Франція на межі Х-ХІ ст. – королівство, в якому нещодавно усунули нащадків Карла Великого, та на престол тільки но взійшли представники нової, проте слабкої династії Капетингів. Землі, що входили в домен герцога Гуго Великого, не вдалось втримати в одних руках. Водночас, територіальні князі (цей французький термін використаний для означення найбільших герцогів та графів) посягають на володіння одне одного та боряться за вплив на монаршу династію. На боці нової династії – сакральний статус короля як помазаника Божого. Попри це, статус Капетингів на той час можна охарактеризувати тільки як “перші серед рівних”.

Насамперед, необхідно підкреслити, що ранні Капетинги для неспеціалістів зазвичай залишаються невідомими напротивагу своїм нащадкам, наділеним більшою силою та волею до влади. Ця стаття – історія сімейних відносин другого короля з династії, Роберта ІІ. В ній не будуть зачіпатись інші аспекти його довгого правління, що тривало з 996 р. до 1031 р.

Роберт ІІ був четвертим королем з династії Робертинів, більш відомої як Капетингів (за іменем його батька, Гуго Капета, починаючи з якого Капетинги правили безперервно до 1328 р.). Епоха Роберта ІІ Благочестивого примітна для сучасності відносно точним відображенням у джерелах, особливо при зрівнянні з часом правління його сина, Генріха І. З огляду на це, ми добре усвідомлені в особистісних перипетіях монарха. Так, відома точна дата та місце його народження – 28 березня 972 р. в Орлеані. Його матір, Аделаїда Аквітанська була донькою герцога Аквітанії Гільйома ІІІ Патлатого, а його батько мав титул герцога франків. Відомий і вчитель майбутнього короля – Герберт з Орільяку, секретар Гуго та найвідоміший книжник Заходу на той час. Останнє дало свої результати – так, біограф Роберта, Гугон з Фльорі вказував:

“Здавалось , він [Роберт] був створений для того, щоб носити корону; ніхто не мав такої спритності в поводженні зі зброєю, його можна було побачити навстоячки в стременах, він ніколи не втрачав рівноваги і згинав коліна”

Протягом усього свого життя Роберт ІІ був ревним християнином – сучасники вказують, що монарх “…так любив Святе Письмо, що не міг провести і дня без читання Псалмів та гучно звертався до Бога з молитвами Святого Давида…” . Він же започаткував традицію зцілення підданих через покладення рук та благословення – що тільки вказувало на легітимність Капетингів. Яскраво ілюструє його релігійну політику всередині королівства судовий процес та подальше спалення “орлеанських єретиків” в 1022 р. – при тому, що звинувачені на ньому були кліриками, а сам король “…зробив все, аби повернути їх заблукавші душі в лоно церкви…“. Він же організував низку “асамблей Миру Божого”, спрямованих на скорочення жертв міжусобиць у Франції, установлення “Божого перемир’я” кожного тижня та заборону вбивства духовенства, жінок та дітей з 1024 р.

Такі дії Робрета не могли оминути увагою хроністи – при тому, не тільки місцеві. Зокрема, єпископ Мерзебургу Титмар описує тодішню Францію як:

“…королівство миролюбного та у всіх значеннях найшанованішого короля Роберта…”

Як вказує Жак Ле Гофф, посмертний життєпис Роберта ІІ, укладений Гугоном з Фльорі, започаткує “модель наративу про ідеального короля”. Подальшим втіленням цього ідеалу стане Людовік ІХ Святий.

На зборах знаті в Санлісі батько Роберта Гуго був обраний королем Західнофранкського королівства, а після того – висвячений на царство та коронований 3 липня 987 р. в Нуайоні. Вже 25 грудня 987 р., піклуючись про укріплення династії, Гуго Капет коронував свого сина Роберта як співправителя. В результаті, п’ятнадцятирічний Роберт був проголошений “королем над західними франками від річки Маас до Океану”

Продовжуючи ту ж політичну лінію, перший з Капетингів почав шукати для свого спадкоємця наречену – його приваблює ідея одружити сина на одній з порфирородних принцес, родичок імператорів Східного Риму Василя ІІ та Констянтина VIII. Варто сказати, що одружитись на візантійській імператриці Ірині хотів і Карл Великий, відновивши Імперію Заходу. Були на це й інші, більш практичні підстави, які наводить Гуго Капет в листі за 988 р., написаному Гербертом Орільякським:

“…в нас єдиний син, теж король, якому ми не можемо підшукати дружину через те, що знаходимось в кровній спорідненості із сусідніми королями… З цієї причини ми наполегливо просимо руки в доньки Святої Імперії…”

Однак, цей проект так і залишився на папері. Як зауважує історик Фердинад Лот, до кінця невідомо, чи цей лист був взагалі надісланий. Разом з тим, обставина, згадана у листі, зіграла суттєву роль в житті Роберта ІІ.

Попри це, наречена все ж знайшлась поближче. Вона хоч і була нижче рангом, однак такий союз передбачав пряму політичну вигоду. Обраницею Капетингів стала вдова графа Фландрії Розалія Італійська, відома також як Сюзанна. Вже в березні 988 р. шлюб був укладений, а 1 квітня Франція обзавелась королевою.

Сюзанна була шестиюрідною сестрою Роберта та принцесою королівської крові, донькою короля Італії Беренгара ІІ. Оскільки її син, граф Фландрії Балдуїн IV був неповнолітнім, шлюб із Сюзанною передбачав можливість опіки над його доменом з боку Гуго і Роберта. Не менш важливою причиною для одруження було придане: сюзеренітет над графством Понтьє з портом в Ла-Манші Монтрей-Сюр-Мер. Очевидно, що це був суто політичний шлюб, на що вказує й різниця у віці заміжніх: Сюзанна років на двадцять була старшою за чоловіка. Шлюб, так чи інакше, виявився недовгим. Вже у 991-992 рр. Роберт розірвав союз із Сюзанною Італійською із суттєвої причини – вона не могла народити спадкоємця. В результаті, Сюзанна повернулась у Фландрію, полишившись свого приданого.

Після розлучення, питання спадкоємця для Роберта знову постало ребром. І тут, за описом історика Франсуа Менана:

“Це чисте серце, цей інтелектуал пристрасно закохався в дружину свого ворога…”

Цією жінкою стала графиня Берта Бургундська – княжна високо роду. Її батько, Конрад І Тихий, король Бургундії з династії Вельфів, а мати, Матильда Французька, донька короля західних франків Людовіка IV Заморського, одного з останніх Каролінгів. Очевидно, Роберт і Берта зустрілись на початку 996 р. під час військової кампанії, яку проводили Капетинги з графом Анжуйським Фульком ІІІ проти Еда І де Блуа, чоловіка Берти. Ускладнювало ситуацію й те, що Берта була племінницею ворога Гуго, Карла І Лотаринзького.

Нова королівська династія не мала більш небезпечних супротивників, ніж графи де Блуа. Тут достатньо поглянути на карту – землі графства Блуа змикались як кліщі навколо домену Капетингів, хоча повне оточення монарших володінь відбулось в 1023 р., на час правління Еда ІІ.

На початку 996 р. Ед І де Блуа захворів, очевидно грудною жабою (стенокардією). Передбачаючи швидку смерть, граф прийняв монаший постриг та надіслав парламентерів до Капетингів, пропонуючи репарації при умові збереження графства за своїми дітьми. Гуго це цілком влаштовувало, однак Роберт був невблаганним. Після смерті Еда І в лютому або березні 996 р., Роберт різко змінив свою позицію, що яскраво описує Едмон Поньйон:

“Заледве дізнавшись про смерть графа, молодий король, а він насправі був хазяїном становища, оскільки батьку його злишалось недовго, – молодий король робить несподіваний кульбіт: він бере під захист дітей людини, яку збирався зтерти в порошок. Він забирає у Фулька Тур, куди той одразу ж кинувся, та оголошує свій намір одружитись на Берті…”

Таким чином, Роберт захистив Тібо ІІ – нового графа де Блуа, порушивши тим самим союз з графами Анжу, укладений ще з батьком Фулька ІІІ, Жоффруа ІІІ Грізгонелем. Окрім почуттів (що очевидно мотивували Роберта в різкій зміні зовнішнього курсу), королем рухала дипломатія: він прагнув отримати контроль над землями де Блуа. Політичні мотиви були й в Берти Бургундської: як вдова, вона намагалась захистити спадок свого чоловіка та забезпечити майбутнє своїх синів. Однак виникли нові перешкоди. Король Гуго виступив проти одруження сина, однак це не було головним. Більш важливим було те, що Роберт і Берта були близькими родичами – їх спільним прадідом по жіночій лінії був німецький король Генріх І Птахолов. Іншими словами, вони були троюрідними братом і сестрою. Більше того, Роберт був хрещеним батьком старшого сина Берти Тібо, тобто не тільки кровним, а і духовним родичем. За церковним канонічним правом, що регулювало матрімоніальні відносини, шлюб між особами, що були настільки спорідненими, був незаконним та прирівнювався до кровозмішання.

Однак Роберт не змінив рішення. Даремно відмовляв його і Берту Герберт з Орільяку, що був на той час архієпископом Реймським. Берта стала наложницею Роберта. Зі смертю Гуго в листопаді 996 р., Роберт і Берта, перечекавши дев’ять місяців трауру після смерті Еда І, знайшли єпископів, що були готові їх обвінчати.

Другий шлюб втягнув молодого французького короля в довгий конфлікт з Римським престолом. Папа Григорій V, німець за походженням, відмовився признати союз Роберта і Берти, вимагаючи розірвати його під загрозою анафеми та інтердикту по території всього домену. Папа розпорядився і позбавити сану кліриків, що допомогли з укладенням шлюбу.

І питання було не тільки в канонічному праві. Благочесність важлива, але не менше значення має і велика політика. Папа Григорій V був не просто вихідцем з колишніх східнофранкських земель. Він був двоюрідним братом імператора Священної Римської Імперії Оттона ІІІ. З новою обраницею Роберт міг проводити активну політику в Бургундії. Піддав масла у вогонь і Фульк ІІІ, що відправився того ж 996 р. в паломництво до Риму – й очевидно, не з одного лиш благочестя. Зустрівшись з протидією церкви, Роберт ІІ погодився на всі умови, висунені понтифіком, окрім непричетності духовників, що уклали його шлюб. Пожертвував король і довгими відносинами з Гербертом, позбавивши його архієпископської кафедри у Реймсі. Останній вирушив до двору Оттона ІІІ в Італії.

Римський понтифік однак залишився непохитним – на соборі в Пізі у 997, 998 рр. вимоги до Роберта повторились. Подружжя мало відбути покаяння з 996 до 1003 рр. Обрання в квітні 999 р. Папою Герберта під іменем Сильвестра ІІ не покращило їх становища (зважаючи на специфіку зв’язків Риму та німецьких імператорів на той час). Відносно ж відлучення від церкви Роберта і Берти у дослідників є розбіжності. Жорж Дюбі вказує, що анафему так і не було винесено, коли Франсуа Менан говорить її проведення за Григорія V, а П’єр Ріше – за Сильвестра ІІ.

Так чи інакше, становище подружжя було складним. Берта не змогла народити Роберту спадкоємця. Єдина дитина народилась мертвою. Після п’яти років шлюбу Роберт полишив Берту Бургундську – для цього навіть не прийшлось анулювати другий шлюб, оскільки він не був визнаний церквою. Потрібно відмітити те, що навіть Гугон засуджує зв’язок короля з Бертою, а сам він порівнюється з біблійським царем Давидом (очевидно, натякаючи на історію царя з Вірсавією).

Після закінчення терміну покаяння у 1003 р., Роберт ІІ одружився втретє. Нова королева, Констанція Арльська прибула здалеку. Вона була дочкою графа Провансу Гільйома І. Її мати, Аделаїда-Бланка Анжуйська була донькою графа Анжу Фулька ІІ Доброго, та була раніше одружена з королем Західнофранкського королівства з династії Каролінгів Людовіком V.

Новий шлюб відновив союз Капетингів з династією Анжу – Констанція була двоюрідною сестрою Фулька ІІІ. Крім цього, третя дружина Роберта ІІ мала одну беззаперечну перевагу: вона була молодою та народжувала спадкоємців – Алікса (бл. 1003 р.), Гуго (бл. 1007 р.), Генріха (бл. 1008 р.), Аделаїду (бл. 1009 р.), Роберта (бл. 1011 р.) та Еда (бл. 1013 р.). Однак, вона мала складний характер – історик Шарль Пті-Дютайі прямо називає її “мегерою”. Детальніше пояснює становище Ашиль Люшер:

“Ця амбіційна, жадібна та сварлива жінка отримала над чоловіком владу, яку будь-яка сильна натура отримує над слабким характером… Зігнувшись під ярмом Констанції, від якої прийшлось приховувати навіть свої милосердні діяння, Роберт залишався прив’язаним до Берти.”

Читаючи такі оцінки, потрібно мати на увазі залежність сучасних авторів від позицій середньовічних хроністів, які не вподобали королеву. До її особистісних рис додавалось і походження королеви з Аквітанії. Неприязність “північних” французів особливо помітне на прикладі опису хроніста Рауля Глабера людей з двору Констанції:

“…можна було побачити серед придворних цієї принцеси людей легковажних та марнославних, що прийшли у Францію з Оверні та Аквітанії, наділеними такими ж потворними якостями, як і їх одяг. Вони прикрашали свою зброю, коней з нечуваною розкішшю. Вони стригли волосся до середини голови, брили бороду як блазні та носили непристойне взуття…”

В будь-якому разі, чоловік і дружина суттєво відрізнялись типом життям та характером. Більшість історій на цю тему розповідає в біографії короля Гугон з Фльорі. Так, Роберт зауважив що Ожьє, бідний священник, що служив у королівській церкві, вкрав та заховав підсвічник під плащем. Роберт не сказав нікому про це. Констанція ж “…розпалена люттю, поклялась душею свого батька Гільйома катувати охоронців, які погано працюють та вирвати їм очі…”. Монарх, відвівши священника, сказав йому:

“Іди, якщо не хочеш, аби тебе розірвала моя несамовита Констанція, моя дружина. Того, що в тебе є, достатньо, аби ти успішно дістався до свого рідного краю. Хай прибуде з тобою Господь, куди би ти не прямував.”

Надавши Ожьє припаси та речі в дорогу, він відіслав його. Натомість, Роберт заявив охороні:

“Навіщо тратити стільки зусиль та шукати цей підсвічник, коли Всемогутній Бог дарував його одному з бідних своїх? Бог дав нам, грішним, всі блага землі тільки для того, аби ми змогли допомагати бідним, сиротам, вдовам та всьому нашому народу.”

Сам король постійно роздавав милостню й одного разу, в Святий Четвер, наслідуючи Христа, одягнутий у власяницю, він омив ноги 160 священникам, обтер їх своїм волоссям та подарував кожному по 2 су. Комічною виглядає історія про те, як король Роберт ІІ, побачивши, що дружина пишно прикрасила сріблом його спис, виглянув у вікно та попросив бідняка принести уламок заліза, аби зішкребти срібло. Зробивши це, та віддавши облицювання спису бідняку, він відпустив його, наказавши на шляху назад остерігатись зустрічі з Констанцією.

Протистояння чоловіка та дружини мало не тільки особисте, а й політичне значення. Роберт очевидно не забув Берту. Сприяла цьому блуаська партія, очолена після смерті старшого сина Берти графом Едом ІІ, яка протистояла анжуйцям та Констанції зокрема. Провідником цих намагань був пфальцграф Гуго де Бове – родич Блуа та Капетингів. З ним у 1008 р. Роберт ІІ відправився на полювання під Орлеаном. Під час мандрівки, на шляху короля та дворянина з’явились двадцять озброєних людей, накинулись на Гуго та зарубали його на очах у Роберта. У вбивстві був звинувачений Фульк ІІІ, який діяв за підтримки королеви. Королівська асамблея визнала замовника вбивства достойним вищої міри покарання. Фулька на Асамблеї, як не дивно, не було. Скандал зам’яти не вдалось, а ці події в подальшому призвели до нового розриву між Капетингами та Анжуйською династією, що перейшла у війну між Фульком та Едом.

Зрештою, в 1009 р. терпіння короля Роберта ІІ закінчилось. Він відправився до нового Римського понтифіка – Папи Іоана XVIII. Необхідно було залагодити давній церковний конфлікт, а також анулювати свій шлюб з Констанцією. Супроводжувала його при тому Берта. Засмучена королева Констанція очікувала на нього в замку Тейль. За повідомленням хроніста, одного разу до неї уві сні з’явився Святий Савініан та втішав її, а на наступний день прийшла новина щодо повернення короля. Затія Роберта провалилась, та він розстався з Бертою. Це повідомлення завершується словами:

“З того часу король полюбив Констанцію.”

Вже в січні 1010 р. померла і Берта. По смерті останньої боротьба між партіями королеви та графа Анжуйського з одного боку, та партією графа Блуаського з іншої не припинилась. В 1016 р. граф Анжу і Блуа зійшлись у битві при Понлевуа, переможцем в якій вийшов Фульк ІІІ. Наступного, 1017 р. на Трійцю королева за сприяння анжуйців коронувала свого старшого сина Гуго. Таким чином вона забезпечувала свій можливий статус регента. Проте, реальним співправителем Гуго так і не став, померши в 1025 р. виступивши проти влади батька (очевидно, не без інтриг матері).

Раніше, в 1022 р. партія графа Блуа спробувала ослабити позиції королеви, пов’язавши її з Орлеанською єрессю, мова про яку йшла вище. Серед єретиків був і духовник королеви, однак скористатись цим для звинувачення Констанції не вдалось. Проте, під час процесу вона відмітилась звичною поведінкою, вдаривши під час суду свого колишнього духовника скіпетром в око.

Приводом до другої кризи стало обрання співправителем другого сина, Генріха, у 1027 р., вже з ініціативи Роберта. Достатньо сказати, що Констанція його не любила та виступила за права на престол свого молодшого сина, також Роберта (герцогом Бургундії з 1032 р.). Вже у 1030 р. проти королеви уклали союз герцоги Нормандії, Аквітанії, графи Фландрії та де Блуа.

Зрештою, 20 липня 1031 р., у віці 59 років Роберт Благочестивий помер від лихоманки. Його син Генріх І взійшов на престол, аби правити 30 років. Констанція Арльська пережила чоловіка на один рік – протягом якого воювала зі своїми синами за владу.

Характерно, що міжусобиця спочатку складалась на користь Констанції – в перші місяці війни Генріх був вимушений тікати в Нормандію, і тільки об’єднавшись із молодшим братом Робертом. Король Роберт II Благочестивий і королева Констанція Арльска були захоронені разом, в усипальниці Сен-Дені. Попри зусилля Гугона з Фльорі, автора життєпису монарха, Роберт ІІ так і не був канонізований.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бартелеми Д. Рыцарство. От древней Германии до Франции XII века, (Санкт-Петербург: Евразия, 2012): 584.
2. Барлоу Ф. Вильгельм I и нормандское завоевание Англии, (Санкт-Петербург): Евразия, 2007. — 320 с.
3. Блок М. Феодальное общество, (Москва: Изд-во им. Сабашниковых, 2003): 504.
4. Дуглас Д. Вильгельм Завоеватель. Викинг на английском престоле, (Москва: Центрполиграф, 2005): 431 с.
5. Дюби Ж. История Франции. Средние века. От Гуго Капета до Жанны дАрк. 987—1460, (Москва: Международные отношения, 2001): 416.
6. Ле Гофф. Ж. Людовик IX Святой, (Москва: Ладомир, 2001): 804.
7. Лот Ф. Последние Каролинги, (Санкт-Петербург: Евразия, 2001): 240.
8. Мартен Э., Менан Ф., Мердиньяк Б., Шовен М. Капетинги история династии (987 – 1328),(Санкт-Петербург: Евразия, 2017): 688.
9. Поньон Э. Повседневная жизнь Европы в 1000 году, (Москва: Молодая Гвардия, 2009): 362.
10. Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии X—XIII веков, (Москва: Государственное социально-экономическое издательство, 1938): 411.
11. Тейс Л. Наследие Каролингов, IX—X века, (Москва: Скарабей, 1993): 274.
12. Фавр Э. Эд, граф Парижский и король Франции (882—898), (Сакт-Петербург: Евразия, 2016): 336.
13. Гугон из Флери. Деяния современных королей франков. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Hugo_Floriacensis/frametext1.htm
14. Зальцбургские анналы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Juv_Salz_II/ann_salisburgenses.phtml?id=7387
15. Малые анналы Святого Германа. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Ann_S_Germani_min/text.phtml?id=4005
16. Оттенбуранские анналы. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Ann_Ottenb/frametext.htm
17. Титмар Мерзебургский. Хроника. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus11/Thietmar/frametext4.htm
18. Рауль Глабер. Пять книг истории своего времени. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus17/Glaber_Raul/text1.phtml?id=7051
19. Флодоард. Анналы.Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня 2020, URL: http://www.vostlit.info/Texts/rus/Flodoard/cont.phtml?id=6697
20. Хроника Сигеберта из Жамблу. Восточная литература. Средневековые источники Востока и Запада, отримано доступ 10 серпня, URL: https://web.archive.org/web/20111012231717/http://www.vostlit.info/Texts/rus16/Sigibert_Gemblasensis/frametext11.htm