Взаємодія світської і церковної влади у вирішенні релігійних конфліктів в Римській Сирії 30-х-40-х рр. V ст.
Взаимодействие светской и церковной властей в решении религиозных конфликтов в Римской Сирии 30-х-40-х гг. V в.
Автор: Водько Владислав Ігорович, історичний факультет, ОНУ ім. І. І. Мєчникова
Переклад: Кирило Степанян
Взаємодія світської і церковної влади
у вирішенні релігійних конфліктів
в Римській Сирії 30-х-40-х рр. V ст.
Імператор Феодосій Великий в 380 р. фактично зробив Нікейську версію християнства державною релігією. Християнська церква ставала важливим інструментом державної політики, механізми функціонування якої Феодосію Великому і його наступникам ще потрібно було випрацювати. Церква, яка ще нещодавно зазнавала утисків з боку держави, часто була не готова до нових ролей. В результаті чого взаємодія з державою відбувалось в розмаїтих і не завжди прийнятних для центральної влади формах. У деяких випадках церковні діячі вступали у відкриті конфлікти з представниками влади і отримували підтримку народу, серед таких найяскравішим на рубежі IV і V століть слід назвати насамперед Іоанна Златоуста, який виступив з промовою проти марнотратної імператриці Евдоксії, порівнявши її з біблійною антигероїнею – Іродіадою [1]. Однак найчастіше світській владі доводилося поратись з конфліктами, що виникали безпосередньо в церковному середовищі, і які часом могли спровокувати протистояння прихильників різних церковних партій, а у виняткових випадках і фізичне насильство, що звичайно ж заважало мирному розвитку держави.
В період тривалого правління Феодосія II (402-450) всередині офіційної церкви існувало кілька значущих конфліктів, основним з яких був конфлікт Антіохійської та Александрійської богословських шкіл, який окрім власне богословсько-філософської площини мав явно політичне забарвлення. Представники обох шкіл боролися за вплив в Константинополі і від імператора часто залежало, наскільки сильно столичний патріарх йшов в руслі його політики, а наскільки виражав інтереси партії, до якої належав. Крім того, сучасники часто відзначали роль церковного люду, який часто висловлював свої переваги з питань кандидатур на патріаршу кафедру та по багатьом іншим церковним питанням. Основним завданням імператорської влади все-таки була підтримка церковного миру, щоб уникнути будь-яких сутичок в ім’я спокою імперії.
III Вселенский Собор.
Розпис собору на честь
Різдва Богородиці Ферапонтова монастиря. 1502 р.
У поданій роботі ми хотіли б розглянути основні проблеми, з якими зіткнулася влада Константинополя в сирійських провінціях після того як на Ефеському соборі 431 р. був засуджений виходець з м. Антіохії Сирійської Несторій.
Свого часу Несторій став єпископом з волі самодержців, які таким чином хотіли послабити вплив місцевих угруповань. Несторій був відомий як яскравий оратор, крім того, вже напочатку власного патріаршества в 428 р. він заявив про те, що буде по можливості допомагати владі: «Цар! Дай мені землю, очищену від єресей, і я за те дам тобі небо; допоможи мені винищити єретиків, і я допоможу тобі винищити персів» [2]. Проте імператор швидко розчарувався в підтримці Несторія. Останній, внаслідок свого радикалізму в боротьбі з аріанством і іншими неортодоксальними, з його точки зору, рухами, провокував все нові конфлікти. Сократ Схоластик пише, що незабаром Несторій отримав прізвисько «пожежа», за те, що після його указу про руйнування молитовного будинку аріан, останні, доведені до відчаю, підпалили його, після чого вогонь перекинувся і на сусідні будівлі, також знищивши і їх [3]. Несторія за його надмірний радикалізм не любили ані столичні інтелектуали, ані імператорські чиновники. Саме ця обставина зробила можливим скинення на Ефеському собору (431 р.) раніше підтримуваного владою Несторія. Формальні причини засудження були, звісно ж, богословськими: Несторій в одній з проповідей допустив необережність, назвавши Богородицю – Христородицею, таким чином нібито заперечуючи божественне втілення Христа. Проте, головною причиною скинення Несторія бачиться саме політична складова. Несторій не міг висловити своє оригінальне вчення, а лише спотворено ретранслював ідеї антіохійської школи богослов’я, яка, визнаючи божественність людської природи Христа, підкреслювала подвійність другої іпостасі Трійці. Дослідник епохи вселенських соборів Антон Карташьов справедливо зауважує: «Якби всі без усіляких дебатів цитовані промови та вирази Несторія були розглянуті при живих коментарях самого їх автора, a не виміряні іншою богословської міркою, то вони могли б бути виправдані як православні». [4]
Найактивнішим учасником засудження Несторія був александрійський єпископ Кирило, зрозуміло, представники Сходу сприйняли це саме як спробу александрійців втягнути столичну кафедру в свою сферу впливу, після чого почався досить болючий розкол. Імператор підтримав лінію Кирила Александрійського і видав указ про спалення книг і проповідей Несторія [5].
Представники сирійської церкви були змушені піти на поступки і визнати скинення представника їхньої школи, проте серед сирійців знайшлося багато радикально налаштованих церковників, які не визнавали жодних поступок з боку антіохійців.
Новий виток конфлікту настав після спроби переможнної сторони засудити слідом за Несторієм і Феодора Мопсуестійського, який вважався вчителем Несторія [6]. Феодор помер в 428 р., проте відставив безліч текстів за життя, на відміну від скинутого патріарха, Мопсуестійський єпископ мав величезний авторитет як мислитель, проповідник і екзегет. Опозиція, що виникла в Сирії, була фактично очолена ректором Едесскої школи – Івою, який в своїй критиці Кирила часто посилався на праці Феодора Мопсуестійського. Саме під керівництвом Іви праці Феодора були переведені вірменською і сирійською мовами, що зробило можливим розширення числа супротивників Кирила і лінії, яка перемогла на Ефеському соборі.
Сама ідея того, що Феодора можна засудити, здавалася сирійцям неприйнятною. Народні хвилювання з цього приводу фіксуються в листуванні Іоанна, єпископа Антіохійського, з Константинопольським патріархом Проклом (434-446). Останній користувався підтримкою імператорів і був фактично провідником їх політики в церковній сфері [7]. Прокл був вельми обережний і досягав потрібного результату шляхом пошуку компромісів. Влада намагалися жодним чином не допустити серйозного розколу, бо останній загрожував посиленням сепаратистських тенденцій, які і так мали місце бути в сирійських провінціях, що межували із Перської імперією. Після листа низки вірменських церковників до Прокла, які вимагали засудити Феодора [8], Прокл видає «Томос вірменам» [9], в якому закликає не засуджувати померлих і дає свою версію ортодоксальної позиції, яка була компромісною і влаштовувала обидві сторони [10]. Опісля імператори Феодосій і Валентиніан написали послання до Івана Антиохійского і Синоду Східної церкви, в якому підтримувалася лінія Прокла з приводу неможливості засудження вже померлих.
Така однозначна позиція світської і церковної влади дозволила згладити конфлікт і на певний час відновити єдність сирійських християн з імперською церквою. В цілому, політика пошуку компромісного рішення показала свою значно більшу ефективність, аніж радикальні інвективи Кирила або ж агресивна боротьба з єретиками з боку Несторія. Діяльність Прокла Константинопольського стала гарним прикладом взаємодії світських та церковних влад в питанні досягнення релігійного миру і спокою в Східних провінціях.
Список використанної літератури:
[1] Сократ Схоластик. Церковная история. Москва, Роспен, 1996, – С. 292
[2] Там же – С. 293
[3] Там же – С. 259
[4] Карташев А. Вселенские соборы//Режим доступа: https://azbyka.ru/otechnik/Anton_Kartashev/vselenskie-sobory/3_2
[5] Imperatoris Theodosii сodex. Liber decimus sextus, 5.66.1//Режим доступа: http://ancientrome.ru/ius/library/codex/theod/liber16.htm#5
[7] Гидулянов П.В. Из истории развития церковно – правительственной власти. Восточные патриархи в период четырех первых вселенских соборов. Историко –юридическое исследование. Ярославль, Типография губернского правления 1908 – – С. 668
[8] Epistola I, Ex libellis porrectis a presbyteris et diaconis, qui transmissi sunt ab episcopis et clericis et monachis, et caeteris Magnae Armeniae et Persidiis et aliis gentibus. Proclo santissimo episcopo Constantinopolitane civitatis//Magna Patrolgiae cursus completus, seriae Graeca. – Excudebatur et venit apud J.-P. Migne , editorem , in via dicta seu Petit – montrouge, nunc vero intra moenia Parisina.1864 – T. 65 – p. 851-853.
[9]Св. Прокл, архиепископ Константинопольский. Томос к армянам. (пер. А. В. Муравьева) //Антология восточно – христианской богословской мысли, ортодоксия и гетеродоксия – СПб. Σμαραγδος Φιλοκαλιας 2009 – Т.1. – С. 596-603
[10]Epistola III Proclus episopus Constantinopolitanus ad Joannem episcopum Antiochiae//Magna Patrolgiae cursus completus, seriae Graeca. – Excudebatur et venit apud J.-P. Migne , editorem , in via dicta seu Petit – montrouge, nunc vero intra moenia Parisina.1864 – T. 65 – P. 873
~
Взаимодействие светской и церковной властей
в решении религиозных конфликтов
в Римской Сирии 30-х-40-х гг. V в.
Император Феодосий Великий в 380 г. фактически сделал Никейскую версию христианства государственной религией. Христианская церковь становилась важным инструментом государственной политики, механизмы функционирования которой Феодосию Великому и его приемникам еще предстояло выработать. Церковь, которая еще недавно терпела притеснения со стороны государства, часто была не готова к новым ролям. В результате чего взаимодействие с государством проходило в самых разных и не всегда приемлемых для центральной власти формах. В некоторых случаях церковные деятели вступали в открытые конфликты с представителями власти и получали поддержку народа, среди таковых самым ярким на рубеже IV и V веков следует в первую очередь назвать Иоанна Златоуста, который выступил с речью против расточительной императрицы Евдоксии, сравнив ее с библейской антигероиней – Иродиадой [1]. Однако гораздо чаще светским властям приходилось справляться с конфликтами, возникающими непосредственно в церковной среде, которые порой могли спровоцировать противостояния сторонников разных церковных партий, а в исключительных случаях и физическое насилие, что конечно же мешало мирному развитию государства.
В период длительного правления Феодосия Второго (402-450) внутри официальной церкви существовало несколько значимых конфликтов, основным из которых был конфликт Антиохийской и Александрийской богословских школ, который помимо собственно богословско-философской плоскости имел явный политический окрас. Представители обеих школ боролись за влияние в Константинополе и от императора часто зависело, насколько сильно столичный патриарх шел в русле его политики, а насколько отражал интересы партии, к которой принадлежал. Кроме того, современники часто отмечали роль церковного люда, который часто высказывал свои предпочтения по вопросам кандидатур на патриаршую кафедру и многим другим церковных вопросам. Основной задачей императорской власти все-таки было поддержание церковного мира, избежание всевозможных столкновений во имя спокойствия империи.
В данной работе мы хотели бы рассмотреть основные проблемы, с которыми столкнулись Константинопольские власти в сирийских провинциях после того как на Эфесском соборе 431 г. был осужден выходец из г. Антиохии Сирийской Несторий.
В свое время Несторий стал епископом по воле самодержцев, которые таким образом хотели ослабить влияние местных группировок. Несторий был известен как яркий оратор, кроме того, уже вначале собственного патриаршества в 428 г. он заявил о том, что будет по возможности помогать властям: «Царь! Дай мне землю, очищенную от ересей, и я за то дам тебе небо; помоги мне истребить еретиков, и я помогу тебе истребить персов» [2]. Тем не менее император быстро разочаровался в поддержке Нестория. Последний, вследствие своего радикализма в борьбе с арианством и другими неортодоксальными, с его точки зрения, движениями, провоцировал все новые конфликты. Сократ Схоластик пишет, что вскоре Несторий получил прозвище «пожар», за то, что после его указа о разрушении молитвенного дома ариан, последние, доведенные до отчаяния, подожгли его, после чего огонь перебросился и на соседние здания, также уничтожив и их [3]. Нестория за его излишний радикализм не любили ни столичные интеллектуалы, ни императорские чиновники. Именно это обстоятельство сделало возможным низложение на Эфесском соборе (431 г.) ранее поддерживаемого властями Нестория. Формальные причины осуждения были конечно богословскими: Несторий в одной из проповедей допустил неосторожность, назвав Богородицу – Христородицей, таким образом будто бы отрицая божественное воплощение Христа. Тем не менее, главной причиной низложения Нестория видится именно политическая составляющая. Несторий не мог высказать свое оригинальной учение, а лишь искаженно ретранслировал идеи антиохийской школы богословия, которая, признавая божественность человеческой природы Христа, подчеркивала двойственность второй ипостаси Троицы. Исследователь эпохи вселенских соборов Антон Карташев справедливо замечает: «Если бы все без всяких дебатов цитированные речи и выражения Нестория были рассмотрены при живых комментариях самого их автора, a не измерены другой богословской меркой, то они могли бы быть оправданы как православные» [4].
Самым активным участником осуждения Нестория был александрийский епископ Кирилл, разумеется, представители Востока восприняли это именно как попытку александрийцев втянуть столичную кафедру в свою сферу влияния, после чего начался довольно болезненный раскол. Император поддержал линию Кирилла Александрийского и издал указ о сожжении книг и проповедей Нестория [5].
Представители сирийской церкви были вынуждены пойти на уступки и признать низложение представителя их школы, однако среди сирийцев нашлось много радикально настроенных церковников, которые не признавали никаких уступок со стороны антиохийцев.
Новый виток конфликта наступил после попытки победившей стороны осудить вслед за Несторием и Феодора Мопсуэстийского, который считался учителем Нестория [6]. Феодор умер в 428 году, однако отставил множество текстов при жизни, в отличие от низложенного патриарха, Мопсуэстийский епископ обладал огромным авторитетом как мыслитель, проповедник и экзегет. Возникшая в Сирии оппозиция была фактически возглавлена ректором Эдесской школы – Ивой, который в своей критике Кирилла, часто ссылался на труды Феодора Мопсуэстийского. Именно под руководством Ивы труды Феодора были переведены на армянский и сирийский языки, что сделало возможным расширение числа противников Кирилла и победившей на Эфесском соборе линии.
Сама идея того, что Феодора можно осудить казалась сирийцам неприемлемой. Народные волнения по этому поводу фиксируются в переписке Иоанна, епископа Антиохийского, с Константинопольским патриархом Проклом (434-446). Последний пользовался поддержкой императоров и был фактически проводником их политики в церковной сфере [7]. Прокл был весьма осторожен и достигал нужного результата путем поиска компромиссов. Власти старались никоим образом не допустить серьезного раскола, ибо последний был чреват усилением сепаратистских тенденций, которые и так имели место быть в граничащих с Персидской империей сирийских провинциях. После письма ряда армянских церковников к Проклу, которые требовали осудить Феодора, [8] Прокл издает «Томос к армянам», [9] в котором призывает не осуждать умерших и дает свою версию ортодоксальной позиции, которая являлась компромиссной и устраивала обе стороны [10]. После императоры Феодосий и Валентиниан написали послание к Иоанну Антиохийскому и Синоду Восточной церкви, в котором поддерживалась линия Прокла по поводу невозможности осуждения уже умерших.
Такая однозначная позиция светской и церковной властей позволила сгладить конфликт и на определенное время восстановить единство сирийских христиан с имперской церковью. В целом, политика поиска компромиссного решения показала свою гораздо большую эффективность, чем радикальные инвективы Кирилла или же агрессивная борьба с еретиками со стороны Нестория. Деятельность Прокла Константинопольского стала хорошим примером взаимодействия светских и церковных властей в вопросе достижения религиозного мира и спокойствия в Восточных провинциях.
Список использованной литературы:
[1] Сократ Схоластик. Церковная история. Москва, Роспен, 1996, – С. 292
[2] Там же – С. 293
[3] Там же – С. 259
[4] Карташев А. Вселенские соборы//Режим доступа: https://azbyka.ru/otechnik/Anton_Kartashev/vselenskie-sobory/3_2
[5] Imperatoris Theodosii сodex. Liber decimus sextus, 5.66.1//Режим доступа: http://ancientrome.ru/ius/library/codex/theod/liber16.htm#5
[7] Гидулянов П.В. Из истории развития церковно – правительственной власти. Восточные патриархи в период четырех первых вселенских соборов. Историко –юридическое исследование. Ярославль, Типография губернского правления 1908 – – С. 668
[8] Epistola I, Ex libellis porrectis a presbyteris et diaconis, qui transmissi sunt ab episcopis et clericis et monachis, et caeteris Magnae Armeniae et Persidiis et aliis gentibus. Proclo santissimo episcopo Constantinopolitane civitatis//Magna Patrolgiae cursus completus, seriae Graeca. – Excudebatur et venit apud J.-P. Migne , editorem , in via dicta seu Petit – montrouge, nunc vero intra moenia Parisina.1864 – T. 65 – p. 851-853.
[9]Св. Прокл, архиепископ Константинопольский. Томос к армянам. (пер. А. В. Муравьева) //Антология восточно – христианской богословской мысли, ортодоксия и гетеродоксия – СПб. Σμαραγδος Φιλοκαλιας 2009 – Т.1. – С. 596-603
[10]Epistola III Proclus episopus Constantinopolitanus ad Joannem episcopum Antiochiae//Magna Patrolgiae cursus completus, seriae Graeca. – Excudebatur et venit apud J.-P. Migne , editorem , in via dicta seu Petit – montrouge, nunc vero intra moenia Parisina.1864 – T. 65 – P. 873
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до –
e-mail – kirilostepanyan@gmail.com
А також, у Facebook – Львівський медієвістичний клуб
Львівський історичний клуб 