасні мирні договори задля відновлення сил у чергових походах – що вигідно відрізняло їх від інших варварських держав, та позбавляло супротивників можливості концентрувати проти них істотні війська. 

     У результаті, до початку VII ст., Аварський каганат став конгломератом низки племен, різних за етнічною ознакою, що представляв загрозу для Візантії, ослабленої у ході повстання узурпатора Фоки та воєн із Персією, з якою кочовики встановити стійкі дипломатичні зв’язки. Станом на першу третину VII ст. номади здійснювали набіги на Фракію та брали в облогу у 617 р. та 626 р. Константинополь. Важливу роль у становленні степової імперії, як військової сили відігравав дипломатичний апарат, за допомогою якого були укладені союзи з гепідами, склавинами та булгарами. Водночас, Каганат до цього моменту остаточно став жертвою прив’язаності своєї економіки та способу життя самих аварів до перманентного ведення війни, що яскраво проявилось у результаті поразки, завданої кочовикам у 626 р. Попри великі виплати з боку імператора Іраклія,  у Аварському каганаті розпочались процеси політичної деградації – межуючи із Візантією, у війні з якою авари та їх союзники втратили великі сили на півдні та набираючою сили Франкською державою на заході, конгломерат не міг здійснювати подальші набіги, у результаті чого його населення почало переходити до осілого способу життя.

     З посиленням міграції слов’янських племен сербів та хорватів [46], відбувається етнічна деградація аварів, що дотично вказують візантійські літописці. Із створенням Держави булгар та виходом її до Істрії, авари остаточно втрачають можливість здійснювати набіги на Візантію, як і можливості надсилати посольства до колишніх сусідів, за умови оточення Каганату більш сильним «конкурентом». Із середини VII ст. в середовищі Каганату утворюється соціальний вакуум, за якого частина осілого населення збільшується, а сама степова імперія входить у низку міжусобиць, що також впливає на можливість встановлювати дипломатичні контакти із сусідами.

     В таких умовах, відомості про посольства кочовиків зникають, а сам Каганат зникає з міжнародної арени аж до часу війни з франками на межі VIIІ-IXст., в ході якої робить останню спробу відновити колишню могутність.

Список використаних джерел та літератури:

1. Хатуев Р., Хроника аланских царей, (Черкесск, 2007): 57.
2. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 202.
3. Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва: АН СССР, 1957): 9-14.
4. Евагрий Схоластик. Церковная история. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 21 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Evagrij/frametext1.htm
5. Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва: АН СССР, 1957): 17.
6. Там само, 14.
7. Krumbacher K., Geschichte der Byzantinischen Litteratur von Justinian bis zum oströmischen Reiches, 527-1453 отримано доступ 5 лютого 2020, URL: https://archive.org/details/geschichtederbyz00krumuoft/page/n7/mode/2up
8. Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва:АНСССР, 1957): 9-10.
9. Любарский Я., “Рецензии. Феофилакт Симокатта. История. Изд-во АН СССР, М., 1957, 224 стр.”, Византийский временник, том XVI (Москва: АН СССР, 1959): 244-250.
10. Пасхальная хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Pasch_chr_2/frametext.htm
11. Краткая история со времен царствования императора Маврикия. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus/Nikifor/frameNik1.htm
12. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада,отримано доступ 25 лютого 2020, URLhttp://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
13. Константин Багрянородный. Об управлении империей. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Konst_Bagr_2/text31.phtml?id=6391
14. Феодор Синкелл. О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы.Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25лютого 2019,URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sinkell/text1.phtml
15. Византийские историки. Менандр Византиец. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 лютого 2020, URL: http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.
16. Жданович О., “Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника)”, Золотоордынское обозрение, 2016, Т.4, №4: 882-883.
17. Васильев А., История Византийской империи. Том 1, Время до Крестовых походов до 1081 г. (Санкт-Петербург: Алетейя, 1998): 197-204.
18. Византийские историки. Менандр Византиец. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 лютого 2020, URL: http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.
19. Пилипчук Я.,“Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья”, Arhivum Eurasiae Medium Aevi, (№ 22, 2016): 130-132.
20. Князький И., “Анты и авары”, Международный Научный Журнал “Символ науки”, (МЦИИ Омега-Сайнс, №2/2016): 24-25.
21. Алексеев С., Славянская Европа V-VI вв. (Москва: Вече, 2008): 212-216.
22. Григорий Турский. История франков. Книга IV. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 24 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Greg_Tour/frametext4.htm
23. Феофан Исповедник. Летопись византийца Феофана от Диоклитана до царей Михайла и его сына Феофилакта. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus2/Feofan/text4.phtml?id=9630
24. Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. Феофилакт Симокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва:АНСССР, 1957): 40-48.
25. Византийские историки. Менандр Византиец. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 лютого 2020, URL: http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.
26. Монемвасийская хроника // Свод древнейших письменных известий о славянах. Т. 2. Москва: Наука, 1995. http://www.vostlit.info/Texts/rus14/Chron_ Monemvasia/text2.phtml?id=2032
27. Евагрий Схоластик. Церковная история. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 21 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Evagrij/frametext1.htm
28. Евагрий Схоластик. Церковная история. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 21 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Evagrij/frametext1.htm
29. Павел Диакон. История лангобардов.Книга ІІ. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Diakon_P/frametext2.htm
30. Византийские историки. Менандр Византиец. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 лютого 2020, URL: http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.
31. Алексеев С., Славянская Европа V-VI вв. (Москва: Вече, 2008): 258-260.
32. Византийские историки. Менандр Византиец. Библиотека Якова Кротова, отримано доступ 11 лютого 2020, URL: http://krotov.info/acts/05/marsel/ist_viz_06.htm.
33. Памятники Средневековой Истории народов Центральной и Восточной Европы. ФеофилактСимокатта История, науч. ком. Пигулевской Н., (Москва:АНСССР, 1957): 159.
34. Дашков С., Цари царей. Сасаниды. Иран III-VII вв. в легендах, исторических хрониках и современных исследованиях (Москва: СМИ-Азия, 2008): 166-168.
35. Пигулевская Н., Византия и Иран на рубеже VI и VII веков (Москва: АН СССР, 1946): 165-166.
36. Иоанн Скилица. Обозрение историй. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 22 лютого 2020, URL http://www.vostlit.info/Texts/rus/Skyliza/text2.phtml?id=1339
37. Давыденков О., Догматическое богословие, (Москва.: Изд-во ПСТГУ, 2017): 231.
38. Краткая история со времен царствования императора Маврикия. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 5 лютого 2020, URL:http://www.vostlit.info/Texts/rus/Nikifor/frameNik1.htm
39. Феодор Синкелл. О безумном нападении безбожных аваров и персов на богохранимый град и об их позорном отступлении благодаря человеколюбию Бога и Богородицы. Восточнаялитература.Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sinkell/text1.phtml
40. Алексеев С., Славянская Европа V-VIII веков (Москва: Вече, 2009): 247-248.
41. Мингазов Ш., “Наследники Великой Булгарии в Западной Европе”, Филология и культура (2012, №1/27): 201-207.
42. Мингазов Ш., “Наследники Великой Булгарии в Западной Европе”, Филология и культура (2012, №1/27): 201-207.
43. Константин Багрянородный. Об управлении империей. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 25 лютого 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Konst_Bagr_2/text31.phtml?id=6391
44. Шиканов В., Орел и Лев. Болгаро-византийские войны VII-XIV вв., (Санкт-Петербург: Шатон, 2006): 35-37.
45. Плетнева С., Кочевники Средневековья: поиски исторических закономерностей (Москва: Наука, 1982): 46-48.
46. Алексеев С., Славянская Европа V-VIII веков (Москва: Вече, 2009): 249-254.