Що ми можемо почерпнути, дивлячись історичні художні фільми?
What can we learn by looking at historical feature films?
Автор – Яблонська Вероніка.
Історичне кіно рідко стає мега-відомим, навіть якщо там знімаються світові зірки. Люди, які не цікавляться конкретним історичним періодом, навряд чи будуть його дивитись. З іншого боку, історики часто привертають увагу до неточностей у картин, подекуди забуваючи про те, що методи художнього кіно відрізняються від методів документального, і на користь хронометражу або логіки сценарію інколи доводиться жертвувати історичною достовірністю. Так, історичне кіно з усіх боків здається програшним варіантом. Та чи так це? Аналізуючи фільми, присвячені різним історичним періодам та постатям, спробуємо розібратись, що ми можемо почерпнути з історичних художніх фільмів.
The Lion in Winter, 2003. Dir. Andrei Konchalovsky
1183 р.
Так, мабуть, виглядала б п’єса про Гамлета, якби Гертруда народила більше дітей. Основною темою фільму є чвари між дітьми короля Генріха ІІ (Патрік Стюарт). Режисер нагадує нам – розвал завжди іде зсередини, united we stand, divided we fall. Троє синів короля – Річард, Джон і Джеффрі ділять «шкуру небитого медведя», сперечаючись, хто стане королем, коли батько помре. А батько то живий. Ми бачимо, в яких умовах відбувалось становлення короля Левине Серце – стає зрозуміло, що з такою сімейкою краще все життя провести в Хрестових походах.
Іншою важливою постаттю, зображеною в фільмі, є французький король Філіпп ІІ, блискуче виконаний Джонатаном Різ-Маєрсом (який пізніше відмітився, також виконуючи роль короля Генріха VIII в серіалі «Тюдори», з усіх усюд визнаному антиісторичним). Прекрасно проілюстровано, як встановлювались домовленості та союзи – спочатку ти вислуховуєш усі пропозиції, пристаєш на якусь одну, а потім робиш по-своєму.
А ще робота з костюмами тут просто феноменальна до останнього шва.
Hollow Crown, 2012 – 2016. Dir. Rupert Goold, Richard Eyre, Thea Sharrock, Dominic Cook
1397 – 1485.
Зображуючи усіх королів від Річарда ІІ до Річарда ІІІ відповідно до того, як їх описав Шекспір у своїх історичних драмах, режисери розклали цей божевільний час по поличках.
Абстрагуючись від історичних неточностей, які навмисно чи ненавмисно допускав драматург, зображення нехай не історичних осіб, але самого часу дуже влучне, і так само влучно воно було перенесено на екрани.
Ні для кого не секрет, що історичний Річард ІІ (Бен Уішоу) по-хамськи відносився до державної казни, витрачав її на розкоші та поїздки за кордон, а коли казна спустіла, він став забирали землі у багатих громадян і спускати на вечірки і їх. Він робив це доти, доки парламент та «цивільні» герцоги не втомились від такої поведінки і не попросили Генріха Болінгброка (Рорі Кіннер) розібратись. Ідея про те, що розвали ідуть зсередини, вкотре підтверджується – не важливо, іде розвал зсередини сім’ї чи замку, в якому знаходиться монарх.
Цікаву ідею, яка особливо актуальна в наш час, зображено в фільмі про Генріха V (Том Хіддлстон) – найвеличнішого з усіх англійських королів – а саме, що підпотухший патріотизм громадян, який тобі потрібен, щоб бути хорошим і впевненим королем, завжди можна оживити, розпочавши з кимось війну. Епізод з п’єси та серіалу про тенісні м’ячі, які ніби то стали приводом до англійського наступу – вигадка Шекспіра, хоча в деяких хроніках згадується, що про Генріха направду так жартували.
Річард ІІІ (Бенедикт Камбербетч), в тюдорівському дусі, зображений фізичним і моральним виродком і так воно, здається, і буде до кінця світу, яку б титанічну роботу з його обілення не проводили історики. Що ми можемо почерпнути з цієї історії? Що не треба вбивати своїх братів і племінників? Чи що коли в тебе ноги однакової довжини, то тебе будуть любити трохи більше..? Насправді, без жартів, в цьому фільмі дуже точно і гостро зображена ідея узурпації: будь ти хоч сто разів королем по праву, якщо ти нікому не подобаєшся, то тебе назвуть узурпатором, а тоді прийде Генріх VII, який народився від якогось конюха, і заявить своє право на трон. І узурпатором залишишся ти, а не він.
Henry III, 2003. Dir. Pete Travis
1509 – 1547.
Історія Генріха VIII – далеко не найповчальніша історія в історії. Її екранізація від 2003 року дозволяє нам ще раз пригадати, чому ми не любимо Тюдорів – бо вони вперті, зарозумілі і злі. Нехай обійшлось без воєн, зате на кожному кроці спалювали людей за єресь – сумнівне досягнення, Генріху. Втім, якщо ми відійдемо від злочинів Генріха проти тодішньої інтелігенції і подивимось фільм проти уважніше, то помітимо, що дуже точно і майстерно зображено усі папські перипетії, а таке в фільмах зображують досить рідко, не бажаючи тратитись на локації і червоні шапочки. Велика заслуга режисерів цього фільму в тому, що вони не полінувались детально зняти судовий процес, і відносно менше уваги приділили жінкам короля (на відміну від тих же «Тюдорів», де Різ-Маєрс проводить в ліжку 90% екранного часу).
Висновки. Історичні фільми можна і треба дивитись, і дивитись уважно. Що і чому відбувалось в окремий історичний період в загальних рисах ми знаємо з уроків історії в школі та університеті, з книжок, які ми колись прочитали в рандомному порядку, та ось показати локації, костюми, інтер’єри та посуд нам не зможе жодна, навіть найкраща подарункова книжка. В цьому і є перевага візуального мистецтва.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 