КНЯЗІВСЬКЕ «РОЗГИНАННЯ» ПСАЛТИРЯ АБО SORTES SANCTORUM НА РУСІ ХІІ–ХІІІ СТ.
КНЯЖЕСКОЕ «РАЗГИБАНИЕ» ПСАЛТИРЯ ИЛИ SORTES SANCTORUM НА РУСИ XII–XIII ВВ.
ТHE PRINCELY «EXTENSION» OF THE PSALTER OR SORTES SANCTORUM IN RUS AT ХІІ–ХІІІ CENTURIES
Автори – Микола БУЛАНИЙ, Крістіна ШАРИПОВА, Дніпровський національний університет імені О. Гончара.
Стаття опублікована в ЗАПИСКИ ЛЬВІВСЬКОГО МЕДІЄВІСТИЧНОГО КЛУБУ. ВИПУСК №2.
У статті висвітлено такий специфічний аспект середньовічного повсякдення князівської еліти як «розгинання» Псалтиря. Використовуючи літописні свідоцтва та аналогії середньовічної Європи, вдалось дослідити особливості еволюції цього ворожіння крізь призму церковних канонічних норм та втілення їх на практиці. Окреслення подальшого розвитку sortes sanctorum в умовах розпаду Русі дозволило встановити певну маргіналізацію традиції ворожіння при залученні ширших верств населення та появу певних регіональних відмінностей між різними землями Русі.
Ключові слова: sortes sanctorum, князівське ворожіння, «розгинання» Псалтиря, Русь.
Практика ворожіння на книгах в Європі зародилась ще за доби Античності. Суть явища полягала в тому, що людина розкривала книгу та зі змісту першого побаченого уривку намагалась витлумачити майбутнє. Для цієї мети спершу слугували твори Гомера (Sortes Gomericae) та Вергілія (Sortes Viriglianae). Згодом ранньохристиянські практики перенесли цю язичницьку традицію на Священне Писання (особливо у пієтистів – [12, с. 787]), а від узагальненої назви збірки й утворилася назва напряму – «бібліомантія». Спочатку це явище носило характер юдейського בּת קול (Івр. «глас Божий»), коли неписьменні люди просто заходили до храму й чули наче пророцтво перші слова молитов. Актуальність цього дослідження в умовах інформаційної революції полягає в тому, що наразі ворожіння складають вагому долю в оточенні сучасної людини. Наука подібні явища досі не досліджує, а якщо ж і береться за це, то не виходить за межі етнографії. Хоча в більшості випадків на просторах інтернет-сторінок люди продовжують практику старовинних традицій.
У Середні віки Sortes Sanctorum став більш формалізованим, про що свідчать описи цього обряду в супроводі навіть певних церемоній у «Житії св. Мартина Турського» Сульпіція Севера (V ст.) чи в «Історії франків» Григорія Турського (VI ст.)[16]. Причину популярності явища російський дослідник Леонід Моргун обґрунтовував так: «зловживання було введено марновірством людей, і в подальшому робило успіхи завдяки незнанню єпископів» [3, с. 15]. Григорій Турський описав під час здійснення цього обряду принцом Меровеєм особливі дії для ворожіння:
«він провів три дні в пості, бдінні та молитвах і, прийшовши вдруге до святої могили, відкрив книгу» [1, с. 126].
Хоча подібна практика заборонялась на Ельвірському [14, канон 62], Агдійському (канон 42), Ванському [15, канон 16], Орлеанському (канон 30) соборах та в Апостольських правилах [8, кн. 8, капітул 32](«Хто вперше приходить до таїни благочестя, тих нехай приводять диякони до єпископа або до пресвітерів, і нехай вивчають причини, чому прийшли вони до слова Господнього, а ті, хто призвели, нехай свідчать про них, точно дослідивши, що стосується їх… чарівник, ворожка, ворожбит за зірками, віщун, який споживає магічні м’яса, жебрак, шарлатан, який робить привіски, той, хто обливає людей заговореною водою, віщун по польоту птахів, тлумач знаків, тлумач по биттю серця, той, хто помічає при зустрічі погляди або ходу, ворожбит по куркам або ластівкам або голосам або підслуховуванням, нехай випробовуються протягом року, бо не можливо скоро відстати від злоби; хто перестане займатися цим, ті нехай будуть прийняті, а хто не скориться, ті нехай будуть відкинуті»).
Подібний вид гадання був розповсюджений на релігійних соборах у Франції під назвою «sortes sacroe» в означенні священних дарів. Також відомий як «sortes Biblicoe» – біблійні дари. Це використання Біблії призначалось для пізнання майбутнього завдяки «sacred lots». В англосаксонській традиції цю практику називали «the Lot of the Saints». Використання Біблії в цій сфері в Шотландії та Англії залишилось як певний «sport for children» й донині [13, с. 162].
На сьогодні один із найбільш повних регіональних описів обряду Sortes Sanctorum на теренах Русі міститься у працях етнографа Івана Сахарова. Цей дослідник вважав, що «ворожіння на Псалтиря належить разом і сільському, і міському життю» [9, с. 278]. Цікавим є і розвиток самої методи проведення ворожінь.
І. Сахаров писав, що починаючи ворожіння, беруть ключ, пишуть записочки, які потім вкладають у Псалтир. При цьому ключ гвинтовим кінцем вкладали у Псалтир, а круговим кінцем зв’язували мотузкою з Псалтирем. Потім прохали сторонню людину тримати на вказівному пальці ключ з книгою, після цього ворожка читала потаємно псалом і якщо в цей час Псалтир крутився на пальці, то ворожіння було вдалим.
Витоки цього виду ворожіння на теренах Русі І. Сахаров відносив до звичаїв давніх германців: «цей спосіб ворожіння перейшов до нас із Заходу. Шмідт, у своїй історії про германців, згадуючи про собор єпископа Бургарда, призводить пункти-питання про ворожіння на псалтирі» [9, с. 279]. Початкове джерело ворожіння на Священному Писанні полягало в глибокому релігійному почутті давньоруської людини, яка у Слові Божому шукала вирішення певних непорозумінь, особливо у важкі хвилини життя, коли не знала, на що зважитись. Книги Священного Писання з самого початку стали головним засобом для виховання русича та надали йому той релігійно-настановчий характер, який так чітко постав у всіх рисах тогочасного життя. Оскільки книг у Середні віки було мало, то іноді з них бралась якась загальна фраза. Вдаючись до аналогії, Григорій Турський зазначив, що Меровей використовував Псалтир, книги Царств та книгу Соломона. Проте в Європі переважно побутувала назва «ворожіння на Псалтирі». Псалтир як книга морально-етичного спрямування для домашнього вжитку був чи не єдиною книгою Священного Писання, яка найчастіше використовувалась у повсякденній практиці. Навчившись читати завдяки Псалтирю (здебільшого вивчивши його напам’ять), русич вже ніколи не розлучався з ним [11, с. 455].
На Русі подібна практика гадання називалась «розгинанням Псалтиря», причому, навіть не бралося до уваги, яка саме з книг Старого чи Нового Заповіту використовувалось для цього. Ізмаїл Срезневський посилався на інший термін, а саме слово «виняти» адже в джерелах зустрічалися такі фрази як «то ми ся выняли, выняся ему». Не дарма ж популярним було прислів’я «Кому вынется, тому сбудется, не минуется» [10, с. 35]. Чи не найпершою згадкою про таке використання Книги Псалмів на Русі стало ворожіння князя Бориса, коли його намагалися вбити найманці.
Нестор зазначив, що князь Борис «нача пети глаголя: Господи, што ся умножиша стужащии ми? Мнози востают на мя. И кончав оксапсалма, увидев яко послани суть губить его, нача пети псалтырю, глаголя: яко обидоша мя унции тучни и сбор злобливых осаде мя» [6, с. 504]. Тобто в скрутну годину князь звернувся до Слова Божого за порадою на майбутнє.
Князі через ворожіння також інколи приймали державні рішення та відкривали своє майбутнє. Саме з таким намірами звертався в подальшому до Псалтиря князь Володимир Мономах, який свідчив про неприємне посольство до нього від двоюрідних братів у 1117 р., коли останні підбурювали його до зради Ростиславичам, а в разі відмови погрожували розривом відносин. Іпатіївський літопис визначав ситуацію так:
«Сретоша бо мя слы от братя моєя на Волзе, реша: Потъснися к нам, да выженемъ Ростиславича и волость ихъ отимем; иже ли поидеши с нами, то мы собе будем, а ты собе». И рехъ: «Аще вы ся и гневате, не могу вы я ити, ни креста переступити» [2, с. 146].
Л. Моргун окреслив «розгинання» Мономахом так: «Володимир взяв Псалтир … розкрив її навмання і прочитав йому вірші псалма, що випали, – «і то ми ся вийняти». Потім зі «словец» або, скоріше, букв на початку рядків на сторінці склав собі відповідь [3, с. 17]. Тим не менш у «Повчанні дітям» (ХІІ ст.) князь Володимир Мономах досить чітко пояснив свій вибір:
«Мы человеци, грешни сущее и смьртни, то оже ны зло створить, то хощемъ и пожрети и кровь єго прольяти вскоре; а господь нашь, владея и животомъ и смьртью, согрешенья наша выше главы нашея терпить, и пакы и до живота нашего» [2, с. 146].
Отже, Мономах узяв цитати Писання, які йому випали й на основі них витлумачив вихід із ситуації династичних протиріч.
Від більш пізнього часу до нас дійшло свідчення про специфіку проведення обряду при обранні єпископа. Хоч християнство і засуджувало ворожбитство як язичницькі пережитки, проте воно враховувало почуття більшості мирян і досить лояльно відносилось до регламентованих його проявів під назвою «Божого провидіння» [13, с. 165]. Так, у Новгородському першому літописі старшого зводу під 1193 р. зазначається: «новгородьци же съ княземь Ярославомь и съ игумены и съ софьяны и съ попы съумавъше, изволиша богомь избрана Мартурия» [5, с. 40]. Більш детально ця подія описана в молодшому зводі:
«пакы распря бысть немала, и ркоша къ себе: «да сице положим три жребиа на святеи тряпезе въ святей Софеи» [4, с. 232]. Після проведення літургії, вони послали «с веца слепца, да котораго дасть богъ, и выняся божию благодатью жребии Мантуриевъ».
Така форма обрання на єпископську кафедру тим не менш повинна була підтвердитись ще й митрополитом: «послаша о немь къ митрополиту, и митрополит пакы прислаше по него съ великою честью» [4, с. 233].
Іншим прикладом князівського використання Sortes Sanctorum було гадання на Біблії князем Володимиром Васильковичем (1269–1288) у 1276 р., який, згідно з Іпатіївським літописом, спеціально обирав місце, аби збудувати нове місто. Взявши книги, він звертався («в сердци мысля») перед гаданням до Бога:
«Гси Бе сильныи. и всемогии. своимъ словомъ вся созидае. и растрае. што ми Гси проявишь грешномоу рабоу своемоу и на томъ станоу» [7, стлб. 875]. «Розігнувши» книги йому «выняся пррчьство Исаино». Так князь «оуразоуме млсть Бию до себе», обрав для нового міста землі князя Романа поблизу ріки Лосни та послав для розбудови Олексія «и нарче имя емоу Каменець зане быс земля камена» [7, стлб. 876].
Згодом до цього чистого почуття князівської еліти додалась сліпа довіра до безпідставного, а іноді надзвичайно нерозумного тлумачення різних слів у Псалтирі. Оскільки тлумачення таких віршів було далеко не кожному під силу, то виникли книжники, які в Книгах Псалмів зазначали, які саме передбачення містяться в тому чи іншому вірші. Псалтир вже ХІV ст. з подібними помітками був описаний І. Срезневським. Здебільшого це були підрядкові записи у вигляді примовлянь («сего ныня не будеть») або порад («друже охаби се орудие») [10, с. 36–37]. Подібні позначки і були покладені в основу подальших ворожильних книг («Рафлі», «Мети», книги Соломона), які користувались великою пошаною на Русі.
Можна дійти висновку, що в традиційному суспільстві практика ворожінь складала чільну роль у повсякденні. Не дивлячись на скромну та уривчасту інформацію з джерел доби Русі, хоча б на рівні князівської еліти вдається прослідкувати еволюцію такого виду ворожіння як «розгинання» Псалтиря. Незважаючи на заборони церковних соборів, такі практики стосувались інколи й вибору нових ієрархів, що свідчить про міцні традиції язичництва в ментальному світі християнина-русича. З часом ворожіння набувало все більш формалізованого характеру, вбираючи в себе різні регіональні особливості. Внаслідок цього
вже на кінець Середньовіччя «розгинання» Псалтиря стало окремим інститутом, яким керував клір, що свідчило про поступову десакралізацію світської влади в умовах роздробленості та занепаду Русі.
КНЯЖЕСКОЕ «РАЗГИБАНИЕ» ПСАЛТИРЯ ИЛИ SORTES SANCTORUM НА РУСИ XII–XIII ВВ.
Николай БУЛАНЫЙ, Кристина ШАРИПОВА
Днипровский национальный университет имени Олеся Гончара
В статье освещен такой специфический аспект средневековой повседневности княжеских элит как «разгибание» Псалтыри. Используя летописные свидетельства и аналогии средневековой Европы, удалось исследовать особенности эволюции этого гадания сквозь призму церковных канонических норм и их воплощения на практике. Определение дальнейшего развития sortes sanctorum в условиях распада Руси, позволило установить определенную маргинализацию традиции гадания при привлечении широких слоев населения и появления определенных региональных различий между разными землями Руси.
Ключевые слова: sortes sanctorum, княжеское гадания, «разгибание» Псалтыри, Русь.
ТHE PRINCELY «EXTENSION» OF THE PSALTER OR SORTES SANCTORUM IN RUS AT ХІІ–ХІІІ CENTURIES.
Mykola BULANYI, Kristina SHARIPOVA
Oles Honchar Dnipro National University
In the article is highlighted specific aspect of medieval everyday life of the princely elite as the «extension» of the Psalter. Using documentary evidence and the analogy of medieval Europe, managed to research the features of the evolution of this fortune–telling through the prism of the Church’s canonical norms and their embodiment in practice. Identification of the future development of the sortes sanctorum in the disintegration of Rus, has allowed to establish a certain marginalization of the tradition of divination with the involvement of wide layers of the people and the emergence of specific regional differences between the various lands of Rus.
Keywords: sortes sanctorum, a princely fortune–telling, the «extension» of the Psalter, Rus.
ПРИМІТКИ
1. Г. Турский, История франков, Москва 1987, 462 с.
2. В. Мономах, Поученье, Москва 1969, 723 с.
3. Л. Моргун, Народная ворожба и гадания, Москва 2011, 390 с.
4. Новгородская первая летопись младшего извода (Комиссионный, Академический, Толстовский списки), Москва-Ленинград 1950, 659 с.
5. Новгородская первая летопись старшего извода (Синодальный список), Москва-Ленинград 1950, 659 с. 6. Повість врем’яних літ, Літопис (За Іпатським списком), Київ 1990, 558 с.
7. Ипатьевская летопись, [в:] Полное собрание русских летописей, Санкт-Петербург 1908, т. 2., стлб. 863-880.
8. Постановления Апостольские (через Климента, епископа и гражданина Римского), Казань 1864, кн. 7, 312 с.
9. И. Сахаров, Сказания русского народа, Москва 2013, т. 1, 800 с.
10. И. Срезневский, Гадальные приписки к пророческим книгам Св. Писания, «Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках» 1867, вып. IV, с. 35–37.
11. М.-Л. Чепа, Проективне тестування в історичній психології: психологічний аналіз «повчання» Володимира Мономаха, «Проблеми загальної та педагогічної психології» 2009, т. 11, ч. 6, с. 455-460.
12. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона, Санкт-Петербург 1892, т. 3-a, 787 с.
13. S. Bingham, Antiquities of the Christian Church, vol. 16, ch. 5, 395 р.
14. Concilium Eliberritanum [IV c.]. Available at:
http://www.earlychurchtexts.com/main/elvira/canons_of_elvira_01.shtml
15. Concilium Veneticum [V c.]. Available at:
http://www.biblicalcyclopedia.com/V/vannes–council–of–(concilium–veneticum).html
16. Sortes Sanctorum, The Mirror of Literature, Amusement, and Instruction, London 1827, vol. 10, 465 p.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 