ЯК СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ В VI СТ. СТАЛО «ВНУТРІШНІМ ОЗЕРОМ» ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ?
КАК СРЕДИЗЕМНОЕ МОРЕ В VI В. СТАЛО «ВНУТРЕННИМ ОЗЕРОМ» ВИЗАНТИЙСКОЙ ИМПЕРИИ?
HOW THE MDITERRANEAN SEA IN VI C. BECAM THE «INLAND LAKE» OF THE BYZANTINE EMPIRE?
Автор – Ірина ГІЩИНСЬКА, Львівський національний університет ім. Івана Франка
Стаття опублікована в ЗАПИСКИ ЛЬВІВСЬКОГО МЕДІЄВІСТИЧНОГО КЛУБУ. ВИПУСК №2.
У статті розглянуто особливості завойовницької політики Юстиніана І (527–565) та ідею відродження Римської імперії в територіальному вимірі, її практичне втілення. Акцентовано увагу на адміністративній політиці імператора в завойованих територіях та її головних аспектах в імперії загалом.
Ключові слова: Юстиніан І, Велізарій, Римська імперія, війни Юстиніана, завойовані території, адміністративна політика, податки.
«Лише одного разу Візантійська імперія намагалась відновити римську владу навколо всього Середземномор’я, і це майже вдалося. Це була велика авантюра Юстиніана» [3, c. 17].
Чи доречним є термін «авантюра» і те, як вона здійснювалась, спробуємо розглянути в даній статті.
Протягом усього свого правління Петро Савватій (справжнє ім’я імператора Юстиніана І) мав одну провідну мету – відродити єдність Imperium Romanum. Ця єдність мала охоплювати територіальний, політичний, правовий, адміністративний, релігійний, фінансовий аспекти [14]. Юстиніан прийшов до влади в 527 р., хоча неформально ще раніше мав доступ до її важелів, оскільки 9 років був співправителем при Юстині І (518–527). Про характер імператора залишилось достатньо свідчень. Не вдаючись у деталі, зауважимо, що ця людина була надзвичайно амбітною. Шарль Діль пише про нього наступне:
«Цей вискочка сповнений настільки високої думки про свою імператорську гідність, що хотів би, аби його царюванням була позначена і закріплена за його іменем ера повного відновлення всієї імперії» [4, c. 256].
Варто зауважити, що з-поміж цілей Юстиніана І було відродження імперії не лише шляхом завоювань, а й, насамперед, шляхом законодавства. Так, «Звід цивільного права» («Corpus iuris civilis»), який укладався протягом 528–534 рр., а потім доповнювався імператорськими законами Новелами, є безпосереднім свідченням цього.
«Ніколи, можливо, теорія імператорського деспотизму не була виражена більш точно і повно, ніж у законодавстві Юстиніана, і в цьому розумінні Юстиніан був істинним наступником цезарів» [4, c. 265].
Трактування особи Юстиніана І як наступника римських імператорів не є випадковим. Важливо зазначити, що практично вся західна історіографія пише про нього виключно як про останнього римського імператора, діяча пізньоантичного періоду, але аж ніяк як про візантійського василевса. Підтвержденням цьому може слугувати сама політика імператора, спрямована, як вже зазначалось, на відновлення величі Риму. Георгій Курбатов наголошує ще й на тому, що Юстиніан є римським імператором не лише через ідею відродження Риму, а саме за стилем та духом управління [7, с. 249].
Джон Багнелл Бюрі, ірландський історик та візантиніст, історію Візантійської імперії розглядав виключно як безпосереднє продовження Римської імперії. Законодавство Юстиніана він охарактеризував наступним чином: «Великі юридичні роботи, виконані на початку його правління, дихали, деякою мірою, духом античного Риму. Більше того, він представляв останній етап еволюції Римської Імперії; в ньому був втілений його остаточний абсолютизм» [13, р. 351–352]. Повний абсолютизм та централізація – ось головні пункти всього Юстиніанового правління.
Тереза Волінська, посилаючись на американського історика Гланвілла Дауні, пише, що він характеризує Юстиніана як «імператора повною мірою римського, який прагнув досягнути розквіту своєї християнської греко-римської держави, в якій минуле Афін і Єрусалиму було б зібране в єдине ціле»[14, s. 85]. Так, Юстиніан прагнув надзвичайним чином відродити старе, приправивши його духом нової релігії.
Саме в законодавчій політиці звершилася вся велич і повнота влади імператора. Його формула влади «Єдина держава, єдиний закон, єдина церква» повністю себе виправдала. Недостатнім було об’єднання лише територіальне. Для повного утвердження імперії як єдиного організму, потрібно було зробити всіх її мешканців рівними перед одним законом. Не менш важливою була релігійна єдність, оскільки імператорська влада в ранній Візантії (і в пізніші часи) опиралась на християнську ідеологію, увінчану в образі імператора як намісника Бога на землі.
Перше ніж вести мову про завоювання Юстиніана І, варто в загальних рисах охарактеризувати адміністративно-територіальний поділ Східної Римської імперії на початок VІ ст. В адміністративному плані всі її провінції було поділено на західні та східні. До Східної Римської імперії, після падіння Риму в 476 р. відійшли дві великі області (префектури) – Схід та Іллірик. До першої, відповідно, входили такі діоцези (адміністративно–територіальна одиниця у складі префектури) як Азія, Понт, Єгипет, Схід, Фракія. До другої – західна частина, яка включала Дакію та Македонію. Географічно, імперія займала територію усієї Малої Азії, межуючи на сході з Персією та арабськими племенами, включала більшу частину Балканського півострова, північно-східну частину територій Африки, виходячи до берегів Червоного моря, і на півночі займала частину південного берега Криму з Херсонесом. Очолювали ці дві області два префекти преторія, які мали великі повноваження і, фактично, були першими після імператора в справах управління імперією.
Уся суть адміністративної політики імператора зводилась до всеохоплюючої централізації. Відповідно, він хотів розпоряджатися більш простою адміністрацією, маючи меншу кількість провінцій, але краще влаштованих; мати менше чиновників, проте які б володіли більшою владою і більше залежали від центрального управління. У 535 і 536 рр. були проведені реформи, які мали на меті реорганізацію провінційної адміністративної системи. Ми не будемо детально розглядати їх, проте наведемо ключові аспекти цієї політики. Так, зосередження в руках однієї людини військової та цивільної влади і зменшення кількості провінцій – два головних пункти.
Після повстання «Ніка» в 532 р. і після підписання миру з Персією в Імперії запанував відносний спокій, який подарував Юстиніану шанс втілити в життя задумане. Багато дослідників, пишучи про зовнішню політику Юстиніана І, вживають до її характеристики термін «реконкіста», тобто – «відвоювання». В розумінні імператора, він повинен був повернути римські землі під свою владу, що виправдовувала формула Юстиніана про одну імперію, одного імператора й одну віру. Власне, релігійний аспект був надзвичайно важливим, оскільки саме на нього опиралися ідеологічні засади імперської влади.
«Його великою ідеєю було виправлення помилок минулих століть і відбудова в ще більшій величі та славі імперії, Християнської імперії Константина»,
зазначає у своїй праці Роберт Бровнінг [12, p. 89 ].
Варто зазначити, що василевс досягав своїх цілей завдяки вміло вибраному оточенню. Американський історик Джордж Бейкер слушно зауважує, що саме геній «у вмінні розпізнавати геніальність інших» [2, с. 13] допоміг Юстиніанові оточити себе професіоналами. Одним з таких професіоналів був полководець Велізарій. Саме його неперевершений військовий талант приніс Імперії значні перемоги та нові землі. Опісля, його місце посів Нарзес, роль якого теж не варто применшувати.
В землях, які Юстиніан мав на меті відвоювати, вже декілька століть панували варварські королівства (остготи, вестготи, вандали). Населення цих королівств у своїй більшості було християнським: сповідували ортодоксальне християнство, на відміну, наприклад, від готів, які були аріанами [1]. Очевидно, що в очах цих людей Юстиніан виступав їхнім захисником, що робило його популярним [11, p. 136]. Опираючись на це, можемо зробити висновки, що відвоювання Заходу мало також місіонерський характер.
Першою завойованою територією стала Північна Африка, а саме – Королівство вандалів, яке в березні 534 р. було розгромлене Велісарієм. Таким чином, практично все північно-західне узбережжя з м. Карфагеном увійшло до складу імперії. Варто відмітити, що вандали захопили ці землі ще в 439 р., внаслідок чого Римська імперія втратила цінні для неї території. Північна Африка була багатою зерном та оливковою олією, а Карфаген вважався третiм містом імперії, і був великим економічним та культурним центром. Можна стверджувати, що Юстиніан придбав не просто нову територію, а й значні ресурси, котрі могли суттєво сприяти економічному розвитку імперії.
Наступна територія, без якої не могло би бути й мови про відновлення колишньої імперії – це Італія з Римом. Прокопій Кесарійський в своїй праці «Історія війн з готами» (VI ст.) дуже детально розповідає про хід бойових дій. Наступ на землі остготів було здійснено з двох точок: на півночі (в Далмації на чолі з Мундом) і на півдні. Так, з 536 р., на дев’ятому році правління Юстиніана, Велізарій почав захоплення готських володінь із Сицилії, а першим містом, яке здалося, був Неаполь. Остаточно, ці території разом з північно–західною частиною Піренейського півострова увійшли до складу Східної Римської імперії в 554 р., вже завдяки зусиллям Нарзеса. Також, було завойовано низку островів в Середземному морі та поширено вплив на північно-західну частину Балкан. По суті, Середземне море стало внутрішнім озером імперії.
Пропонуємо розглянути, як управлялись ці території в адміністративному плані. Насамперед зауважимо, що Юстиніан не впроваджував на Заході такі ж реформи, що й на Сході. Він хотів відновити там давні римські установи, з якими ці території вже були знайомі. Так, було збережено посаду префекта преторія і поділ влади на військову та цивільну.
Територію Африки було поділено на сім провінцій, чотири з яких (Завітан, Карфаген, Бізацен, Тріполітан) управлялися очільниками з титулом консул аріїв, а три інші (Нумідія, Мавританія, Сардинія) – президами [6].
В Італії під вищою владою префекта були два вікарії – для Риму й для Італії, провінції ж було довірено цивільним чиновникам. В Новелі 75 від 537 р. йдеться про апеляції з Сицилії. Зокрема сказано, що апеляції мають розглядатися квестором Священного палацу і що
«жодна така апеляція не подається до Стародавнього Риму чи до будь-якого судді цього імперського міста, але ви самі повинні слухати і вирішувати звернення, сидячи на місці імператора» [15].
На підставі цієї цитати можемо краще зрозуміти характер імперської політики щодо завойованих територій. Насамперед, це жорстка централізація влади, яка під час правління Юстиніана набуває свого чи не максимального звершення. Утвердження імператора як єдиного джерела права також є беззаперечним свідченням цього.
Дуже важливим є той факт, що зі всіх територій, враховуючи й завойовані, ретельно збиралися податки. Прямим доказом цього може слугувати така цитата з праці Прокопія: «Імператор мав уже під своєю владою всю Сицилію і міг накласти на неї податок» [8, с. 92]. В імператорських Новелах, які стосуються обов’язків чиновників в провінціях, одним з найважливіших обов’язків виступає збір податків з надзвичайною пильністю і без будь–яких пом’якшень. Власне, це є характерна політика всіх імперій, не лише Візантійської. Начальники провінцій повинні були робити все задля наповнення імперської скарбниці. Також їхнім завданням було погрожувати збирачам податків у разі невиконання останніми своїх обов’язків, – погрожувати важким штрафом і навіть ампутацією руки.
Закономірно може виникнути питання, чому така велика увага приділялась саме збору коштів. Є свідчення, що після смерті Юстиніана (565 р.) його наступник отримав пусту скарбницю, і це не дивно. Для війн, які активно проводив імператор, для будівництва (чого лише вартий собор святої Софії в Константинополі), а також для підтримки імператорської пишності (Юстиніан любив розкіш, а його дружина Феодора ще більше), потрібні були величезні суми. Найкращий шлях отримання їх, і один з найлегших, – збір податків.
Якщо дотримуватись тези про причинно-наслідковий зв’язок речей, то політика Юстиніана І набуває виразної логічності. Збільшити податкові надходження можна було лише збільшенням території збору цих коштів, отже завойовницькі походи та приєднання нових територій, крім ідеологічного аспекту, ставили перед собою чітку практичну ціль. Завойовницькі походи, що здійснювалися методами війни, теж потребували значних грошових вкладень, тому збільшується податок зі східних провінцій і посилюється контроль над ними. Власне, Юстиніан ні перед чим не зупинявся в цій сфері діяльності, до того ж, діяв руками «найгіршого з людей» [9], Іоана Каппадокіського, завідувача імператорською казною (до 541 р.), оскільки постійно відчував потребу в фінансах.
Прокопій Кесарійський у своїй «Таємній історії» (VI ст.) постійно наголошує на нещастях і стражданнях підданих від непосильних податків. Він пише, що
«замучені збирачами податків і страждаючі від постійно зростаючих на їхній заборгованості відсотків, вони жили без всякого бажання жити і вмирали повільною смертю» [9, с. 358].
Очевидно, не можна однозначно сприймати свідчення історика, оскільки в законодавчих актах навпаки дуже гарно розписано, що вся політика імператора спрямована лише на благополуччя його народу. Очевидно, більшість історичних джерел, особливо давніх, потребують критичного аналізу та пошуку в них консенсусу, золотої середини.
У «Війні з вандалами» (VI ст.) Прокопій пише, що в ході підготовки до війни
«особливо були в печалі і горювали, переповнені турботами, епарх двору, якого римляни називають претором, і начальник казначейства, так як і всі інші, яким було доручено збір державних чи імператорських коштів, передбачаючи, що їм доведеться надати для військових витрат величезні суми, і що не буде для них ні помилування, ні відтермінувань» [9, с. 202–203].
Наведений уривок підтверджує вищесказане щодо податкової політики імператора.
Не варто впускати того аспекту, що на всіх завойованих територіях постійно знаходились військові гарнізони, які утримувались місцевим населенням. Подібна ситуація була й в інших провінціях, але тут, через можливість повстання чи військових сутичок, значення військового чиннику було посиленим. Водночас, стягувався великий податок для армії (синона), що негативно впливало на загальну атмосферу серед місцевого населення. Сама ж армія була не в найкращому стані, в її лавах була значною кількість варварів, а це збільшувало ймовірність повстання. Прокопій у своїх «Війнах..» часто згадує про те, що імператор вчасно не виплачував військовим належних жалувань і заборгував їм величезні суми.
У руслі цих питань варто згадати про одну посадову особу, яку запровадив Юстиніан у війську і, зокрема, на території Італії. Мова йде про логофета, в обов’язки якого, перш за все, входив збір податків для державної казни. У «Війні з готами» Прокопій Кесарійський подає нам інформацію, про те, що робили ці логофети на території Італії:
«Право займати всі вищі посади, він (імператор) їх (римських сенаторів) позбавив, так званим логофетам дав над ними право тілесного покарання, вимагаючи в них звітів за все те управління, яке їм було надане при готах; зрештою, всіма правдами і неправдами їх змушували платити грекам державні податки під час війни, не менші, ніж у мирний час» [8, с. 318].
Висновки
З одного боку, можна погодитись з вищезгаданою тезою про те, що відродження Римської імперії було великою авантюрою Юстиніана. Зважаючи на особисті риси його характеру, ця теза повністю себе виправдовує. Водночас, Юстиніан вбачив за собою виняткову місію у поверненні земель колишньої Римської імперії. Він горів цією ідеєю, спираючись ще й на ідеологічний аспект – місіонерську роль імператора-християнина. Авантюра полягала ще й в тому, що на початок VІ ст. ніхто навіть не міг уявити про відновлення римського світу. Варварські племена вже досить міцно осіли на територіях, які колись були підвладні цезарю.
В історіографії побутує негативна оцінка такої діяльності Юстиніана. Наприклад, Жан-Клод Шейне пише, що політику імператора часто критикували через те, що він хотів відродити римську велич у той момент, коли критично не вистачало фінансів і військової сили [10]. Арнольд Джонс вважає, що приєднання Італії, Африки, Сардинії і частини Іспанії швидше ослабило імперію, оскільки багато провінцій були економічно виснаженими [5]. Однак, не можна відкидати думку, що Юстиніан переслідував практичну мету в завойовницькій політиці: чим більше територій, тим більше ресурсів.
Тим не менше, Юстиніан І втілив свою ідею в життя (хоч і не на довгий час) і через це його історичний внесок, без сумнівів, заслуговує нашої уваги й подальших досліджень.
КАК СРЕДИЗЕМНОЕ МОРЕ В VI В. СТАЛО «ВНУТРЕННИМ ОЗЕРОМ» ВИЗАНТИЙСКОЙ ИМПЕРИИ?
Ирина ГИЩИНСКАЯ
Львовський національний університет имени Ивана Франко
В данной статье рассмотрены особенности завоевательной политики Юстиниана I, идея возрождения Римской империи в территориальном плане и ее практическое воплощение. Обращено внимание на административную политику императора на завоеванных территориях и ее главные аспекты во всей империи.
Ключевые слова: Юстиниан І, Велизарий, Римская империя, войны Юстиниана, завоеванные территории, административная политика, налоги, область.
HOW THE MDITERRANEAN SEA IN VI C. BECAM THE «INLAND LAKE» OF THE BYZANTINE EMPIRE?
Iryna НISHCHYNSKA
Ivan Franko National University of Lviv
This article describes the features of the aggressive policy of Justinian I, the idea of revival of the Roman Empire in the territorial plan and its practical implementation. Attention is paid to the administrative policy of the emperor in the conquered territories and its main aspects throughout the empire.
Keywords: Justinian I, Belisarius, the Roman Empire, wars of Justinian, conquered territories, administrative policy, taxes, area.
ПРИМІТКИ
1. Аріани – послідовники вчення александрійського пресвітера Арія, який вважав, що син Божий (Христос) є творінням Бога і за своєю сутністю є нижчим від Бога і посередником між Богом та іншими створіннями.
2. Дж. Бейкер, Юстиниан. Великий законодатель, Москва 2004, 182 с.
3. А. Гийу, Византийская цивилизация, Екатиринбург 2005, 547 с.
Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 2.
129
4. Ш. Диль, Юстиніань и Византийская цивилизація вь VІ в., Санкт–Петербург 1908, 685 с.
5. А. Джонс, Гибель античного мира, Ростов-на-Дону 1997, 576 с.
6. Ю. Кулаковский, История Византии, Санкт-Петербург 1996, т. ІІ, 460 с.
7. Г. Курбатов, Ранневизантийские портреты, Санкт–Петербург 1991, 272 с.
8. Прокопий из Кесарии, Война с готами, пер. Е. Косминского, Москва 1950, 519 с.
9. Прокопий Кесарийский, Война с персами. Война с вандалами. Тайная история, пер. Г. Литаврина, Москва 1993, 578 с.
10. Ж.-К.Шейнэ, История Византии, Москва 2006, 160 с.
11. J. Barker, Justinian and the Later Roman Empire, Madison 1966, 318 р.
12. R. Browning, Justinian and Theodora, London 1971, 272 р.
13. J. Bury, A history of the Later Roman Empire, London 1889, vol. I, 482 р.
14. Т. Wolinska, Justynian Wielki, Krakow 2003, 100 s.
15. G. Hopper, Law Library Justinian’s Novels. Режим доступу: http://www.uwyo.edu/lawlib/blume–justinian/ajcedition2/novels/6180/index.html
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 