ПОЕТИКА ПЛАЧУ У ВІТЧИЗНЯНІЙ СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
ПОЭТИКА ПЛАЧА В ОТЕЧЕСТВЕННОЙ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ЛИТЕРАТУРЕ
THE POETICS OF CRYING IN NATIONAL MEDIEVAL LITERATURE
Автор – Галина МАРТИНЮК, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки (м. Луцьк, Україна).
Стаття опублікована в ЗАПИСКИ ЛЬВІВСЬКОГО МЕДІЄВІСТИЧНОГО КЛУБУ. ВИПУСК №2.
У статті проаналізовано мотиви плачу в найвідоміших пам’ятках Середньовіччя, окреслено витоки літературного жанру ляменту. Акцентовано увагу на значному впливі фольклору в середньовічній книжній літературі.
Ключові слова: плач, мотиви плачу, книжна традиція, Середньовіччя.
У середньовічному соціокультурному просторі сприймання смерті людини, процес тужіння та акт поховання померлого суттєво вплинули на формування чуттєво-образної системи вітчизняного письменства. Мотиви плачу до структури пам’яток середньовічної літератури входять фрагментарно, не відділяючись від основної канви тексту.
Синтез фольклорної та книжної традицій є характерною рисою для середньовічного тексту. Історичні факти чергуються з ліро-епічними жанрами, а світські чи християнські теми розкриваються за допомогою народнопоетичних (або ж язичницьких) образів та символів. Засвідчує про фольклорну традицію і наявність оплакувальних мотивів у творі.
Науковці виокремлюють насамперед філософський [12], історичний, політичний [5] контексти середньовічних пам’яток, характеризують їхню систему образів [4; 7]. Засоби емоційності в давній літературі досліджували Степан Мишанич [10], Валентина Коваль [7], Ольга Малікова [9]. Проте сугестивна експресія та емоційне навантаження цих текстів не набули системного висвітлення в літературознавстві.
Мета дослідження – показати роль і місце оплакувальних мотивів у середньовічній традиції та з’ясувати художні особливості зароджуваного літературного жанру ляменту. Об’єкт дослідження становлять пам’ятки епохи Середньовіччя – «Слово о полку Ігоревім» (ХІІ ст.), «Моління Данила Заточника» (кінець ХІІ – початок ХІІІ ст.), «Слово про Лазареве воскресіння» (кінець ХІІІ – початок ХІV ст.), «Повідання про святих князів Бориса та Гліба» (кінець ХІ – початок ХІІ ст.), «Галицько-Волинський літопис» (ХІІІ ст.). Поетика плачу передбачає наявність у творі напруженого трагічного настрою, виразів відчаю, горя; образи-контрасти, образи-символи; відповідні риторичні фігури та речитативна форма укладаються в традиційні формули; мова голосінь завжди піднесена та урочиста.
Житія як здобуток християнської літератури передбачали описи страждань і смерті християнських мучеників. У першій частині анонімного «Повідання про святих князів Бориса та Гліба» – «Забиття Бориса» – маємо два яскраво виражених плачі: Бориса до померлого батька та Бориса до Бога вже перед власною смертю.
«Горе мені, отче і господине мій, до кого прийду і на кого мені дивитися? Горе мені, батьку, очей моїх сяяння і зоря лиця твого! Браздо юності моєї, керівниче нерозуму мого, від кого ще я насичуся ученням та розумом! Горе мені, горе мені, що не було тут мене, світе мій, та ж бо поніс би я сам чесне тіло твоє, поховав би і в гробові поклав!» [1]
– так плаче син, то питаючи розради в небіжчика, то звинувачуючи його у відході, то возвеличуючи. Возвеличування померлого відбувається за рахунок вживання синонімічного ряду звертань – від прямого до переносного значення: батьку, отче, господине, браздо, керівниче, світе. Сюди ж віднесемо і ускладнені порівняльні сполуки «очей моїх сяяння і зоря лиця твого».
Разом із запровадженням християнства у слов’ян поширювалась традиція хоронити померлих в гробу. Відтак гріб як невід’ємний атрибут поховального обряду в плачі Бориса символізує перехід до нового, вічного життя, а репліка «поховав би і в гробові поклав» буквально означає «уберіг би і викупив від гріха».
Про риси поетики плачу свідчить не лише возвеличувальний пафос, відповідна символіка, але й речитативний спосіб викладу. Типові для оплакувальних мотивів вирази болю від втрати, неможливість побачити та повернути померлого в тексті передано вигуками, риторичними запитаннями; анафора «горе» посилює трагічний настрій. Мова зазначеного епізоду патетична та піднесена.
Зрозумівши, що задумав підступний Святополк, Борис, як християнин, апелює до Бога молитвою-плачем: «Сліз моїх не зневаж, Владико, адже я на Тебе уповаю…» [1], прагнучи якомога швидше воз’єднатися з душею батька та іншими святими.
На форму, близьку до оплакувальної, натрапляємо в тексті «Слова о полку Ігоревім». Це плач руських жінок, який найчастіше ототожнюють з народними плачами-голосіннями. Та й у цілому психологічний настрій пам’ятки різко контрастує з мотивами радості, піснями про перемогу, яких тут значно менше, аніж жалібно-розпачливих жестів.
Уривок із плачем «жінок руських», що нагадують хор в давньогрецьких трагедіях, містить ще й пряме звертання до небіжчика, відкритий вираз резиґнації:
«Жони руські заплакали,/ Словами промовляючи: «Вже ж нам про милих своїх/ Ні мислю не помислити,/ Ні в думці не подумати,/ Ні очима їх не побачити,/ Вже ж нам серебром-золотом/ Довіку не тішитись!» [14].
З приводу визначення жанрової та художньої природи ще одного епізоду, відомого як «плач Ярославни», літературознавці не мають одностайного погляду.
Форма виконання голосінь, на думку Ольги Фрейднберг, та їх текстові характеристики (часті звертання) є ознакою того, що похоронні плачі походять від замовлянь, які в давнину були словесними формулами. На думку Олександра Потебні, голосіння виникли з прадавніх замовлянь на основі віри в магічну силу слова, що має здатність повертати душу зі світу мертвих.
Михайло Грушевський указує, що
«старі містичні переконання про всемогутність слова і магічного обряду відступили і розтопилися перед новими поняттями і перед лірикою жалю і резиґнації».
Таким чином, похоронні голосіння з часом втрачають ознаки та функції магічних замовлянь. У формулюванні М. Грушевського назва «плач Ярославни» фігурує поруч із дефініцією «голосіння-закляття» [5, c. 234].
«Плачем» називає звернення Ярославни і Дмитро Чижевський. Проте, як зазначає вчений:
«Слово» – твір, безумовно, двірської поезії, не народної». Сучасний дослідник Сергій П’ятаченко вважає, що досліджуваний фрагмент тексту – язичницька молитва, особливий магічний ритуал [15, c. 60].
Такої позиції дотримується і Петро Білоус: «На нашу думку, монолог Ярославни у художній структурі «Слова» має виразні жанрові та поетичні прикмети замовляння» [2, c. 217].
Спираючись на природу фольклорного плачу, мусимо визнати, що так званий «плач Ярославни», окрім яскравих жанрових ознак замовляння, містить у собі й риси оплакувальної поетики, про що свідчить, зокрема, його речитативна форма:
«Плаче-тужить Ярославна/ Вранці в Путивлі на валу,/ Словами промовляючи: «О вітре, вітрило!/ Чому, господарю, силою вієш?(…)/ Чому, господарю, по ковилі срібній/ Розсіяв ти мої радощі?» [14]
Наведені зразки колективного та індивідульного плачів посилюють експресивну тональність усього твору, нагнітаючи атмосферу поразки. У відчаї знаходяться не тільки людські персонажі, а й уся Русь; емоційні стани та топоніми зазнають персоніфікації:
«Застогнав тоді Київ тугою,/ Заголосив Чернігів напастями,/ Журба розлилась по Руській землі,/ Печаль гірка розтеклася» [14].
«Галицько-Волинський літопис» містить зразки офіційних, громадських плачів. Цей «слізний» елемент подано декоративно, без чуттєвого словесного супроводу. Так, в епізоді про смерть дружини князя Миндовга (1251–1263) так зображено цю сумну подію: «Ось сестра твоя мертва. Поїдьно оплакати свою сестру» [3]. Індивідуальне переживання винесено поза межі тексту. Словесний потік практично позбавлений художніх засобів, які б передавали біль і тугу від утрати. Автор вибудовує публіцистичні версії трагічних подій.
Більш розгорнуто та експресивно описано у творі смерть князя Володимира Васильковича. Княгиня Ольга, дружина князя,
«безперестану плакала, стоячи перед гробом, сльози свої проливаючи, як воду, так голосячи і примовляючи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! […] Багато обид зазнав ти од своїх родичів, та не бачила я тебе, господине мій, ніколи ж, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив» [3].
В наведенному уривку збережно емоційний пафос та патетику. У багатьох міфологічних системах сльози символізують муки, каяття, чистоту, а також – новий початок, зародження нового життя. Християнська традиція тлумачить сльози як процесс духовного очищення.
Проте вдова оплакує передовсім не свого чоловіка, а державного мужа.
Плачуть за князем і «ліпші мужі володимирські», і «усе множество володимирців – мужі, і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали, немов при взятті Єрусалима, коли вели їх у полон вавілонський; і нищі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих» [3].
Згадуючи сюжет біблійної історії, автор актуалізує мотив розпачу від утрати. Переживається ситуація, що виникла внаслідок смерті дбайливого господаря князівства та сумної перспективи на майбутнє.
Після панегіричного опису всіх достоїнств померлого, автор від третьої особи переходить до першої, передаючи вже власні переживання, оформлені як риторичні запитання, вигуки, заклики тощо, традиційні для народних голосінь:
«Встань із гробу твойого, о преславна голово, встань! Отряси сон! Ти бо не вмер, а спиш до спільного всім воскресіння!» [3].
У формі волання, напруженого емоційного звертання написана й передсмертна молитва самого Володимира:
«І сів він на стільці, тому що не міг стояти од немочі, і, звівши руки до неба, молився зі сльозами, говорячи: «Владико, господи, боже мій! Поглянь ти на неміч мою і побач смирення моє, що проймають мене нині, – на тебе бо уповаючи, я терплю»[3].
«Моління» Данила Заточника» – один із найзагадковіших світських літературно-публіцистичних і суспільно-політичних творів давньої писемності. Сергій Єфремов назвав «лямент дворянського фiлософа» дуже цікавим, бо він показує «той громадський розклад, на який встигла вже розжитися стара Русь, i дає… зразок класової психологiї тогочасної аристократiї» [6, c. 345]. За своєю емоційною силою твір близький до голосінь-плачів. Данило Заточник максимально демонструє власну освіченість; стиль пам’ятки суто книжний, хоч і не позбавлений народної поетики. Автор «молитви-прохання» звертається не до небіжчика, проте сильне особистісне начало, індивідуальне виконання та речитативно-благальна манера наближують текст до художніх особливостей жанру ляменту:
«Тим же волаю до тебе, перейнятий злиднями: помилуй мене, сине великого князя Володимира, най не заплачу, ридаючи, як Адам за раєм. Пошли ж хмару на землю убозтва мого!» [11].
Наявні оплакувальні мотиви й у такому давньому жанрі як «слово». У другій частині апокрифічної пам’ятки пізнього Середньовіччя «Слово про Лазареве воскресіння» «первородний чоловік» Адам, як найстарший і перший винуватець мук своїх нащадків, виголошує перед Лазарем довгу промову – своєрідне усне послання, яке Лазар має передати Христові. Адам нарікає на свою важку долю, страшні пекельні муки, які йому й іншим праотцям доводиться терпіти «многі літа в приниженні». Він гірко розкаюється і висловлює жаль, молячи про визволення:
«Уже-бо, Господи, не бачим/ Світозорного твойого сонця/ Ані подяки гідного твого світла,/ А тугою всі покритії ми,/ Тож чи за гріхи ті наші/ Не хочеш ти нас помилувати,/ Чи свого часу чекаєш ти,/ Коли ти сам хочеш зійти, […] Прийди до нас, господи, швидко,/ Збав нас от Ада і зв’яжи диявола» [13, c. 40].
«Cлово» Адама, звернене до Лазаря і до Господа, становить центральну частину твору. Вона є найбільш ідейно навантаженою, а своєю поетикою та художніми засобами наближається до форми народних голосінь та плачів.
Проведений аналіз пам’яток засвідчує, що попри активне розгортання книжних традицій елементи усної народної творчості щільно проникали в писемну літературу. Народнопоетичні засоби емоційності, як вираження національного коду, не могли не відобразитись у свідомості автора, тому наявність оплакуальних мотивів у середньовічній літературі була органічним та природним явищем.
ПОЭТИКА ПЛАЧА В ОТЕЧЕСТВЕННОЙ СРЕДНЕВЕКОВОЙ ЛИТЕРАТУРЕ
Галина МАРТЫНЮК
Восточноевропейский национальный университет имени Леси Украинки (г. Луцк, Украина)
В статье проанализированы мотивы плача в самых известных памятках Средневековья, определены истоки литературного жанра лямента. Акцентировано внимание на значительном влиянии фольклора в средневековой книжной литературе.
Ключевые слова: плач, мотивы плача, книжная традиция, Средневековье.
THE POETICS OF CRYING IN NATIONAL MEDIEVAL LITERATURE
Halyna MARTYNIUK
Lesya Ukrainka Eastern European National University
(Lutsk, Ukraine)
The article analyzes the motives of crying in the most famous monuments of the Middle Ages, outlines the origins of the literary genre of the lamentation. The emphasis is on the significant influence of folklore in medieval book literature.
Keywords: crying, motives of crying, book tradition, Middle Ages.
ПРИМІТКИ
1. Анонім, Повідання про святих князів Бориса та Гліба, [в:] Давня українська література. Хрестоматія, пер. В. Шевчука, Київ 1992, с. 204–212.
2. П. Білоус, Літературна медієвістика. Вибрані студії: у 3-х томах, Житомир 2012, т. 2, 428 с.
3. Галицько-Волинський літопис [в:] Літопис Руський, пер. Л. Махновеця, Київ 1989, с. 368–452.
Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 2.
81
4. Н. Горбач, Парафраза апокрифічних мотивів у «Слові про Лазареве воскресіння», Вісн. Житомир. держ. пед. ун-ту 2004, № 16, с. 20–22.
5. М. Грушевський, Історія української літератури в 6 т., 9 кн, Київ 1993, т. 2, 232 с.
6. С. Єфремов, Історія українського письменства, Київ 1995, 688 с.
7. В. Коваль, Засоби емоційності в давній українській публіцистиці, Наукові записки Інституту журналістики 2005, т. 20, с 62–72.
8. М. Лановик, З. Лановик, Українська усна народна творчість, Київ 2006, 591 с.
9. О. Малікова, Теологічний трактат: прагма-стилістичний вимір, Studia linguistica 2014, Вип. 8, с. 376–381.
10. С. Мишанич, Фольклористичні та літературознавчі праці, Донецьк 2003, т. 1, 558 с.
11. Моління Данила Заточеника, [в:] Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т., пер. С.Бондаря, Київ 2001, т. I, с. 343–350.
12. О. Сліпушко, Книжно-фольклорний світогляд «Слова о полку Ігоревім», с. 16–30. Режим доступу:
http://philology.knu.ua/files/library/folklore/37-2/4.pdf
13. Слово о Лазаревім воскресінні, [в:] Антологія української поезії в 6 т., під. ред. В. Шевчука, Київ 1984, т. 1, 454 с.
14. Слово о полку Ігоревім, пер. Л.Махновця, Київ 1967, 524 с.
15. С. П’ятаченко, Із спостережень над текстом «Плачу Ярославни» в «Слові о полку Ігоревім», Народна творчість та етнографія 2003, № 1-2, с. 58–62.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 