• 

«Горе! Де вона, та імперія, що об’єднала вірою чужі народи та наклала на покорених узди спасіння?… Вона втратила ім’я та честь. Замість царя появились царьки, замість царства – жалюгідні уламки…»

Після смерті у 840 р. сина Карла Великого, Людовіка Благочестивого, на політичний арені Імперії Каронгів повторно вийшли три його сини: Лотар, Людовік та Карл. Раніше це відбувалось у 830-834 рр., коли Лотар та Людовік виступили проти волі батька наділити доменом його молодшого сина (що в свою чергу, суперечило капітулярію Ordinatio imperii 817 р.).

В подальшому Людовік, через зосередження своєї політики на східних області Імперії, отримає прізвисько «Німецький»; Карл, в якого з віком волосся почне рідшати, увійде в історію як «Карл Лисий»; Лотар натомість залишиться суто Лотарем, не отримавши прізвиська. Зате, ставши єдиним монархом з титулом імператора, він проявить претензії на володіння своїх братів – це не викликче захоплення в останніх та потягне у 840-843 рр. події, які називатимуть в подальшому «війною трьох братів».

• 

• 

Все почалось з того, що вдова Людовіка Благочестивого, Юдіф одразу ж звернулась до Лотаря та нагадала про умови договору, укладеного в 839 р. у Вормсі, що стосувався поділу Імперії вже поміж трьома спадкоємцями. Так чи інакше, Лотар заявив, що домовленість втратила значення, та нав’язав Карлу новий поділ (користуючись його малолітством), що суттєво вкорочував володіння останнього. Водночас Лотар встановив дипломатичні відносини із своїм племінником Піпіном – спадкоємцем володінь у Аквітанії, супроти Людовіка Німецького. В результаті, Карл та Людовік уклали союз та промовисто заявили, що захищатимуть свої права.

Сили сторін склались наступним чином: навколо Лотаря об’єдналась переважна частина франків та аквітанці, що підтримували Піпіна; за Людовіком пішли східні франки, алемани, сакси й тюринги; на боці Карла були жителі Бургундії та ті аквітанці, що не визнавали Піпіна. Таким був етнічний поділ – в соціальному плані, населення Імперії сприймало міжусобицю аморфно, а представники знаті продавались сторонами конфлікту. До цього додавалось те, що серед братів, казною володів саме Лотар – що й пояснює початкове перетікання війни.

Кульмінацією конфлікту стала битва при Фонтенуа-ан-Пюїзі 25 червня 841 р. Ця баталія була одна з найбільш кровопролитних в епосі – тодішні хроністи повідомляють про 40 000 загиблих у ній – для того часу, небувалу цифру. Попри суперечливість таких даних, з огляду на істотні втрати, церква оголосила з огляду на це трьохденний піст. Сама ж битва була виграна молодшими братами. Лотар відступив, вважаючи необхідним розбити братів почергово.

Однак, Людовік та Карл передбачили і цей варіант. 14 лютого 842 р. вони зустрілись у Стразбурзі та обмінялись клятвою, текст якої вказував:

«Через любов до Бога та заради спасіння християнського народу й нас самих я з нинішнього дня, наскільки Бог дасть мені розуміння та силу, буду пітримувати брата мого у всьому, при умові що він буде чинити так само. І ніколи не вступлю в ніяку домовленість з Лотарем, що була би спрямована проти брата мого, з мого відому».

Така демонстрація намірів заставила Лотаря переглянути перспективи війни – через декілька місяців він з власної ініціативи звернувся до Карла й Людовіка з пропозицією миру. Брати погодились, та після переговорів на початку серпня 843 р. у Вердені був укладений договір, що ознаменував закінчення «війни трьох братів».

Текст договору було втрачено, одак, комбінуючи матеріали з інших джерел, можна скласти чітке уявлення про його умови. Передусім, за регультатами війни, Імперія ділилась на три частини. Найблільшу отримав Лотар, що зберігав й імператорський титул (не виступаючи при цьому сюзереном щодо братів). Держава Лотаря включала землі Італії та території, що межували з нею – на схід від Рейну до Рони, Маасу та Шельди на заході. Людовік Німецький отримував незалежне королівство на схід від володінь Лотаря, Карл Лисий – на захід.

Імперія пережила свого творця на 29 років. Створена з різних частин шляхом завоювання, без єдиної економічної основи, етнічної цілісності, вона не могла бути міцним об’єднанням. Саме тому Карл Великий проводив немало часу в походах, кидаючись то в Аквітанію, то в Італію, то в Саксонію чи Баварію – щоразу, коли виникала загроза відділення цих територій. Його спадкоємець не мав ні батьківської енергії, ні рішучості.

Список використаних джерел та літератури:

1. Левандовский А.П. «Карл Великий. Через Империю к Европе». Москва, 1995.
2. Левандовский А.П. «Карл Великий». Москва, 1999.