ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ЛІКАРСЬКОЇ СПРАВИ У ВІЗАНТІЇ В VI–XII ст.
ОБЩИЙ ОБЗОР ВРАЧЕБНОГО ДЕЛА В ВИЗАНТИИ В VI–XII вв.
THE GENERAL VIEW OF DOCTOR`S TREATMENT IN BYZANTIUM IN VI–XII CENTURIES
Автор – Назар КУРІЙ, Лугівська ЗОШ I–II ступенів.
Стаття опублікована в ЗАПИСКИ ЛЬВІВСЬКОГО МЕДІЄВІСТИЧНОГО КЛУБУ. ВИПУСК №2.
У статті пропонується короткий огляд медичної справи Візантії у VI–XII ст. Проаналізовано особливості розвитку медичної справи як за письмовими, так і за археологічними джерелами.
Ключові слова: лікарська справа, візантійські лікарі, Візантія у VI–XII ст.
Лікарська справа у Візантії досліджувалася лише в контексті історії середньовічної медицини. Так, у Російській імперії візантійській медицині був присвячений розділ праці Савелія Ковнера «Історія середньовічної медицини» [16]. У 1961 р. в післяреволюційній Росії вийшли дві «Історії медицини» Феодосія Бородуліна [4] та Михайла Мультановського [25]. Ф. Бородулін виділив короткий огляд лекцій з візантійської медицини, а М. Мультановський у своїй монографії присвятив цій темі п’ятий розділ під назвою «Медицина у Візантії та арабських халіфатах». Глибокому вивченню лікарська справа Візантійської імперії піддалася лише у 80–х рр. XX ст. Варто згадати науковий симпозіум щодо згаданої проблеми, що відбувся в 1983 р. у Вашингтоні – «Symposiumon Byzantine Medicine», а також роботу Тімоті Міллера про візантійські лікарні [48]. В російськомовній літературі на це питання звернула увагу Зінаїда Самодурова [33, 34, 35,]. Також варто відзначити переклад візантійського медичного трактату, виконаний Григорієм Литавріним [24].
У ранній період Візантійської імперії лікарською справою займалися в Олександрійській медичній школі. Тут медичну освіту здобули такі візантійські лікарі як Оривасій, Кесарій, Яків, Аецій з Аміди, Павло Егінський, Гесихій, Дамаскій, Асклепіодот, Палладій. Після завершення навчання в Олександрії, складання іспитів, надання відповідних свідоцтв і закінчення медичної школи лікарі мали змогу займати державні посади і отримати звання старшого лікаря – архіатра. Випускникам цієї школи відкривалися чудові перспективи в Константинополі. Після завоювання арабами Олександрії (642 р.) лікарською школою став заклад у Салерно, заснований в IX ст. на Апеннінському півострові. Ця школа відома, насамперед, своєю анатомічною студією і тим, що тут дозволялося навчатися та викладати жінкам. Анатомію вивчали на підставі розтину тварин (переважно свиней), оскільки християнською релігією осквернення людських тіл заборонялося [9, с. 160]. Інколи цікавість перемагала, і багато хто наважувався досліджувати людську будову всупереч законам:
«Затримано… перебіжчика з християн, ватажка скамарів, якому в пристані святого Фоми відрізали руки і ноги, і потім віддали лікарям; вони його, ще живого, розрізали [від пупа до грудної порожнини – В. О., Ф.Т. ] для вивчення внутрішнього устрою і нарешті піддали спаленню» [22, с. 319].
Окрім вже згаданих медичних шкіл Олександрії і Салерно, медицина разом з іншими науками викладалася у Вищій школі в Константинополі. Лікарі проходили навчання двома способами: індивідуально або в школі. Як правило, професія медика була спадковою, передавалася від батька до сина. У 1134 р. при лікарні існувала школа для дітей, де навчалися майбутні спадкоємці медичного персоналу, які хотіли продовжити роботу своїх батьків. Між іншим, Олександр та його брат Діоскор з Тралл, перейняли навики лікування від свого батька, який лікував жителів міста, син Оривасія, Євстафій, також пішов вслід за своїм батьком. Здобути освіту лікаря міг будь-хто, якщо мав змогу оплатити навчання. Студит у «посланні монаху Феодору» дещо пише про це:
«У лікарів тілесних ми бачимо велику старанність і багато засобів лікування, один візьметься лікувати того, інший іншого, і навіть на тих, хто ходить в званні слуги не забороняється займатися цим, у міру придбаного ними лікарського знання, вищого або нижчого» [42, с 415].
У 1136 р. була створена медична школа при лікарні, побудована імператрицею Іриною для монастиря Пантократора. Заняття з медицини викладав Михаїл Італик (бл. 1090–1157). Описуючи слухачам різні хвороби, він для наочності своїх пояснень показував їм пацієнтів, які знаходилися в лікарні.
Навчання медичній справі ґрунтувалося на творах медиків – Гіппократа та Клавдія Галена. Їхні праці слугували основними посібниками під час вивчення медицини, їх вважали беззаперечними авторитетами [9, с. 160]. Про становлення медичної освіти у Візантії збереглися лише фрагментарні відомості з джерел. Візантійські інтелектуали «Першого візантійського відродження» (визначення Поля Лемерля) включали медицину в коло своїх енциклопедичних знань. Зокрема, патріарх Фотій вивчав медицину разом із граматикою, поетикою, риторикою, філософією [19, с. 12]. Так, у «Бібліотеці» розглядаються разом з іншими творами ще й медичні, наприклад, твори Оривасія, Феона, Аеція з Аміди. Так само володіли медичною освітою Михаїл Пселл [27, с. 163] та пізніше – Анна Комніна, Михаїл Італик.
У першій половині XII ст. з’являється сатиричний діалог «Тимаріон», з нього дізнаємося про хороші медичні знання автора діалогу. Власні наукові здобутки ромеїв у цій галузі до XII ст. виглядали наступним чином:
♦ Оривасій Пергамський (320–400) – лікар і друг імператора Юліана (361–363), склав збірку ексцерптів з найважливіших творів кращих медиків старовини, під назвою «Лікарський збірник». Складався з 70 книг, із яких до нас дійшли тільки 27. «Загальнодоступні лікарства» у 4 книгах, «Синопсис» у 9 книгах;
♦ Аецій з Аміди у VI ст. н. е. склав подібну компіляцію;
♦ Александр з Тралл (525–605) написав твір під назвою «Терапевтика» у 12 книгах, присвячений патології і терапії внутрішніх хвороб, написаний автором на підставі довголітньої практики;
♦Павло Егінський (607–690) – грецький хірург і акушер. Ним був складений компендіум по усіх галузях медицини, особливо важливим розділом якого є «Хірургія» з книги «Короткий виклад Медицини»;
♦ Феофіл – протоспафарій імператора Іраклія (610–641). Склав компілятивну роботу про облаштування людського тіла і трактат про лікування лихоманки;
♦ Лев Математик (між 790 та 800 – на початку 870–х рр.) – ймовірний автор твору Conspectusmedecinae («Огляд медичного мистецтва»), та Епіграми («Про лікаря»). Його Conspectus складається з 7 розділів, де коротко переказуються роботи Гіппократа та Галена;
♦ Лікар Лев (Leonismedici) жив при імператорі Феофілі (829–842). Склав «Лікарський синопсис» та твір De natura hominium synopsis («Про природу людини»). Тема твору подібна до теми твору ченця Мелетія;
♦Чернець Мелетій жив у IX ст. Написав трактати про душу, склад тіла тощо. Він трудився у Свято-Троїцькому монастирі міста Тіберополіса (Мала Азія) і був практикуючим лікарем. Його трактати «Про влаштування людини», «Про природу людини» містять теми з богослов’я, фізіології та анатомії. Він ґрунтувався як на творах Галена, так і на працях отців Церкви: Немесія Едеського (його твір «Про природу людини»), Григорія Нисського, Григорія Назіанзина і Василія Великого. Крім того, чернець залишив коментарі до медичних творів Гіппократа;
♦Феофан Нонн жив при імператорові Константині VII (945–959). Склав медичну енциклопедію під назвою «Епітомія»;
♦Михаїл Пселл (1018–1078) склав поетичний словник хвороб «Краща лікарська праця», написаний ямбами (у 1373 віршах) і книги «Про лазню», «Про дієту». У його трактаті Omnifaria Doctrina чимало матеріалів з медицини та психології;
♦Дамнаст – іатр (з гр. ιατροζ – лікар. Наприклад: Педіатр, Психіатр). Склав відомості про догляд та лікування за вагітними жінками, які відносять до XI ст.;
♦Симеон Сиф – протовестіарій і магістр. Жив при імператорові Алексії I (1081–1118). Складає книгу про правильне харчування, яка ґрунтується, в основному, на античній традиції. Сиф написав й інші книги з медицини, включаючи спростування розробок Галена;
♦Ієрофіл (XII ст.) – автор трактату «Про різну їжу для кожного місяця та її вживання» [49, p. 80–103].
У межах імперії існували лікарні як в містах, так і при монастирях.
Дослідники припускають, що у візантійському Херсоні могла функціонувати міська лікарня на місці архітектурного комплексу площею в 1600 кв. м. у районі так званих «Мертвих воріт». Перший, хто звернув увагу на цю будівлю як міську лікарню, був Сергій Сорочан. Дослідник відносить період будівництва лікарні до V–VI ст., а припинила функціонувати вона в Х ст. [36, c. 962].
У 1134 р. при монастирі Христа Пантократора імператор Іоанн II Комнін (1118–1143) урочисто відкрив лікарню на п’ятдесят ліжок. Типікон монастиря повідомляє про лікарню з п’ятьма палатами. Лікарня складалася з декількох відділень: жіночого, хірургічного, для хворих з гострими захворюваннями (сюди перш за все зараховували хворих очима і шлунком) та для звичайних пацієнтів. Хворим видавали матраци (для лежачих – з отвором посередині), подушки, ковдри, сорочки, плащі. У кожному відділенні (себто на 8–12 пацієнтів) працювали двоє лікарів, троє штатних асистентів (фельдшерів), двоє понадштатних і двоє священиків. Уночі в відділеннях чергували по одному з асистентів [18, c. 67]. У VI ст. при монастирі був побудований nosocomium на 100 ліжок для хворих Єрусалиму та жителів найближчих околиць [29, с. 46].
Із «Житія преподобного Андрія Юродивого», близько X ст., дізнаємося про існування в Константинополі спеціального притулку для психічнохворих, або, за тодішніми міркуваннями, для біснуватих людей. Функціонував притулок при церкві св. Анастасії.
Хворого заковували в кайдани: таке відношення не вважалося антигуманним, оскільки вважали, що в кайдани поміщається не сам хворий, а демон, який вселився у хворого. Заковування в ланцюги було звичайною практикою в подібних випадках [11, с. 18].
Однією з клінік у Константинополі була лікарня Евбул, про яку розповідається в «Житії Луки Стовпника». В ній могли отримати допомогу жителі не тільки столиці, а й навколишніх міст. Феофілакт Нікомедійський за даними його житія, близько VIII ст., побудував лікарню при головному храмі Нікомедії, долучив до роботи лікарів та персонал з обслуговування, надавши в їхнє розпорядження ліжка й постільну білизну для хворих [32, с. 108]. Із «Житія Філарета Милостивого», (VIII ст.,) дізнаємось, що дружина Філарета в себе на батьківщині за гроші імператора відновлювала храми спалені та зруйновані арабами, а також займалася будівництвом монастирів, богаділень, лікарень [7, с. 113].
Тому бачимо, що при церквах та монастирях знаходилися притулки для хворих, рідше будувалися спеціалізовані будівлі для потреб лікарні. Інколи траплялися масові трагічні випадки з хворими, особливо під час воєн та соціальних заворушень. Такий інцидент стався під час повстання «Ніка» в 532 р.
«При ньому [Юстиніані I (527–565) – А. В.] відбулося повстання Димів, і спалили вони Святу Софію, храм Святого Самсона разом з хворими, вхід у Палац, критий міддю, який з тих пір і понині називається Халка (Мідна) через те, що був покритий позолоченими мідними листами» – повідомляє нам «Хроніка Магістра та Симона Логофета» (X ст. ) [43, с. 117].
Церква на свої кошти виконувала важливу державну функцію соціального забезпечення (організації будинків престарілих, госпіталів тощо). Тому для того, щоб церкви та монастирі продовжували займатися благочинністю, імператори надавали їм земельні наділи. Чимало проастіїв (земельні володіння, що знаходилися як в передмістях, так і в межах самого міста) в столиці та в окрузі знаходилися у володінні церков, монастирів, притулків. Прибутки з таких наділів йшли на потреби самої церкви та її установ, зокрема на утримання лікарів, що працювали в благочинних будинках [47, p. 136]. «Богоугодні» будинки отримували право збирати на покриття своїх витрат державні податки з селян, які жили на землі цієї установи. Така дотація називалася «самоповертальна пожертва» [40, с. 36].
Наявні дані в агіографічних джерелах про лікарську справу в церковному та чернечому середовищі:
♦ «Житія Саввіанських мучеників», написані Стефаном Савваїтом (кінець VIII ст.) повідомляють, що арабські племена напали на Савину лавру, а внаслідок погрому за пораненими доглядав авва Фома (авва, абат – ще одна назва настоятеля монастиря в Православній церкві);
♦ «Житія Стефана Савваїта», написані Леонтієм (кінець VIII ст. – початок IX ст.). У них повідомляється, що Єрусалимський патріарх Фома I (807–820) був лікарем та допомагав хворим в Єрусалимі в сані диякона, хоча російський дослідник Хрисанф Лопарєв сумнівається в достовірності цієї інформації [5, с. 13–31].
♦Саїд ібн-Батрік (876–940), який прийняв ім’я Євтихія, ставши мелькітським патріархом в Олександрії (6 лютого 933 р). Йому належить кілька медичних трактатів, які до нас не дійшли, про які згадує його біограф ібн–Абу Осайбія, що склав його коротку біографію в «Життєписах лікарів», (XIII ст.) [15, с. 112–113].
♦ Феодор Студит у «Подвижницьких посланнях до монахів» дещо повідомляє нам про функціонування лікарської справи в монастирі. В настанові (слово 84, пункт 3) пише, що існував у монастирі спеціально навчений монах, який мав досвід у лікуванні недуг. За ним прикріплялися від трьох до п’яти помічників. Особливий кухар – особа, що відповідала за фінанси і людина, яка займалася приготуванням мазей, пластирів, бинтів. У слові 77, пункт 5 Студит так закидає монахам: «І для чого ви ще так неввічливі, що, коли приходить лікар, все біжите до нього, все питаєте, все показуєте члени свої, називаєте хвороби? Чи не соромно вам перед мирською людиною?» [38, с. 234-235, 255].
♦У посланні «чаду Симеону» читаємо про монаха, який лікував хворих поза межами монашого середовища:
«Це я говорю тому, що, як чув, ти залишив келію з метою лікування. Тепер, час не для лікування, а мучеництва. Якщо хочеш лікувати – лікуй словом недужих. А лікувати тілесно хворих дозволено тільки в тому випадку, якщо це зручно робити, проживаючи вдома і не переходячи з місця на місце, і то лише благочестивих чоловіків, а не жінок. Це я тобі раджу з любові» [38, с. 2182].
Щодо використання лікарської праці військових лікарів під час походів, то ми наштовхуємось на відсутність інформації. Г. Литаврін пише, що візантійські воїни мали особисті запаси бальзамів, мазей та перев’язувальних засобів, військові зберігали правила санітарії та гігієни під час та після походів [24, с. 120]. У «Стратегіконі Маврикія» (VII ст.) знаходимо цікаву деталь про спосіб захисту воїнами себе від отруйних стріл:
«…якщо поранений не натерся заздалегідь соком тіріаку або іншими засобами відомими лікарській науці, або, якщо в той же момент не вирізав рану, щоб отрута не розповсюдилась по всьому тілу… » [37, с. 191].
З організації війська ми знаємо, що в кожній тагмі було близько 8–10 санітарів і лікар–хірург [17, с. 47].
За Діґестами «військові лікарі можуть просити про допомогу шляхом відновлення в попередньому сані, оскільки посада, яку вони займають, і суспільству приносить користь, і їм не повинна завдавати шкоди» [10, с. 523].
Дещо дізнаємось із статті Олександра Сиркіна, у ній автор робить короткий огляд побуту, матеріальної культури за джерелом IX–XII ст. У тексті зустрічається згадка про військового лікаря, який працював над хворим (не військовим) у мирний час, але сам автор вважає, що ця згадка пов’язана з часом Олексія I Комніна (1081–1118), при якому інститут військових лікарів почав більш окреслювати свою діяльність та отримав ширше поширення серед населення [39, с. 157].
Як бачимо, лікарська справа у Візантії пристосовується до широкого кола потреб людей, відзначається доступністю до медицини всіх верств населення. Створюються притулки для сиріт та вдів, шпиталі для безхатченків і бідняків, лікарні для прокажених та немічних: nosocomium – для хворих; brephotrophium – для покинутих дітей; orphanotrophium – для сиріт; ptochium – для бідняків і калік; gerontochium – для людей похилого віку; xenodochium – для бідних та хворих паломників.
У період з 325 по 843 рр. у Константинополі існувало 164 філантропічні заклади: 59 будинків для подорожуючих, 49 лікарень, 22 притулки для бідних, 10 будинків для людей похилого віку, 8 лазень, 7 пологових будинків, 6 лепрозоріїв, 2 дитячих будинки, 1 заклад для сліпих [14, с. 187].
Лікарі працювали при лікарнях, монастирях, філантропічних закладах, при дворі імператора, в приватних маєтках. Наприклад, у різні періоди царювання Юстин I (518–527) та Мануїл I Комнін (1143–1180) мали власних придворних лікарів, які за віросповіданням були іудеями. У «Геопоніках», розділ 47 «Про здоров’я хлібороба» є інформація про те, що лікарі могли жити й працювати в господарських маєтках [8, с. 78].
В агіографії VI ст. читаємо про згадку організації медичної гільдії в Константинополі. Диякон церкви Святої Софії, який страждає від обструкції шлунково-кишкового тракту, для лікування викликав найбільш досвідчених лікарів, яких титулують «граф лікарів». Гаррі Маґуліас вважає, що медична гільдія в столиці в VI ст. існувала, а титул «граф лікарів» – це загальний термін для елітного корпусу лікарів, які були аранжовані за ієрархією навичок і досвіду [47, p. 128]. Олександр Рудаков стверджував, що в X ст. константинопольські лікарі організовувалися в корпорацію і підпорядковувались урядовому контролю, свідченням чого є «Житіє св. Самсона Ксенодоха», «Житіє Симеона Метафраста», а також існування безлічі молівдулів і титулу «коміта лікарів» [32, с. 105–106]. Однак із невідомих причин у «Книзі Епарха» не згадується про корпорацію лікарів жодним чином.
Проте, деякі корпорації мали традицію надягати особливі костюми для участі в процесіях і загальних зборах. Такі своєрідні костюми носили, наприклад, лікарі. Феодор Вальсамон (бл. 1130–1199) в коментарях до § 19 Карфагенського помісного собору писав, що патріарх Лука (1156–1169) заборонив священикам вступати в об’єднання лікарів, аргументуючи це тим, що під час процесій вони одягаються в спеціальний одяг своєї корпорації, оскільки священикам не дозволялося носити світські костюми [6, с. 114].
Про способи та методи лікування, якими користувалися лікарі можна почерпнути з візантійського медичного трактату, який датують XI–XIV ст. Власне, з нього ми дізнаємось про основні тогочасні способи та методи медикаментозного лікування та навіть назви галузей медичної науки – фізіологія, патологія, гігієна, симптоматика, терапія [24, с. 281]. Як окремі галузі медицини на той час вже існували: акушерство, офтальмологія, дерматологія, гінекологія, стоматологія [50, p. 115].
При лікуванні тієї або іншої хвороби медики наслідували поради Гіппократа, що рекомендував брати до уваги пори року та сезонність певних захворювань, враховувати місяць, місцевість, клімат, вік, умови та спосіб життя пацієнтів. Візантійські лікарі використовували властивості різних рослин, зокрема – виноград, сандал, яблуко, айва, груша, гранат, слива, майоран, ромашка, лілія, мигдаль, сезам, нарцис, мирт, селера, петрушка, хрін, гарбуз, кріп, буряк, сочевиця, полин, ревінь, часник, цибуля, капуста тощо. Складали з них різні настоянки, відвари та мазі.
Як один із способів лікування була дієта. Дієтичні приписи, що детально описують властивості їжі, були широко поширені. Із приписів дізнаємося про тогочасні уявлення властивостей їжі, смаків, наприклад: «По смаку продукти діляться на вісім груп: на солодкі, гіркі, солоні, гострі, жирні, в’язкі, без смаку та зі смаком» [24, с. 261]. Також лікувальним засобом вважали купання в лазнях. Фундаментальним способам лікування хворих, було виведення «надлишків» з організму хворого за допомогою проносного, сечо-кровопускання. З розповіді Анни Комніної про свого батька, дізнаємось:
«Не давши Олексію снодійного, лікарі вирішили скористатися кровопусканням і зробили надріз на лікті…» [1, с. 428].
Набув поширення також ще один метод – припікання [1, с. 429].
Опираючись на археологічні знахідки медичного реманенту візантійських лікарів, можна скласти детальнішу картину лікарської справи. В їхньому арсеналі знаходилося близько двох сотень хірургічних інструментів. Зокрема: пінцети (слугували для розтягування ран); зонди; шпателі; ножі (використовували як ланцет для кровопускання); припікачі (для дезінфекції ран після хірургічного втручання, ампутацій); спеціальні ложки (використовувалися в акушерстві); гусяче пір’я (ці інструменти використовувалися в операціях на оці). Виготовлювали хірургічні предмети як з бронзи, кісток, так і зі срібла [45, p. 187–188].
У візантійському медичному трактаті знаходимо спосіб приготування знеболюючих та снодійних ліків [24, с. 283]. Тут можна стверджувати про перші прототипи наркозу в лікарській справі. Про хірургічні втручання ще дають свідчення і писемні джерела. Наприклад, натяк на хірургічну операцію ми можемо знайти у «Візантійських Житіях Святих VIII–IX ст.». Йдеться про наступне:
«У одної жінки були надзвичайно важкі роди; лікарі радили навіть розсікти лоно і витягнути звідтам дитину» [5, с. 283].
Прямі докази хірургічного втручання візантійських лікарів знаходимо в «Життєписі візантійських царів» – згадка про «сіамських» близнюків, яка датується 945 р.
«У ті дні прибуло в місто якесь вірменське чудовисько. Це були два зрощених хлопчика – породження одного черева. Вони зрослися животами до самого низу, і члени їх тіла – здорові і неушкоджені, як би розташовувалися один проти іншого. Довгий час вони перебували в місті, всі витріщалися на це страшне чудовисько, а потім вигнали як погане знамення. При єдиновладному ж правлінні Константина вони знову з’явилися в місті. Коли ж один з них помер, досвідчені лікарі майстерно відсікли частину, що зрослася, в надії, що другий з них виживе. Але, проживши три дні, він помер» [30, с. 267 ].
Ще один доказ цьому знаходимо в надгробному слові Микиті (до 775–824 рр.), ігумену Медікійського монастиря, де автор надгробного слова, описує життя та діяльність ігумена. «І тому батько, розгнівавшись, так нещадно бичував [Микиту – Т. С.], що спина його загноїлася від нестерпних побоїв і лікарі застосували хірургію…» [12, с. 271].
Траплялися випадки, коли візантійці боялися лікарів, бо вони могли шахраювати і наживатися на пацієнтах. Про це читаємо в творі Кекавмена Катакалона (§ 55). Назва уривку перекладається як: «Про те, щоб не попасти в руки лікарям». Наступні слова є пояснювальними:
«Молись про те, щоб не впасти в руки лікаря, навіть якщо він дуже вправний, бо він скаже тобі не те, що слід. Якщо твоя хвороба незначна, він її перебільшить надміру і скаже: «Потрібні тобі трави дорогої ціни; але все-таки я тебе вилікую». Потім взявши у тебе гроші, скаже, що цього недостатньо було для покупки. Бажаючи тобою поживитися, він велить тобі те, що противно твоїй хворобі, і роздражнить ще більш твою хворобу; потім знову буде лікувати, і знову затягне недугу. Роблячи це багато разів, він отримає від тебе, що йому потрібно; і ледь тоді прийме належних заходів» [21, с. 241].
Про лікаря-шарлатана розповідається в невеликому сатиричному творі «Кат, або Лікар» Феодора Продрома (XII ст.), де він розповідає про свій невдалий візит до ескулапа, який намагався видалити в нього зуб. Феодор Продром детально описує процесс лікування: спочатку лікар розрізав йому ясна, потім хворий зуб вирвав інструментом, яким можна було вирвати бивню в слона, а не тільки видалити зуб у людини. У результаті всіх маніпуляції горе-лікар зумів лише відламати частину зуба пацієнта [34, с. 322].
Лікарі не тільки шахраювали, а й використовували свої знання в царських інтригах, мова йде про аварських правителів. Про це нас інформує Феофан Сповідник за 756 р.: «…Він помітивши в ньому головний біль у половині голови [мігрень – В.О, Ф.Т] і запаморочення, запевнив, що він вилікує його, якщо він дозволить вдихнути собі в ніздрі чхальний порошок, який винайдений лікарем його ймення Мойсей… а сам цей Авделла переконав подарунками… приготувати сильні ліки, і між іншим дуже снодійні. Ізевіс Муса, повірив Авделлі, хоча і остерігся від бенкету з ним, побоюючись зловмисності його, але чхальний порошок прийняв. Всі головні почуття його запаморочені, головні дії розуму зупинилися, і він лежав безмовний…»[22, с. 319].
Припускаємо, що зловживання, які робилися лікарями, могли походити не тільки від власних суб’єктивних чинників, але й від законодавчих, за якими смерть пацієнта не була провиною лікаря. Можливо, наведена нижче стаття Діґест стосувалася до тих епізодів, де особа не маючи освіти, лікарської практики, бралася за лікування. Титул XVIII:
«…Лікарю не ставиться в провину настання смерті, але має бути поставлено те, що він скоїв у силу своєї недосвідченості; злочин, вчинений особою, яка обманює людей, що знаходяться в небезпеці, не повинно залишатися безкарним під приводом слабкості людської природи» [10, с. 175].
Про ще один інцидент читаємо в «Корисній історії» IX ст. Петра Сицилійського. Йдеться про засновника єретичного вчення Мані: «Хворів син перського царя, за яким доглядали безліч лікарів. Мані оголосив, що він зможе вилікувати його. Віддалилися лікарі, а разом з ними і життя хлопчика. Після цього соромили цю людину і його нечестя, та й віддали його до в’язниці».
Філософ був поміщений у в’язницю не тому, що був засуджений за осуд царя і не тому, що він знищив ідоли, а тому що збрехав, обіцяючи врятувати хлопчика. Він став причиною смерті того, кого можна було врятувати лікарської турботою. Прогнавши лікарів, він убив його своєю недбалістю [3, с. 175]. Ми не знаємо, чи Мані мав відповідну освіту та практикував лікарську справу, але в даному джерелі варто зважати на церковні штампи автора. Петро Сицилійський зображає Мані як єретика, тобто як брехуна та злодія.
Фреска Доменіко ді Бартоло
Постає питання: скільки ж отримували лікарі за свою роботу? Серед розмаїття хвороб та відсутності інформації про ціни за їхнє лікування все ж таки існують деякі дані. На допомогу приходить «Морський закон» (VII–IX ст.):
«Якщо хто з навклірів або купців, або моряків вдарить кого кулаком і пошкодить око, або вдарить ногою в пах, що заподіє грижу, то той, хто вдарить, повинен сплатити лікарю за лікування і втрату ока 12 золотих, а за грижу – 10 золотих» [27, с. 20].
Тому послуги, як бачимо, були не з дешевих. Доказ цьому знаходимо в «Житії Мелетія Нового» (XII ст.). Автор розповідає про те, як у «правителя Пелепоніса» захворів родич. Хлопчику ставало від хвороби все гірше й гірше.Як пише автор: «цей Нікеріт придумував усілякі засоби лікування, збирав звідусіль і з усіх країн ескулапів, які, подібно ненажерливим шулікам, поїдали його майно» [28, с. 146]. Із біографії Никифора Влемміда знаємо, що його батько належав до вищого класу константинопольських громадян та був лікарем, що дало змогу Никифору отримати ґрунтовну освіту в приватних дидаскалів [2, с. 3].
Придворні лікарі були високопривілейованою групою, звільненою від усіх звичайних податків. Поруч з ними в Константинополі існувало чимало звичайних лікарів, які були в кожному з регіонів столиці. Вони, мабуть, отримували зарплату від держави, але нерідко й самі клієнти платили їм за послуги. Чимало було приватних лікарів, які жили виключно на ті кошти, які отримували від хворих [41, с. 103]. Як зазначав Михайло Сюзюмов, що «…заробіток лікарів зазвичай оплачується не заробітною платою, а почесним підношенням – гонораром» [34, с. 247]. Пересічні візантійці користувалися послугами лікарів нижчого класу, лікарська справа яких наполовину межувала зі знахарством. Навіть раби-лікарі коштували дорого. Наприклад, у «Заповіті протоспафарія Воіли» (XI ст.) є реляція, що ціна на лікарів у XI ст. становила 60 номісм [13, с. 222 ].
Щодо соціального становища лікарів, то варто згадати класифікацію складу населення візантійської столиці в IV–VI ст. ірландського історика Джона Бьюрі. Згідно з його характеристикою, між імператором і народними масами знаходилася аристократія, яка в свою чергу поділялася на вищу, середню і нижчу. До аристократії він зараховував вищих чиновників, професорів університету та лікарів, які мали високий статус. Середні верстви, на думку автора, були представлені багатими купцями й юристам-початківцями; далі йшли лікарі, які не мають привілеїв, вчителі, ритори та міська біднота.
Франц Тіннефельд ділить населення Константинополя на сенаторську аристократію, окремі категорії чиновників, військових, кліриків, вчених, лікарів, адвокатів, архітекторів, торговців, ремісників, осіб без певних занять і рабів. Ганс-Ґеорг Бек всіх жителів Константинополя ділить на три групи: аристократію, середні верстви і народні маси. Середні верстви, на думку автора, були представлені власниками ергастеріїв, середніми землевласниками, лікарями, викладачами [44, с. 103].
З часів Юстиніана I поступово відбувається спад у культурі та освіті. Зміни зачепили також лікарів. Прокопій Кесарійський пише, що імператор скасував пенсії лікарям та викладачам [31, с. 103]. Як зазначає Олександр Каждан, візантійські медики після VII ст. втратили своє соціальне становище. Агіографія майже не згадує про них, а інтелектуали «Македонського відродження» не розглядають лікарів як собі рівних [46, p. 51]. В іншій статті про соціальний склад населення візантійських міст дослідник про лікарів не згадує нічого [20, с. 85-96].
Підсумовуючи, можна зауважити, що візантійська медицина була орієнтована на соціальну більшість населення, оскільки отримати лікарську допомогу міг будь-хто. Беручи свій початок із Елліністичної Греції, протягом VI–XII ст. візантійська медицина йде на спад. Імператори Македонської династії перестають піклуватися про розвиток науки, що впливає негативно й на медицину. Паралельно лікарська справа бурхливо розвивається в арабському світі. З’являються нові імена, які піднесуть середньовічну медицину на новий рівень розвитку: Гонен, Юханна ібн Масавай (753–853), Хунайн ібн Ісхак Johannitius (809–873), Алі ібн Сахль Раббаналь-Табарі (838–870), Ар–Разі (865–925), Альбукасіс (936–1013), Авіценна (980–1037), Ібн аль–Вафід (997–1074); Ібн Зухр (від 1072 до 1094–1162) та ін. Візантійська медицина досягне свого апогею згодом із Іоанном Актуарієм.
ОБЩИЙ ОБЗОР ВРАЧЕБНОГО ДЕЛА В ВИЗАНТИИ В VI–XII вв.
Назар КУРИЙ
Луговская ООШ I–II ступеней
В статье предлагается краткий обзор медицинского дела Византии в VI-XII вв. Проанализированы особенности развития медицинского дела как по письменным, так и по археологическим источникам.
Ключевые слова: врачебное дело, византийские врачи, Византия в VI–XII вв.
THE GENERAL VIEW OF DOCTOR`S TREATMENT IN BYZANTIUM IN VI–XII CENTURIES
Nazar KURIY
Luhivska School
The article offers a brief overview of the medical case of Byzantium in the 6th-12th centuries. The specifics of the development of medical affairs are analyzed both from written sources and from archaeological sources.
Keywords: doctor treatment, byzantine doctors, the Byzantine Empire in VI–XII c.
ПРИМІТКИ
1. Анна Комнина, Алексиада, пер. Я. Любарского. Москва 1965, 688 с.
2. В. Барвинок, Никифоръ Вллемидъ и его сочинения, Киев 1911, отд. I., 366 с.
3. Р. Бартикян, Петр Сицилийский и его «История павликиан», «Византийский Временник» 1959, т. 18, с. 323–360.
4. Ф. Бородулин, История медицины, Москва 1961, 251 с.
5. Византийские Жития Святых VIII–IX веков, пер. Х. Лопарева, «Византийский Временник» 1912, т. 19 (Вип. 1–4), с. 1–150.
6. Византийская книга Эпарха, пер. М. Сюзюмова, Москва 1962, 294 с
7. Византийские легенды, ред. С. Поляков, Ленинград 1972, 301 с.
8. Геопоники, пер. Е. Липшица, Москва-Ленинград 1960, 225 с.
9. Е. Гранстрем, Отрывок медицинского трактата Аэция из Амиды в списке X–XI вв., «Византийский Временник» 1956, т. 9, с. 159–169.
10. Дигесты Юстиниана, пер. Л. Кофанов, Москва 2002, 584 с.
11. Житие блаженного Андрея Христа ради юродивого (870–936 гг.), сост. Н. Трофимов, Москва 2012, 221 с.
12. Жития византийских святых эпохи иконоборчества, за ред. Т. Сенинa, Санкт-Петербург 2015, т. I., 804 с.
13. Завещание протоспафария Воилы, «ЖМНП», пер. В. Бенешевича, 1907, с. 219–231.
14. И. Иванов, Благотворительность и медицина в Византии, «Общество. Среда. Развитие». Terra Humana. (Здоровоеобщество)» 2010, № 3, с. 186–189.
15. Л. Исакова, К вопросу о хронике Евтихия и ее рукописях, «Византийский Временник» 1983, т. 44, с. 112–116.
16. История средневековой медицины, за ред. С. Ковнера, Киев 1893, вып. 1–2, 635 c.
17. Історія Візантії. Вступ до візантиністики, за ред. С. Сорочана та Л. Войтовича, Львів 2011, 880 с.
18. А. Каждан, Два дня из жизни Константинополя, Санкт-Петербург 2002, 320 с.
Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 2.
175
19. А. Каждан, История византийской литературы (850–1000гг.). Эпоха византийского энциклопедизма, пер. Д. Абдрахмановой, Санкт-Петербург 2012, 376 с.
20. А. Каждан, Социальный состав населения византийских городов в IX–X вв., «Византийский Временник» 1956, т. 8, с. 85–96.
21. Кекавмен. Советы и рассказы: Поучение византийского полководца XI века, за ред. Г. Литаврина, Санкт-Петербург 2003, 711 с.
22. Летопись византийца Феофана от Диоклетиана до царей Михаила и его сына Феофилакта, пер. В. Оболенский, Ф. Терновский, Москва 1884, 370 с.
23. Г. Литаврин, Византийский медицинский трактат XI–XIV вв. «Византийский Временник» 1971, т. 31, с. 249–301.
24. Г. Литаврин, Как жили византийцы, Москва 1974, 191 с.
25. М. Мультановский, История медицины, Москва 1961, 347 с.
26. Михаил Пселл, Хронография, пер. Я. Любарского, Москва 1978, 319 с.
27. Морской закон, [в:] «Античная Древность и Средние Века», пер. М. Сюзюмова, Москва 1969, Вып. 6, с. 3–54.
28. Николая епископа Мефонского и Феодора Продрома, писателей XII столетия, жития Мелетия Нового, «Православный палестинский сборник», пер. В. Васильевского, Санкт-Петербург 1886, Вып. 17, 246 c.
29. М. Пархоменко, О медицине в византийском Херсонесе–Херсоне, «Вісник Харківського національного університету ім. В. Каразіна» 2011, Вип. 44, с. 40–52
30. Продолжатель Феофана. Жизнеописания византийских царей, за ред. Я. Любарского, Санкт-Петербург 2009, 400 с.
31. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история, пер. А. Чекаловой, Москва 1993, с. 432.
32. А. Рудаков, Очерки византийской культуры по данным греческой агиографии, Санкт-Петербург 1997, 296 с.
33. З. Самодурова, Естественнонаучные знания, [в:] Культура Византии. Вторая половина IV–VII вв., за ред. З. Удальцовой, Москва 1987, 723 с.
34. З. Самодурова, Естественнонаучные знания, [в:] Культура Византии. Вторая половина VII–XII вв., за ред. З. Удальцовой, Г. Литаврина, Москва 1989, 680 с.
Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 2.
176
35. З. Самодурова, Система подготовки врачей в Византии в VII–XII вв. Центры медицинского обучения, [в:] «Византийские очерки» 1996, с. 25–38.
36. С. Сорочан, Византийский Херсон (вторая половина VI – первая половина Х вв.). Очерки истории и культуры, ред. Г. Ивакин, Харьков 2005, ч. 1–2, 1648 с.
37.Стратегикон Маврикия, за ред. В. Кучмы, Санкт-Петербург 2004, 256 с.
38.Феодор Студит, Сочинения, Москва 2015, 2324 с.
39. А. Сыркин, Сведения «Дигениса Акрита» о византийском быте и памятниках материальной культуры. «Византийский Временник» 1962, т. 21 (46), с. 148–164.
40. М. Сюзюмов, Экономические воззрения Льва VI, «Византийский Временник» 1959, т. 15, с. 33–50.
41. М. Сюзюмов, Трудовые конфликты в Византии, [в:] Византийские этюды, Екатеринбург 2002, с. 269–304.
42. Творения преподобнаго отца нашего и исповедника Феодора Студита, под ред. архимандрита Фотия, Санкт-Петербург 1867, Ч. II., 617 с.
43. Хроника Симеона Магистра и Логофета, перевод А. Виноградова, Москва 2014, 264 с.
44. А. Чекалова, Константинополь в VI веке: Восстание Ника, Санкт-Петербург 1997, 332 с
45. L. Bliquez, Two Lists of Greek Surgical Instruments and the State of Surgery in Byzantine Times, «DumbartonOaksPapers» 1984, vol. 38, p. 187–204
46. A. Kazhdan, The Image of the Medical Doctorin Byzantine Literature, «Dumbarton Oaks Papers» 1984, vol. 38, p. 43–51.
47. H. Magoulias, The Lives of Saints as Sources of Data for the History of Byzantine in the Sixth and Severth Centuries, «Byzantinishe Zeitschrift» 1964, Bd. 57. p. 127–150
48. T. Miller, The Birth of the Hospital in the Byzantine Empire, Baltimore and London 1997, 288 p.
49. P. Prioreschi, A History of Medicine: Byzantine and Islamic medicine, Omaha, Horatius Press, Vol IV, Roman Medecine, 2001, 479 p.
50. O. Temkin, Byzantine Medicine, Tradition and Empiricism «Dumbarton Oaks Papers» 1962, vol. 16, p. 97–115.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 