«ЗІТКНЕННЯ СВІТІВ»: ПРОБЛЕМА КОЛОНІЗАЦІЇ ІСПАНЦЯМИ МЕЗОАМЕРИКИ
«CТОЛКНОВЕНИЕ МИРОВ»: ПРОБЛЕМА КОЛОНИЗАЦИИ ИСПАНЦАМИ МЕЗОАМЕРИКИ
«CLASH OF THE WORLDS»: PROBLEM OF COLONIZATION BY SPANISH MEZOAMERICS
Автор – Орест МИКІЄВИЧ, Львівський національний університет імені Івана Франка.
Стаття опублікована в ЗАПИСКИ ЛЬВІВСЬКОГО МЕДІЄВІСТИЧНОГО КЛУБУ. ВИПУСК №2.
У статті проаналізовано військовий потенціал і тактику іспанських конкістадорів та ацтецьких воїнів, а також звернуто увагу на саме місто Теночтитлан (сучасне Мехіко). Досліджено наростання конфлікту при спробі окупації міста іспанцями. Охарактеризовано позиції різних сторін конфлікту і зроблено підсумок стосовно ролі «Ночі скорботи» в історії Нового Світу.
Ключові слова: ацтеки, конкістадори, іспанці, індіанці, Ернан Кортес, Монтесума.
Події, що відбулись після початку подорожі Христофора Колумба в кінці XV ст., змінили хід історії. В сучасній історіографії ацтеків описують не як застиглих в часі людей, а як культурну спільноту, яка створила багато прекрасних матеріальних речей, очолювала процес державотворення в Центральній Америці і яку не даром британський історик ХХ ст. Арнольд Тойнбі вніс до списку 21 цивілізації людства.
Зіткнення культур було неминучим, і у цій ситуації важливу роль зіграв іспанський конкістадор Ернан Кортес, якй, стараючись підкорити Мезоамерику, спровокував ацтеків на жорсткий опір. Про події 1521 р. можна довідатись із записів іспанських конкістадорів, але важкість дослідження полягає в суперечностях і неточності більшості статистичних даних.
Як домінуюча спільнота на території сучасної Мексики, ацтеки сприймали іспанських кавалеристів (та й решту вояків) як закутих у залізо білих богів.
Варто розглянути як і якими силами іспанці напросились в гості до Мексики. Навіть Ернан Кортес, завойовник країни ацтеків, писав іспанському імператору Карлу V (1516-1556) про скромну кількість своїх збройних сил. На момент другої облоги Теночтитлана (після Ночі скорботи) в 1521 р. Кортес мав у своєму розпорядженні всього 86 вершників, 118 арбалетників та аркебузирів і близько 700 піхотинців [6, розділ ІІ].
Конкістадори ніяк не могли використати тогочасні тактичні побудови – знамените іспанське «каре» з піків та аркебуз і мобільні відділи. Якщо враховувати й допоміжні війська лояльних індіанських вождів (про що ще буде мова), то місцевість навколо Теночтитлану цього не дозволяла втілити.
Тактика ведення бою в Новому Світі виглядала приблизно так: спочатку вела вогонь артилерія фальконетів, якщо така була на момент битви, наступними стріляли аркебузири, а поки вони перезаряджали зброю, ацтеків вбивали арбалетними стрілами. Врешті-решт, солдати з круглими щитами та мечами вбивали тих, хто прорвався, після чого майже повністю деморалізованих воїнів добивала кавалерія [6, розділ ІІ].
На сьогодні важко описати точний характер озброєння. Проте, зіставляючи різні факти щодо озброєння європейської іспанської армії, можна відтворити середньостатистичний образ і амуніцію конкістадора. До початку XVI ст. іспанське військо перейняло шолом кабассет, особливістю якого була приплюснута (інколи виступала як сталевий гребінь) лінія від переду до тилу, згодом у модифікації моріона з’явились високі вигнуті гребені. Існує дискусія стосовно того, чи носили взагалі конкістадори в спекотній Центральній Америці шоломи, і чи вони були саме такі. Та якщо європейські армії ними володіли, то їх могли використовувати й за океаном [5, розділ І]. Поширеними видами захисту були нагрудні кіраси та кольчуги, а також класичні лицарські шоломи.
Атрибутом вояків були також і щити, проте під час їхнього використання мав враховуватися ще один чинник – вага. У використанні в іспанців були щити мавританського походження – адарги. Це шкіряні щити серцеподібної форми з діаметром близько 70–80 см., що складалися з окремих шкіряних пластин, які часто зшивались, заходячи одна за одну. Робили їх із дерев’яної основи, на яку клеїли мінімум два шматки шкіри, які потім зшивались для жорсткості і гнучкості, а позаду пришивалися дві петлі, якими солдат тримав щита. Практичними у використанні були й баклери, або «кулачні щити», названі так через невеликі розміри й свою багатофункціональність. Позаду вони мали тільки одну петлю-рукоятку, яку воїн буквально затискав у кулаці, а за потреби міг носити на поясі, через що щит був зручним, особливо в ближньому бою піхоти та індивідуальній сутичці. Легкість і кулеподібна вгнутість по центру дозволяла відбити удар і швидко контратакувати. Крім цього, баклер можна було використати і для захисту рукоятки меча та руки, і для прикриття моменту удару.
Таке захисне озброєння нерідко наводило страх на індіанців, проте не менший ефект мала і зброя конкістадорів ближньої та дальньої дії.
Іспанці використовували як холодну зброю, так і вогнепальну. Останнє якраз у місцевих племен було відсутнім. Із мечів надавалась перевага казолеті – колючо-ріжучому типу шпаги, вагою близько кілограма. Складалась із чотиригранного клинка, до метра довжиною, гарди у формі чаші, яка майже повністю захищала руку. Також використовувалась еспада ропера або рапіра – різновид одноручної шпаги з гострим клинком (довжиною до 110–120 см). Рапіра мала в більшій мірі колюче призначення, оскільки для рубаючого удару вона надто легка. Ефес рапіри для захисту руки не мав суцільний чашоподібний захист, часто лише увігнутої форми металеві лінії. Застосовувались і традиційні європейські одноручні мечі. Серед інших видів холодної зброї ближнього бою були і довгі піки та алебарди, які в Новому Світі, через фактичну відсутність кавалерії, мало застосовувались [5, розділ І].
До стрілецької зброї конкістадорів можна віднести аркебузи. В той час гладкоствольна аркебуза являла собою непогану зброю з фітильним замком, через який запалювався пороховий заряд. Вона заряджалася з дула та стріляла спершу кам’яними, а потім і свинцевими кулями калібром 15–17 мм, які могли розвивати швидкість до 300 м/сек і для ацтеків була невловимою смертю. Вага зброї становила до трьох кілограмів. Однак важливим моментом є не тільки точність і маса снарядів, а й ефект, тобто спалахи диму і швидкість куль, які жахали племена Нового Світу [5, розділ І].
Гарними ілюстраціями, які зображають конкістадорів, є відоме мексиканське «Полотно Тласкали» (XVI ст.), де зображені кінні іспанські вершники. Одні з них були закуті в залізо, а інші були в одязі індіанців, який був теж практичний у використанні і поширений серед іспанських воїнів, оскільки кіраса під час підвищення температури нагрівалась, а з напливом комах ставала нестерпною. Зокрема, конкістадори носили навіть індіанські бавовняні панцирі, які теж більш-менш захищали та були легшими [9, р. 4].
Ацтецьких воїнів у Теночтитлані добре описав Анонімний хроніст, який скоріш за все був одним із загону Кортеса. У його праці «Розповідь про деякі речі Нової Іспанії та про велике місто Теместітан, Мехіко» (XVI ст.) ацтецькі воїни, не без пієтету, описуються високими, смаглявими, міцними і витривалими. У бою вони були войовничі і не боялися смерті, мали своїх капітанів (на чолі 200 осіб) і генералів (на чолі 400 осіб). Кожен загін має свого енсина, тобто знаменоносця, який несе стяг, прикріпивши його до спини [2, с. 19].
Стосовно захисного спорядження, то ацтеки користувалися дублетами – бавовняними накидками, товщиною до двох пальців (близько 5 см). Із такого ж матеріалу носили й рейтузи, підв’язуючи їх з тильної сторони. Одяг із такої тканини є товстим і міцним, самі конкістадори відзначали, що не завжди і мечем його можливо пробити [2, с. 21]. Зверху одяг вкривають різного кольору пір’ям: одні обирають синій та жовтий кольори, інші – білий та червоний тощо. Повелителі воїнів поверх цього вдягали щось на зразок кольчуги, однак в ацтеків вони складаються із срібла або золота. Для захисту голів надягають шоломи у вигляді тигрів, левів або інших тварин із відкритими пащами. Такі шоломи робились із дерева і прикрашалися пір’ям та всілякими прикрасами [1, с. 160]. Щити виготовлялися з тростини, підкріплюючись подвійним шаром бавовни. Вони були овальної або круглої форми, до них додавалися з тильного боку дві петлі для тримання. Лише сильний постріл з арбалету міг його пробити. Окрім цього, щити з передньої сторони підшивалися шкірою і також прикрашалися здебільшого пір’ям [1, с. 159].
В ацтеків вогнепальної зброї, а тим паче артилерії і близько не було, тому їхні воїни мали лише метальну та ближнього бою зброю. Тлавітолі (лук) вважався «непрестижною» зброєю і робився з дерева, а тятива – із сухожилля тварин. Мітлі (стріли) до них мали особливі наконечники, які робилися з обсидіану чи інших металів. Також в якості матеріалу були використані кістки тварин [3, с. 132–133]. Найпоширенішою зброєю ближнього бою був макуавітль – дерев’яна пластина, переважно дворучна, товщиною до 10 см. (див. рисунок внизу – ред.) Вона всюди, крім держака, мала по сторонах заглибини, куди вставлялись обсидіанові леза (конкістадори порівнювали їх по гостроті з іспанськими ножами), які закріплювались субстанцією з коренів дерев і глини, яку змішували із кров’ю птахів або тваринними екскрементами. Подібні типи зброї часто зображувались в мезоамериканських писемних кодексах [7, с. 163].
Із метальної зброї поширеними були пращі, що носили завжди з собою, а також тлакочтлі – дротики, які були меншими і легшими за тодішні європейські списи. Наконечники до них найчастіше робились з кремнію або обсидіану, рідше з кісток. Деякі дротики володіли потрійним ураженням, оскільки до держака прикріплювались три тонких наконечники. Поряд з дротиками вживались атлі–атлі або списометалки, що являли собою палки із опорами на кінці, часто з кільцями для пальців. Воїни його кидали по дузі, де в кульмінаційний момент спис вилітав з більшою силою, ніж при простому метанні [3, с. 132–133].
Іспанці, як і сам Кортес, коли вперше побачили Теночтитлан в 1519 р., були вражені його розмірами. Анонім описував місто як досить велике, з населенням 70–100 тис. осіб. Розташоване воно було на солоній частині озера Тескоко, але не посередині, а таким чином, щоб найближча до берега частина міста була на відстані трохи більше кілометра, а сам діаметр міста оцінювався близько 12 кілометрів. Самі іспанці користувались лігами при вимірі довжини. За приблизними підрахунками одна така ліга дорівнювала 4150 м. Вхід у місто з берегів відбувався через три дамби зроблені з каменю і землі, де кожна в ширину до 30 кроків. Уздовж одної з них, яка йде прямо в місто, проходив акведук, де товщина водяного потоку сягала тіла людини. Цей потік забезпечував водою все місто [2, с. 61].
Саме місто багато в чому було подібним до європейського.
Зокрема, джерела описують прямолінійні вулиці, половина з яких мала тверду основу, наче тротуар, інша частина – водяні, через які пересуваються на каное. Серед міських площ виділялась одна, яка для іспанців була втричі більша за площу Саламанки, місцеві ринки за один день могли зібрати до 50 тис. осіб. Основними релігійними місцями були східчасті піраміди з товстими стінами, серед яких найвища мала чотири входи, де над кожним була укріплена будівля з функціями зброярні. Будинки в місті будувались із місцевого цементу та цегли з однаковим плануванням, за винятком тих, які мали вежі. У місто, після прибуття туди іспанців, також проникли й християнські місіонери, зокрема францисканці, які засновували свої парафії [2, с. 63].
Кульмінаційним моментом в історії міста була Ніч скорботи (з 30 червня на 1 липня 1520 р.). За рік до цього Кортес вперше ввійшов до міста, взявши фактично правителя ацтеків Монтесуму ІІ (1502–1520) в заручники. У місті з того часу перебувала іспанська залога, включно із лояльними індіанцями, здебільшого тлакскаланцями (плем’я на північ від Теночтитлана). Протягом відрізку часу від входу іспанців у місто і до їх вигнання конкістадори поводили себе як господарі ситуації, виступивши проти релігійних культів, жертвоприношень та засновуючи навіть католицькі місії в місті.
За такого розвитку подій мав відбутись інцидент, який би розпалив гнів місцевих жителів. І такі моменти траплялися. Незадовго до повстання Кортес під впливом інформації про бунт проти нього губернатора Куби Нарваеса, виїхав з міста в напрямку Веракрусу, залишивши замість себе гарнізон Педро де Альварадо. Після перемоги над Нарваесом прибуло посольство від Монтесуми зі скаргою на Альварадо (до цього інформацію про неспокій в місті доносили тлакскаланці). У скарзі йшлося про напад намісника на головну піраміду міста, коли там за попереднім його дозволом відбувалось свято ідолів Віцилопочтлі та Тескатліпоки і проходили ритуальні танці. Тоді Альварадо напав на храм, перебивши жерців і вождів, через що ацтеки були змушені вдатись до самозахисту, вбивши шістьох іспанців. Губернатору було наказано уважно слідкувати за Монтесумою.
Для того, щоби зібрати всі сили, Кортес змушений був відмінити кілька експедицій в бік півострова Юкатан і залучити до походу вояків Нарваеса, які не мали великого ентузіазму. В той час стало відомо, що ацтеки штурмували палацовий комплекс Теночтитлану, частину якого спалили, вбивши при цьому ще сімох іспанців. Після отримання інформації про наближення Кортеса ацтеки припинили бойові дії, хоча палац не постачався водою і харчуванням. Саме в Тлакскалі конкістадору вдалось зібрати 1300 піших солдат, 96 кавалеристів, 80 арбалетників і 80 аркебузирів. На додаток до нього приєдналися 2 тис. тлакскаланських воїнів [4, розділи ХХІ–ХХІІІ].
Швидким маршем Кортес досягнув міста 24 червня 1520 р. Підходячи до міста, іспанці помітили, що ніхто їх не зустрічає. Ернана також дратувало й те, що в місті його війську так і не доставили провіанту. Очевидці зазначали, що місто наче вимерло, нікого не було на вулицях. Лише в палаці Кортес зустрівся з Монтесумою, але досить прохолодно віднісся на привітання останнього. Відразу по прибутті Ернан почав вести слідство стосовно міських заворушень, у ході якого виявилося, що Альварадо став каталізатором бунту й якби не Монтесума, то в’їзд Кортеса в місто був би під іншими прапорами.
За версією ж Альвареса міські повстанці хотіли визволити Монтесуму, якими керував також і релігійний фанатизм, оскільки до цього на головній піраміді міста було розміщено зображення Діви Марії. Альварес захищався тим, що, коли ацтеки дізнались про повернення Кортеса з більшими силами ніж до цього, то задумали перебити міську залогу, звільнити свого правителя і перебити решту іспанців. Напад на релігійну процесію Альварес не заперечував, але пояснював це тим, що ніби після неї мали початись бойові дії, тож він просто наніс превентивний удар [4, розділ ХХІІІ].
Як уже зазначалося вище, за відсутності провіанту для свого війська, Кортес висунув ультиматум, у якому або Монтесума реквізує міські ринки, або конкістадор буде змушений вдатись до силових методів. Проте за менш ніж пів години після цієї заяви до Кортеса пораненим прибіг один із іспанців заявляючи, що дороги і дамби навколо міста перекриті і частково розібрані, а навколо повно озброєних осіб. Для перевірки ситуації Кортес спорядив загін Дієго де Ордаса чисельністю в 300 осіб, наказавши по можливості не застосовувати зброю. Однак було занадто пізно [4, розділ ХХІІІ].
У самому місті вже відбувалася кульмінація протистояння. Не встиг Ордас пройти повністю вулицю, як його загін оточили: з провулків, із дахів будинків на голови іспанців посипались багато каменюк і стріл, від яких 19 солдат було вбито, решта отримала поранення різного ступеня тяжкості. Відразу після цього відбулась облога палацового комплексу. Під час його оборони іспанцям навіть не допомагали мечі, аркебузи та арбалети, оскільки на місце одного вбитого ацтека ставало двоє нових. Сам штурм став для іспанців жахом. Очевидці описували повстанців як біснуватих, які викрикують всілякі образливі слова. Штурми відбувалися з різних сторін і супроводжувалися підпалами. Вогнище ледве вдавалося ліквідувати, однак усе це відбувалося під акомпанемент бійні, диму та крику [4, розділ ХХІV].
У ході вуличних боїв ацтеки вдавано відступали, змусивши іспанців іти вперед, після цього відбувалася контратака, коли наступали вже ацтеки. Не спрацювала й ідея підпалити місцеві будинки, через безперервні атаки й резервуари води, які були майже біля кожного будинку.
Іспанці вигадали конструкцію з дерев’яних веж, під прикриттям яких аркебузири та арбалетники могли вести безпечний обстріл повсталих. Перед ними стояло завдання пробитися до головної піраміди. Свою функцію вони більш-менш виконали, проте кінноті було несолодко, оскільки в тих умовах переваги кавалерії були мінімальними. Ціною багатьох убитих Кортесу вдалося пробитися до піраміди, самому бувши тяжко пораненим. Паралельно руйнуючи зображення місцевих ідолів, іспанці вели бій із трьохтисячною залогою храмового комплексу. Невдовзі були зруйновані й саморобні вежі, залишивши Кортеса без прикриття. Було прийнято рішення на відхід до старого іспанського табору, якраз у момент його нового штурму [4, розділ ХХІV].
На нічній нараді першими здали нерви в людей Нарваеса, згодом-таки була встановлена потреба миру з ацтеками, аби потім покинути місто. Проте штурми продовжувались, через що Кортес вирішив для приборкання народу використати Монтесуму, хоча останній довго відмовлявся від перемовин, вважаючи це марним. Усе-таки він виступив на парапеті даху палацу під охороною іспанців, після чого виявилося, що ацтеки над собою вже поставили іншого правителя – Куїтлака, а після його загибелі – Куатемока. Ацтеки відмовилися припинити бойові дії, заявивши, що живими іспанців не випустять. Перемовини завершилися градом стріл і каміння на Монтесуму та його охоронців, через що колишній ацтецький правитель загинув, отримавши каменем по голові [8, p. 144].
З огляду на марність подальших перемовин, було вирішено пробиватися до узбережжя озера. Це було складним завданням, оскільки мости були підірвані, дамби оточені і перериті, на інших ділянках були викопані палісади під охороною ацтеків. Нічний прорив із міста був найліпшим рішенням, адже в темну пору доби пильність індіанців була слабша. Для окозамилювання було вирішено відпустити найціннішого полоненого жерця з пропозицією миру та виходу за кілька днів із міста, в обмін на що ацтекам поверталося їхнє золото [4, розділ ХХІV]. Для нічної втечі було побудовано переносний міст з балок і брусків деревини, щоб у процесі переходу через канал перекидати їх ззаду наперед. При перенесенні конструкції було залучено 500 тлакскаланців і 200 іспанських солдат. Згаданий вище Ордас мав командувати авангардом. Золото, яке раніше було знесене до палацу, погрузили на вісьмох коней, яких не було достатньо, аби вивезти все, тому кожен брав стільки, скільки міг. Це були всі статки, назбирані від першого приходу Кортеса в Теночтитлан [3, с. 78].
У той момент, коли коні та втікачі вже почали перебиратися саморобним мостом, почулися гудіння труб і крики ацтеків, які на каное намагалися заступити іспанцям шлях до прориву. За малий проміжок часу втікачі були буквально оточені зі суші і озера. Далі було ще гірше. Двоє коней через вагу їхньої ноші послизнулись на колодах і потонули, перевернувши за собою й решту мосту. Завдяки цьому ацтекам вдалося захопити міст. Аркебузи й арбалети нікому не допомогли, оскільки перші у воді відсиріли, а другі в темряві не могли зарадити катастрофі. Згодом іспанці, що-таки пережили ці події, завдячували своїм спасінням Богові та темряві, бо за денного світла всі вони, включно з Кортесом, висіли б мертвими на міських ринках [4, розділ ХХІV].
Діставшись до берега (навпроти міста) іспанці не отримали перепочинку: Кортес намагався повернутися за рештою, а місцеві вже підтягували свої сили і, за іронією долі, використовували зброю самих іспанців. Зрештою, втікачі визначили шлях відступу на Тлакскалу. Сухопутний перехід відбувався вже стежками, якими вели тлакскаланці, під час чого з боків все одно наступали ацтеки.
Розглянуті вище події дають нам чимало простору для роздумів і запитань. Зокрема, мексиканські історики часто розглядають ідею індіанського чинника в іспанських завоюваннях. Йдеться про те, що
частина індіанських племен, як от тлакскаланці та ін., виступали майже відразу в союзі з іспанцями, чисельно зрівнюючи ворожі сторони. Завойовникам надавалися дані місцевої топографії, постачалися продукти харчування і військова допомога. Саме цим, а не технологічною перевагою, ментальністю чи новими захворюваннями більшою мірою ми пояснюємо те, як із такою малою кількістю осіб іспанцям вдалося завоювати Центральну та Південну Америки.
Сама «Ніч скорботи» є яскравим прикладом самопожертви в ім’я загального блага.
«CТОЛКНОВЕНИЕ МИРОВ»: ПРОБЛЕМА КОЛОНИЗАЦИИ ИСПАНЦАМИ МЕЗОАМЕРИКИ
Орест МИКИЕВИЧ
Львовський национальний университет имени Ивана Франко
В статье проанализировано военный потенциал и тактику испанских конкистадоров и ацтекских воинов, а также обращено внимание на сам город Теночтитлан (современный Мехико). Исследовано нарастание конфликта при попытке оккупации города испанцами. Охарактеризованы позиции разных сторон конфликта и сделано логический итог о роли «Ночи скорби» в истории Нового Света.
Ключевые слова: ацтеки, конкистадоры, испанцы, индейцы, Ернан Кортес, Монтесума.
«CLASH OF THE WORLDS»: PROBLEM OF COLONIZATION BY SPANISH MEZOAMERICS
Orest MYKIEVYCH
Ivan Franko National University of Lviv
The article analyzes the military potential and tactics of the Spanish conquistadors and the Aztec warriors, and also focuses on the city of Tenochtitlan (modern city of Mexico). Also, based on sources, the growth of the conflict was investigated when attempting to occupy the city by Spanish soldiers. The positions of different parties to the conflict are characterized, giving several episodes (The Sad Night), which eyewitnesses are treated differently and made a logical summary of one of the events that changed the history of the New World.
Key words: aztecs, conquistadors, Spanish, іndians, Hernando Cortes, Montezuma.
ПРИМІТКИ
1 Анонимный автор, Кодекс Мендоса, пер. С. Куприенко, Київ 2013, 308 с.
2 Анонимный конкистадор, Рассказ о некоторых вещах Новой Испании и великом городе Теместитане, Мехико 2007, 83 c.
3 В. Баглай, Ацтеки: история, экономика, социально-политический строй (Доколониальный период), Москва 1998, 251 с.
4 Берналь Диас дель Кастильо, Правдивая история завоевания Новой Испании, пер. А. Захарьяна, Москва 2000, 216 c.
5 Доспехи и оружие конкистадоров, ред. В. Шпаковский. Режим доступу: https://topwar.ru/80877–dospehi–i–oruzhie–konkistadorov.html
6 Н. Девятайкина, А. Баранов, Сражение, изменившие ход истории, Саратов 2005, Том ІІ. 560 с.
Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск № 2.
188
7 П. Хуан, А. Перес, Мексиканская рукопись 385 «Кодекс Теллериано-Ременсис» (с дополнениями из Кодекса Риос), пер. С. Куприенко, В. Танах, Киев 2013, 317 с.
8 R. Koestler-Grack, W. Goetzmann, Hernando Cortes and the Fall of the Aztecs, Philadelphia 2006, 158 р.
9 B. Travis, Sixteenth-Century Tlaxcalan Pictorial Documents on the Conquest of Mexico, Eugene 2007, 21 p.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 