Походи вікінгів у VIII–XI ст.
Viking Expeditions during VIII–XI cen. AD
Автор – Христина Базюк, студентка V курсу історичного факультету ЛНУ ім. І.Франка
Якщо інформацію про будову кораблів вікінгів найкраще черпати із археологічних джерел, то про розмір їх ескадр – навпаки, із джерел літературних. Попри певну заангажованість, різноманітні хроніки досі залишаються основним способом дізнатися про чисельність «північного флоту». Ось тут і постає основна проблема – наскільки точними були описи, які ми можемо зараз використовувати? Існують вагомі причини підозрювати, що вони явно перебільшують дані про розмір і руйнівну діяльність грабіжницьких загонів. Не кажучи вже про природну схильність вибачати собі свої ж поразки – й звеличувати власні перемоги, перебільшуючи силу і жорстокість ворога[1] .
Крім того, ми не володіємо скандинавськими джерелами того часу, а отже не можемо порівняти їх із західними чи східними оповіданнями про діяння вікінгів. Внаслідок цього картина виходить не зовсім повною й односторонньою. Попри це, існує загальна тенденція довіряти даним про розміри флоту вікінгів, які можна знайти в джерелах тієї епохи[2] .
Варто визначити етапи експансії вікінгів та зони їхнього впливу. Для цього буде використана праця Г. С. Лєбєдєва «Епоха вікінгів у північній Європі».
Етапи експансії [3]
- Рання епоха (I, II, III етапи, 793–891 рр.). Час натиску незалежних «вільних дружин», які самі організовувалися та швидко перейшли від грабіжницьких набігів на монастирі й церкви до далеких експедицій, захоплень і завоювань. Англосаксонські королівства не змогли протиставити ефективного опору цьому натиску. Західнофранкська держава витримала його з великими труднощами. Східнофранкська (майбутня Священна Римська імперія) змогла організувати відсіч вікінгам, а поразка вікінгів при Левені у 891 р відзначає кінець цього періоду.
- Середня епоха (IV, V, VI етапи, 891–980 рр.). Початок створення скандинавських держав. Сили вікінгів відволікли внутрішні події у Скандинавії. Час громадянських воєн, морських грабежів, великих географічних відкриттів скандинавів. Спад військової експансії, організаційна перебудова руху. В кінці періоду відновлюються військові операції.
- Пізня епоха (VII, VIII, IX етапи, 980–1066 рр.). Боротьба і військова експансія ранньофеодальних королівств. Ера «конунгів-вікінгів».
- Перша зона, радіусом 1000–1200 км (R1) включала північні узбережжя Британських островів і Нідерланди, куди вікінги проникали протягом літнього сезону невеликими загонами з фйордів Норвегії або з островів Північної Атлантики, колонізованих ними до кінця VIII ст.
- Друга зона, радіусом 1500-1600 км (R2), повністю охоплювала Британські острови, а також територію Франції до Гаронни і Луари та північно-західну частину Німеччини до середнього Рейну і Ельби. Тут загонам вікінгів були потрібні проміжні бази на морському узбережжі в гирлах річок або на прибережних островах Північного моря.
- Третя зона, радіусом до 3000 км (R3), включала центральну і південну Францію, узбережжя Іспанії, Італії й Сицилію. Вона була доступна лише добре організованим арміям (морським або сухопутним), здатним вести багаторічні кампанії далеко від батьківщини і проміжних баз.
Розглянемо тепер проблему чисельності флоту вікінгів детальніше. Письменники того часу дуже рідко оцінювали кількість людей, які брали участь в походах вікінгів – «Англосаксонська хроніка» жодного разу не повідомляє про кількість учасників набігу (час від часу вказується кількість загиблих в битві).А ось чисельність корабельного складу, що їх наводять джерела, є інформацією більш переконливою, ніж загальний обсяг військових загонів[6].
При скликанні ледунгу саме корабель був основною військовою одиницею[7]. Судячи з усього, ця інформація цілком задовольняла потенційного слухача саги і була для нього достатньою. Відзначимо, що
сам по собі корабель не міг виступати в якості наступального озброєння. Вся його ударна сила була представлена лише зброєю команди, що зводило весь бій до рукопашної сутички на палубах зчеплених кораблів.
У даній статті ми розглянемо експансію вікінгів на базі джерел в хронологічному порядку за етапами (основний акцент у роботі поставлено саме на перший період), поданими в праці Г. С. Лєбєдєва.
793-891 рр.
Почати аналіз військових походів вікінгів потрібно із Англії, адже саме в 793 р. в Англосаксонській хроніці можна віднайти першу згадку про напад вікінгів:
«Цього року на землю нортумбрійців прийшли погані знамена, і нещасні люди здригалися; там були величезні вихори, блискавки і у небі бачили летючих вогняних драконів. За цими знаками наступив великий голод, а трохи пізніше, в цьому ж році, за шість днів перед січневими ідами, нікчемні язичники розорили і знищили Божу церкву в Ліндісфарні[8]».
Варто продовжити аналіз Англосаксонської хроніки[9] як основної англійської пам’ятки, на базі короткого аналізу якої буде здійснено характеристику розмірів ескадри вікінгів. Потрібно пам’ятати, що числа, наведені хроністами, досить ненадійні, й усіх їх варто критично аналізувати (так, часто все зводиться до простого подвоєння реальних цифр). У «Англосаксонській хроніці» вказано кількість кораблів скандинавських флотів, які відвідували Англію до кінця IX століття:
840 рік – «У цьому році король Етельвульф воював на Чармуті з 35 суднами і данці залишилися господарювати там»[10].
851 рік – «У тому ж році приплило 350 кораблів у гирло Темзи; екіпаж їх зійшов на землю і штурмував Кентербері та Лондон[11]»[12].
875 рік – «Цього літа король Альфред вийшов в море із озброєним флотом та воював з сімома кораблями, один з яких він взяв, а інші було розігнано»[13].
877 рік – «У цьому році прийшла датська армія в Ексетер з Верхема; в той час як флот поплив на захід, поки не зустрівся з великим туманом на морі, і там, біля Сванаджі, загинуло сто двадцять кораблів»[14].
878 рік – «А взимку цього ж року брат Інґвара та Гальфдана причалив у Вессексі, в Девонширі, з трьома та двадцятьма кораблями, і там був він убитий, і вісімсот чоловік з ним, а сорок – із його армії»[15].
882 рік – «І в тому ж році відправився король Альфред у море з флотом; і боровся з чотирма кораблями датчан, і взяв два їх судна; в яких всі чоловіки були вбиті; а два інші судна здалися»[16].
885 рік – «У тому ж році послав король Альфред флот з Кента в Східну Англію. Як тільки вони прийшли до Стормута, зустріли їх шістнадцять кораблів піратів. І вони боролися з ними, взяли всі кораблі, й убили людей. Коли ж повернулися додому із награбованим, то зустріли великий флот піратів, і билися з ними в той же день; але датчани здобули перемогу»[17].
893 рік – «В цьому році рушила велика армія, про яку ми вже згадували, повернувшись зі східного району на захід Болоньї; і тут вони пришвартувалися; так що транспортували себе одночасно зі своїми кіньми[18]. І вони прийшли із двохсот п’ятдесятьма кораблями у гирло Лімни, яка знаходиться в Іст-Кенті»[19].
Отож, судячи з інформації «Англосаксонської хроніки», вікінги могли нападати із силами дрібних (як це було 875 року, коли згадується сім кораблів) та великих (100–200 суден) флотилій.
До джерел, які описують події в цьому ж регіоні, можна віднести «Аннали королівства Ірландії чотирьох майстрів[20]» (або ж «Аннали Ульстера»).
850 рік – «Флот із 160 кораблів норвежців прибув в Снав Едьнех, щоби дати бій данам, і вони билися один з одним три дні і три ночі, і дани перемогли, а норвежці залишили їм свої кораблі […] [Монастир] Ард Ваха був розорений вікінгами із Лін Дуахалле в неділю перед Великоднем[21]».
853 рік – «Розграбування (монастиря) Лох Кенд вікінгами, які добралися до нього по льоді і вбили 120 людей[22]».
856 рік – «Кервал, правитель Осрайге, і Івар отримали в Арад Тирі перемогу над (людьми) Кінел Фіахах та ірландськими вікінгами із Долі Конна. Всього ж з Кервалом та Іваром прийшли 64000 людей[23]».
867 рік – «Монастир Ард Ваха зі всіма його церквами був розграбований і спалений Авлетом. Всього 10 сотень були там вбиті або забрані невільниками, а крім того, вони [вікінги] забрали з собою все цінне, що тільки змогли знайти[24]».
Так, у книзі[25] «Війна та суспільство варварського Заходу у 450–900 рр.» її автор, Ґай Голсол, вказує розміри армії вікінгів у ІХ ст. Спочатку, судячи з опрацьованих ним джерел, розміри флотилій були невеликими. Однак починаючи із 830-х років вони почали невпинно зростати до 850-х, коли збройні угруповання можна уже із впевненістю назвати великими арміями (кількість кораблів під час одного походу могла нараховувати декілька сотень одиниць). Далі йде обрахунок приблизної кількості людей в середньостатистичному поході вікінгів. Якщо взяти за середню кількість 30 людей на одному кораблі, а кількість кораблів – 200, то виходить, що середня армія налічувала приблизно 6000 воїнів.
На жаль, дані хроніки про розмір великих кораблів не можна вважати такими ж точними, як ті цифри, які вона наводить стосовно дрібніших суден. Ці флоти, великі й малі, швидше за все, складалися з різних кораблів. Це можна побачити на прикладі облоги вікінгами Парижа у 885–886 рр. Напевно, найчастіше цитованим джерелом, яке описує цю подію, є поема монаха Аббона[26]«Про облогу міста Парижа»:
«Кров твоя пролита цими варварами, що припливли на 700 вітрильних кораблях та інших маленьких човнах, таких численних, що не можна їх і порахувати; народ називає їх барками. Поверхня глибоких вод Сени так сильно покрита ними, що її хвилі зникли під їх суднами на просторі більше двох миль; з подивом шукають, в яких нетрях сховалася річка; ніде вона не показується: промокла сосна, дуб, мокра верба покривали поверхню ріки повністю»[27].
Отож, Аббон зізнався, що, згадуючи число в 700 кораблів (які брали участь в облозі Парижа) він не взяв до уваги дрібних суден. І хоча ця цифра сміховинна, його застереження звертає увагу на той факт, що поряд з великими суднами використовувалися і маленькі. Варто згадати і те, що за своїм розміром, принаймні в IX–X століттях, кораблі, швидше за все, ніколи не були більшими, ніж судно з Гокстаду з тридцятьма двома веслами, і, мабуть, навіть в XI столітті більші кораблі постійно використовували лише в скандинавських водах.
Продовжуючи аналіз джерел, варто звернути увагу на «Аннали Ксантена[28]», які також стосуються королівства франків. В даній праці практично немає точних даних про кількість воїнів у війську вікінгів чи число кораблів у ньому. Однак тут є чимало згадок про періодичність та напрямок їх походів. Так, у 834 р.
«в славне поселення Дуурстед вдерлися язичники[29] й жорстоко опустошили його[30]», в 835р.«язичники знову вдерлися в землі Фризії, й багато [християн] було ними вбито. Івони знову пограбували Дуурстед[31][32]», 836-го«в цьому ж році язичники знову напали на християн[33]».
Детальніші дані за 845 р. – «в цьому ж році в багатьох містах язичники наступали на християн, але із них було вбито фризами більш ніж 12 тисяч. Інша їх частина кинулась в Галлію[34], і там із них загинуло понад 600 людей[35]» та за 846 р. «Уже за звичкою, нормани розграбували острови Остерго і Вестерго та спалили Дуурстед з двома селами на очах у імператора Лотаря […] Ті ж повернулися в рідні землі, навантаживши кораблі величезною за розмірами здобиччю [у вигляді] людей і речей[36]».
Одразу ж наступного 847 р. «нормани всюди перемагали християн і вступили у війну проти графів Зігіра і Ліутгара, і вони пішли далі за Дуурстед вверх по Рейну 9 миль впритул до поселення Мейнер і повернулися після того, як захопили там здобич[37]». Очевидно, що звичні (але вже спустошені) для набігів території не давали такої багатої здобичі, як раніше – це й стало причиною того, що вікінги почали розширювати зону своїх набігів на землі франків.
Їх натиск став таким сильним, що в 849 р. автор анналів лишає дуже красномовні дані:
«язичники з півночі, як завжди, завдавали шкоди християнству, і вона ставала все більш і більш дошкульною, але якщо розказувати детальніше, це викликало б нудьгу[38]».
У 851 р. «нормани шкодили в Фрисландії і гирлі Рейну. Величезне військо [норманів] зібралось на Ельбі проти саксів та їх міст; одні із них були в осаді, інші спалені. І вони дуже сильно гнобили християн[39]», а через три роки, 854-го, «нормани[…] спалили церкву святого Мартина[40]».
Очевидно, на наступні 13 років набіги вікінгів були не такими дошкульними, оскільки інформація про їх походи з’являється в анналах лише в 864 р. «При жахливому паводку […] язичники, [які на своєму шляху] всюди розоряли Церкву Божу, добралися по Рейну до Ксантен і опустошили [це] прекрасне місто. А також […] вони спалили церкву святого Віктора. Все, що знайшли всередині і ззовні святині, вони розграбували […] Розбійники ж, після звершеного [ними] ганебного поступку, віднайшли недалеко від монастиря маленький острів, спорудили там укріплення і жили там певний час. Але їх частина вирушила звідти вверх по річці; вони спалили велику королівську віллу й втратили при цьому більш ніж 100 людей, так що один із їх кораблів повернувся назад пустим[41]»[42]. Через два роки, в 868 р., «язичники знову жорстоко розорили Ірландію і Фрисландію[43]».
Про перший етап експансії вікінгів у державі франків чимало інформації можна знайти і у «Бертинських анналах[44]». Багато в чому наявна в них інформація дублює дані «Анналів Ксантена».
У 837 р. «нормани, як зазвичай, розоривши набігом Фризію, вторглися на острів, який називається Валярція, перерізали багатьох непідготованих наших [воїнів] і пробули там деякий час. Внаслідок цього вони заволоділи даниною. Ті ж самі несамовиті люди прийшли в Дорестад, і також зібрали податки[45]», а уже наступного року (838) «датські пірати, які поплили додому і з’явилися несподівано, були потоплені[46]». В 841 р. «датські пірати приплили з боку океану Еуріп[47], напавши на Ротуму, шаленіючи грабежами, залізом і вогнем, погубили місто, ченців і решту народу як вбивствами, так і викраденням в полон. І всі монастирі, а також і всі місця в околицях ріки Секвани були або зруйновані, або залишилися наляканими великими податями[48]».
Цікаві дані можна зустріти у розповіді про 843 р.
«Норманські пірати […] пішли розоряти землі нижньої Аквітанії; […] після того як вони привезли з материка будинки, так ніби вони залишалися зимувати в постійному таборі[49]».
Тобто вже з середини ІХ ст. вікінги практикували зимування (замість того, щоби плисти додому). У той же час 844 р. інші «нормани, які відправилися від Гаронни до самої Тулузи, безкарно і повсюдно влаштовують грабежі; деякі, повернувшись звідти, напали на Галлісію[50], вони загинули, перебиті частково метальними машинами, а почасти бурею на морі; але деякі з них, напавши на землі дальньої Іспанії, довго і жорстоко билися з сарацинами, врешті, переможені, вернулися назад[51]». Як бачимо, в цей період вікінги під час своїх військових походів допливали вже навіть до Середземного моря.
Першу згадку про те, зі скількох кораблів складався флот вікінгів, можна знайти у записах про 845 р. «120 норманських кораблів в місяці березні розорили все по обох берегах Сени […] Орик, король норманів, відправив 60 кораблів по річці Альбі до Німеччини проти Людовика […] Нормани, знову пройшовши на човнах по Секвані[52], знову повертаються в моря, грабують, спустошують, а також палять вогнем всі приморські області. […] Дани, які в минулому році розоряли Аквітанію, повертаючись […] розбивають табір[53]».
846-го датчани захоплюють практично всю Фризію[54], а в 850 р. «Рорик, брат Геріольда, який спочатку збунтувався проти Лотаря, зібравши військо норманів, на багатьох кораблях розграбував Фризію, острів Батавію й інші місця по Рейну та Вахалю. Коли Лотар не зміг тому перешкодити, він звертає [того] в віру, і дарує йому Дорестад і інші графства[55]». В 853 р. вікінги спалили місто Турон разом з церквою святого Мартина[56]. В наступні роки походи вікінгів не припинялися – 855 р. «нормани напали на місто Бурдіґала[57] в Аквітанії і бродили тут і там відповідно [до свого] бажання […] Нормани […], залишивши кораблі, сухим шляхом намагалися дійти до міста Піктавів, але були так розбиті аквітанцями, що втекти вдалося небагатьом із понад трьох сотень[58]».
Станом на 856 р. бачимо, що вікінги знову лишаються зимувати у країні франків. «В середині місяця серпня інші пірати данів знову входять в Сену і, спустошуючи та грабуючи міста по обох берегах річки, навіть розташовані далеко монастирі і вілли, [йдуть] в місце, яке називається Канал Гівальда, продовження Сени, і прив’язують [кораблі] до вельми захищеної якірної стоянки, де, відпочиваючи, проводять зиму». Наступного року (857) вони нападають на Париж: «напавши на Лютецію Паризіорум[59], спалюють базиліку блаженного Петра і святої Геновефи[60]».
В 859 р. «пірати данів, після довгого об’їзду моря, пропливши між Іспанією та Африкою, входять в Родан і,спустошивши деякі міста й монастирі, влаштовують стоянку на острові, який називається Камарія[61]». Наступного, 860 р., вони «вирушають в Італію і захоплюють місто Пізу та інші [міста][62]». В 861 р. вікінги «віддають вогню Лютецію Паризіорум[63]».
У тому, що загони вікінгів бували досить численними, сумнівів немає.
Незважаючи на загальну тенденцію зростання кількості учасників походів до кінця IX ст., вже перші походи часом бували справжніми навалами.
Так, Готфрід Данський в 810 р. привів у Фрисландію 200 кораблів, а у 837р. король Леона, відбивши напад, спалив 70 дракарів. Приблизно в цей же час у Ірландію вторглися два флоти загальною чисельністю не менше 120 кораблів. І далі: 845 р. – на Сені 120 довгих кораблів[64], 849 р.– 140 кораблів в Ірландії, 851р. – 350 в Англії, 852р. – 252 кораблі (точність, що заслуговує на довіру) у Фризії, Фландрії і Франції і т. д. Беручи середню чисельність команди бойового корабля в межах 30–60 осіб (за проаналізованими вище анналами Ксантена можна говорити і про 100 людей на кораблі, хоч це, звісно, заокруглена сума), ми можемо сказати, що вже на перших етапах експансії вікінгів армія з 10–20 тис. воїнів не була чимось екстраординарним[65].
Ще одним джерелом, яке буде використовуватися для характеристики даного етапу експансії вікінгів, є «Хронікон про діяння норманів у Франкії[66]». З нього ми візьмемо лише точні дані про розмір військових флотилій вікінгів: 845 р. – 600 кораблів[67]; 852 р. – 252[68]; 860 р. – 200[69]. Також часто застосовується така характеристика флоту, як «велике» чи «величезне» військо.
Варто також згадати корпус джерел Священної Римської імперії, у яких є дані про походи вікінгів. Основною проаналізованою працею є «Хроніка» Саксона Анналіста[70]. Із неї ми подамо лише найважливіші уривки, які стосуються походів вікінгів.
853 рік – «норманський флот вперше досяг берегів річки Луари […] Вийшовши із нижньої Скіфії, вони називають себе по-варварськи норманами, тобто «північними людьми», тому що вперше вони прибули з тої частини світу[71]».
868 рік – «нормани, зайнявши гирло ріки Луари, знову стали жорстоко спустошувати провінції Нант, Анжу, Пуату і Турень; Роберт і Рамнульф, герцог Аквітанії, відправили проти них військо. Нормани, коли дізналися про це, поспішили повернутися до свого флоту […] І ось, коли всі були зайняті будівництвом табору, нормани несподівано вискочили з-за укріплення і з криком накинулися на Роберта та його товаришів […] Роберт, який поспішив туди без шолома і кольчуги, був вбитий […] Рамнульф же був тяжко поранений з лука якимось норманом […]. Військо […] в той же момент зняло осаду і повернулося додому. А нормани, радіючи, вернулися до кораблів[72]».
874 рік – «нормани, вбивши Роберта і Рамнульфа […], зайняли місто Анжер […] вони зраділи і вирішили зробити його надійним притулком для себе і своїх загонів […] Негайно піднявши кораблі по ріці Майні і розташувавши їх біля міських стін, вони вступили в місто разом із дружинами та дітьми […] Карл одразу ж зібрав військо […] і, розкинувши навколо міста табір, розпочав його облогу […] місто було заблоковане з усіх боків, протягом багатьох днів обидві сторони боролися з величезною доблестю […], однак усі зусилля короля не мали успіху […], військо було втомлене довгою облогою […] тоді бретонці, спробували змінити течію ріки, щоби вони могли напасти на кораблі норманів. І ось вони почали копати рів дивовижної глибини і ширини; це так налякало норманів, що вони одразу запропонували Карлу великі гроші, якщо він зніме облогу […]. Той прийняв гроші і, знявши облогу, відкрив шлях ворогам. Ті, сівши на кораблі, повернулися в Луару й нікуди не пішли з його королівства, як обіцяли; але здійснили ще гірші і нечестивіші діла, ніж раніше[73]».
891–980 рр.
Дані про розмір армій вікінгів в ході другого етапу їх нападів в X ст. не надійніші, ніж у IX столітті. Звісно, можна було б пояснити невдачу англійського опору тим, що флотилія вікінгів була значно більша та сильніша, а сили, очолювані Олафом Трюґґвасоном, Свеном і його сином Кнутом, були чисельніші, ніж армія Гутрума і Гастінґа, однак таке припущення навряд чи можна довести за допомогою наявних свідчень. «Англосаксонська хроніка» в даному випадку є розповіддю сучасника подій і вказує розмір лише одного флоту цього етапу походів на Англію – це 94 кораблі, які приплили в 994 р. під командуванням Олафа і Свена. Якщо прийняти цю цифру, то даний флот був менший, ніж ті, які, за повідомленням хроніки, прибували в IX столітті.
Для аналізу даного періоду на території Франкського королівства можна використати таке джерело, як «Аннали Флодоарда[74]». Їх військові походи згадуються в даній праці буквально з першого року. 919 р. «Нормани всю Бретань в Кемпері, тобто ту її частину, яка розташована на морському узбережжі, опустошили, розтоптали і повергли в занепад, забравши із собою, розпродавши та вигнавши всіх бретонців[75]». У 921 р. «граф Роберт п’ять місяців воював з норманами, які осіли по річці Луарі, і, прийнявши у них заручників, залишив їм ту частину Бретані, яку вони розграбовували, разом з округом Нанта, а вони почали приймати християнську віру[76]». В 923 р. «нормани спустошували Аквітанію і Овернь; з ними воювали Вільгельм, герцог Аквітанський і Рагемунд, і було вбито 20 тисяч норманів[77]». За два роки, у 925 р. «Рагінольд зі своїми норманами знову спустошив Бургундію. З ним воювали біля гори Калаум графи Варнерій і Манассія і єпископи Ансегіз та Готселін і перебили більше 800 норманів[78]». Далі походи вікінгів практично припинилися, з ними почали укладати союзи і тому всі наступні дані[79] в даному творі про них – в контексті союзників.
На цій ж території в 910-х рр. відбувалися надзвичайно важливі події – в 911 р. Карл Простий віддав території Нормандії скандинаву Ролло[80] – і той став першим герцогом Нормандії, засновником Нормандської династії. За набуті території він був зобов’язаний охороняти франкські території від інших вікінгів[81]. Це й стало однією з причин того, що набіги скандинавів на дані території в X ст. поступово припиняються.
У цей період розпочинається активна експансія вікінгів на Схід. Хоча вона й була переважно торгового[82] характеру, але траплялись і військові походи. Якщо на Західні землі нападали переважно дани та норвежці, то східні території освоювали в першу чергу шведи. З рунічних каменів (які будуть детальніше розглянуті в аналізі наступного етапу експансії вікінгів) можна дізнатися основні напрямки їх походів. Це – Південна Прибалтика, Русь (Гардар), Константинополь (Міклігард) і Серкланд — країна сарацинів (арабський Халіфат).
Відомий шлях із варягів у греки[83] починався біля берегів Швеції і прямував до східного узбережжя Балтійського моря. Ця подорож приводила скандинавів до витоків повноводних річок, русла яких розкинулися по великих просторах європейського континенту. Деякі з них вели до торгових центрів Русі, наприклад, до Старої Ладоги (яка розташовувалася на відстані 12 км на південь від впадіння річки Волхов в Ладозьке озеро), Новгороду (біля витоку Волхова з озера Ільмень), Києва на Дніпрі. Пливучи далі, по Чорному і Каспійському морях, скандинави допливали до Візантійської імперії, арабського Халіфату і Багдаду.
Безумовно, вплив вікінгів на район Південної Прибалтики та Русі був дуже великим[84]. Не будемо детально зупинятися на проблемі політичної та військової[85] взаємодії скандинавів із місцевим населенням, оскільки дана тема надзвичайно об’ємна. Варто лиш зробити зауваження щодо джерел, які описують дану територію у заданий хронологічний період. Численні візантійські та арабські праці (в яких про слов’ян зазвичай більше інформації, ніж у західних) не завжди були першоджерелами. Відповідно, трапляються моменти, коли їх дані – це або копіювання певних (іноді недостовірних чи застарілих) свідчень про територію та народ, яких автори не знали, або неправильно потрактовані розповіді з третіх уст. Тому, інформацію, подану східних джерелах варто сприймати так само критично, як і в західних.
Більшість даних в східних джерелах стосуються торгових походів вікінгів. Наприклад, Ібн-Хордадбех[86] згадує таке: «нормани спускаються вниз по Дону, ріці слов’ян, і пересікають сушу біля Хамлюджа[87], великого міста в землях хозар, володар цієї країни збирає з них десятину. Потім вони знову сідають на кораблі і виходять в Джурджанське море[88], на узбережжі якого і знаходиться кінцевий пункт їх плавання.[…] Інколи вони везуть свої товари з міста Джурджанія[89] в Багдад, нав’ючивши їх на верблюдів[90]».
Однак, можна зустріти дані і про військові операції. Згадка Аль Масуді[91] варта того, аби процитувати її практично повністю: «Сталося, що близько 500 кораблів, з яких на кожному було сто чоловік (з Русів[92]), увійшли в рукав Найтаса, що з’єднується з Хозарського рікою[93]» «досягли фортеці біля входу в естуарій[94], вони направили послів до царя хозар, щоб випросити його дозволу на проїзд через його володіння, на плавання по річці і вхід в Хозарське море […] Вони пообіцяли йому половину здобичі, яку сподівалися захопити у племен, що мешкають на берегах цього моря. Він дав їм дозвіл. Вони увійшли в естуарій, піднялися вгору по річці [Дон] і потім спустилися по Хозарській річці [Волга] вниз; минули місто Ітіль, пройшовши гирлі, вийшли в Хазарське море. […] Так добралися вони до моря, а їх набіги спустошували ель-Джильед-Дайлен, Табаристан, Абоскун [назва берегової частини Джурджанії], нафтоносні землі, Азербайджан.
Вони розграбували місто Ардобіл в Азербайджані, до якого від моря цілих три дні шляху. Вони проливали кров, грабували добро, брали в полон дітей, а дрібні загони грабіжників і паліїв наводили жах на околиці. Жителів узбережжя охопив невимовний страх, тому що їм ще ніколи не доводилося в цих місцях зустрічатися з ворогом. По морю тут плавали лише мирні торговельні або рибальські судна. Руси висадилися на берег біля нафтоносних земель, які називаються Вабіках[95], і у володіннях Шаріван-шаха. На зворотному шляху руси висадилися на острови неподалік від нафтоносних земель; їх відділяло від узбережжя лише кілька миль. […] Коли шаріванські купці підпливли до цих островів на своїх човнах для ведення торгівлі, руси напали на них. Тисячі мусульман загинули – хто в хвилях, хто від меча.
Як ми вже повідомляли, руси залишалися на берегах цього моря протягом декількох місяців. У жителів прибережних земель не було ні сил, ні коштів для їх вигнання, хоча вони і провели ряд заходів військового характеру і організували оборону. Набравши видобутку і полонених, руси рушили в зворотний шлях – увійшли в гирло Хозарської річки і послали гінців з грошима та здобиччю до царя, щоб виконати взяті на себе зобов’язання. У хазарського царя на цьому морі не було ніяких кораблів, тому що хазари взагалі погані мореплавці[96]».
Далі описується, як мусульмани, отримавши підтримку від християнського населення міста Ітіль, готуються до удару у відповідь по русах. «Вони билися 3 дні, і бог дарував перемогу мусульманам. Все військо русів полягло в цьому бою – хто загинув від меча, а хто потонув у водах великої Хозарської річки; тільки 5000 вояків вдалося врятуватися. Після цієї битви руси більше не робили набігів на ці землі[97]». Як бачимо, 5000 вояків тут подають як залишок великого війська. З цього можна зробити висновок, що армія була у чотири, а то й п’ять разів більша.
У ще одній згадці про похід вікінгів є детальна кількість кораблів. Дані Ібн-Ісфандьяра повідомляють таке: «Похід русів за [Каспійське] море з метою грабежу Табаристану. У той рік[98] на морі з’явилося 16 кораблів русів, які потім висадилися в Абесгуні […] У той час руси якраз прибули в Анджілах [Макалех]. Він[99] напав на них уночі, багато русів прийняли смерть в цьому бою, інші потрапили в полон і розсіялися по всьому Табаристану. Через рік руси повернулися з численнішим військом, розорили і спалили Сарі і землі Пенджахсехара, захопили багато полонених і поспішно пішли по морю в сторону Шімеруда [Чехмеруд]. […] Але Ширван-шах (повелитель Хурза) почув про це, влаштував їм засідку на морій знищив усіх до останнього. Так було покладено край нападам русів[100]».
980–1066 рр.
Якщо згадувати про діяльність скандинавів у Візантійській імперії, то варто подати її в контексті не морських походів, а наймання вікінгів на військову службу. Згадуваний вище «шлях з варяг у греки» вже своєю назвою вказував на мету подорожі скандинавів – досягти Візантійської імперії (яку називали Грецією, а її населення – греками). В сагах є чимало згадок[101] про контакти вікінгів із Візантією до 980-х рр., однак нас цікавить період після цієї дати, оскільки саме звідсіль веде свій відлік утворення так званої «варяжської дружини».Детальний аналіз даної теми можна віднайти в праці В. Г. Васильєвського «Варяго-руська і варяго-англійська дружина в Константинополі XI і XII ст.[102]», а етимологію терміну «варанги» та «варанги» – у статті Мельникової Е. А. «Варяги, варанги. Верінги: скандинави на Русі і в Візантії[103]». Наведемо лише ключові факти.
Вихідною точною діяльності цієї дружини чимало науковців виділяють 980 р., коли князь Володимир вислав до Візантії чимало варягів. У «Повісті минулих літ» читаємо таке:
І сказали варяги: «Збрехав ти [Володимир] нам,
То покажи нам шлях у греки». Він же сказав: «Ідіть!»
І вибрав із них мужів добрих, і розумних, і хоробрих,
І роздав їм городи, а інші ж пішли до Цареграда.
І послав перед них послів сказати таке цареві:
«Се ідуть до тебе варяги, не маєш тримати їх в городі,
А то накоять тобі в городі, як тут,
І розсели їх порізно, а сюди не пускай жодного[104]».
Таким чином, в один момент у Константинополі опинилася чимала кількість скандинавів. Їх, у військових цілях, починають використовувати вже з 988 р.[105] Візантійський історик Михайло Пселл подає такі дані: «Імператор Василій переконався в неприхильності до нього Греків і, оскільки незадовго перед тим до нього прийшов від тавроскіфів великий військовий загін, то він, з’єднавши їх разом і влаштувавши іншу найману силу, вислав [їх] проти розташованої на іншій стороні фаланги[106]». Очевидно, що під тавроскіфами маються на увазі руси. Звідси можна зробити і другий висновок – великий військовий загін – це і є ті відправлені до Візантії у 980 р. скандинави.
Перша згадка про даний військовий корпус під назвою «варанги» датується 1034 р.[107]. Звідси варто вводити класифікацію варангів. Вони були двох типів – «Варанги придворні» та «Варанги зовнішні». Перші були чимось на кшталт окремого підрозділу тілоохоронців імператора, а другі – союзним військовим корпусом, чисельність якого вимірювалася декількома тисячами воїнів. Отож «варанги» були як особистою охороною імператора, так і військовими найманцями, які брали участь в походах у Малу Азію, на Балканський півострів та в Італію. Після 1066 р. скандинави почали витіснятися з т. зв. «варяжської стражі» англосаксами[108].
Тут варто згадати про надзвичайно важливий масив джерел до історії вікінгів, а саме – про рунічні камені. У Норвегії збереглось близько 45 рунічних каменів, у Данії – приблизно 220, а в Швеції нараховують їх аж близько 2500 (включно із невеликими фрагментами). Рунічний алфавіт був віддавна відомий у Скандинавії і до IX ст. складався із шістнадцяти букв. Написами, складеними із рун, прикрашали пам’ятники, що їх роль переважно виконували камені[109].
Виділимо тут декілька типів рунічних написів та наведемо зразки тексту[110] на них:
- Про походи на схід – жодної згадки про флот вікінгів.
- Про ті, які згадують Східну та Північно-Східну Прибалтику – «Сігрід веліла встановити цей камінь за Свейном, своїм чоловіком. Він часто плавав в Земгалію (til Soemgala) на кораблі з дорогими товарами навколо Домеснеса» (перша половина – середина ІХ ст.). А також на іншому камені: «…і Інґіберг по своєму чоловікові. Він втонув у Хольмському морі. Його корабель (knörr) пішов на дно…» (середина – друга половина ХІ ст.).
- Які згадують Київську Русь: «Інґіфаст велів висікти камінь по Сігвіду, своєму батьку. Він упав у Хольмгарді, кормчий бойового корабля (skeiðarvisi) зі [своєю] командою» (перша половина ХІ ст.).
- Про Візантію: «Льот, кормчий (stýrimaðr), поставив цей камінь по своїх синах. Звали Акі того, який помер вдалині [від дому]. Вів корабель // приплив // він у грецьку // гавань. Помер вдома //… //… висік руни (?)» (середина – друга половина ХІ ст.); та це один напис – «Інґімунд і Торд, Ярл і Відбєрн веліли встановити камінь по Інгіфасту, своєму батьку, кормчому, який їздив далеко до греків…» (1080–1100 рр.).
- Написи про Ближню Азію та Східну Європу: «Інга встановила цей камінь по Олафу, своєму спадкоємцю. Він на сході борознив штевнем [хвилі] і помер в землі лангобардів» (перша половина – середина ХІ ст.).
- Написи, присвячені походу у Східну Європу шведського хевдингаІнґвара: «Андветт і Кар, і kiti, і Блесі, і Дьярв воздвигли цей камінь по Гуннлейву, своєму батьку. Він був вбитий на сході з Інґваром. Нехай Бог допоможе їхнім душам. Я, Альрік (Аскель?), висік руни. Він міг добре правити кораблем»; а також – «Тьяльві і Хольмлауг веліли встановити всі ці камені за baka, своїм сином. Він один володів кораблем і вів [його] на сході у війську Інґвара…».
Саме рунічні камені[111] (ХІ ст.), «Сага по Інґвара Мандрівника» (XIV ст.) та грузинський літопис «Матіане Картліса» (ХІ ст.) є основними джерелами до дослідження ще одного напрямку походів вікінгів – на Кавказ. За сагою можна дізнатися таку інформацію: приблизно у 1040-х рр. Інґвар здійснив мандрівку до Києва: «відплив Інґвар з Світьольда на 30 кораблях і не спускав вітрила до тих пір, поки вони не прийшли в Гардарікі; і прийняв його конунг Ярицлейв[112] з великим почтом. Пробув там Інґвар три зими і навчився говорити на багатьох мовах[113]», згодом він вирішив відправитися далі в подорож.
На своєму шляху він заплив доволі далеко – прибувши до берегів Західної Грузії, після невдалої війни з Візантією в 1043 р., військо Інґвара прибуло в Цітополіс (очевидно, мова йде про м. Кутаїсі), звідти по суші вони перетягнули кораблі в річку Куру і нею приплили в місто Геліополіс (можлива калька з грузинського слова Тбілісі), а далі продовжили свою подорож до Каспійського моря. Тут, біля іранських берегів, на них напали місцеві воїни[114].
Вони були переможені, а скандинави продовжили свій шлях в області «Сіггеум», де на них знову напав тутешній флот: «А коли вікінги зустріли сильний опір, то почали вони роздувати ковальськими хутрами ту піч, в якій був вогонь, і від цього виник сильний гуркіт. Там була мідна труба, і з неї полетів великий вогонь на один корабель, і він в лічені хвилини згорів дотла. А коли Інґвар побачив це, звелів принести йому трут з освяченим вогнем. Потім він зігнув свій лук, і поклав на тятиву стрілу, і запалив кінець стріли освяченим вогнем. І ця стріла з вогнем полетіла з лука в трубу, яка виступає над піччю; і перекинувся вогонь на самих язичників і в мить ока спалив [плавучий] острів разом з людьми і кораблями[115]». Поїздка завершується тим, що частина кораблів Інґвара повертається додому – в Швецію.
Завершити аналіз військових походів вікінгів варто англійськими джерелами кін. Х – поч. ХІ ст., адже події саме в цій країні ставлять «крапку» на завершенні «епохи вікінгів» у 1066 р. Отож, зміни, що відбувалися на Сході, призвели до того, що потік арабського срібла близько 970 року раптово припинився[116], і це призвело до далекосяжних наслідків в Скандинавії. Відповідно, вже у 980 р. на англійській землі (мова йде про південне і західне узбережжя Англії) знову з’явилися вікінги.
Спочатку набіги не були масовими. «Англосаксонська хроніка» розповідає, що в 980 р. Саутгемптон розорили вікінги, які прибули на семи кораблях, а в 983 р. вікінги прибули на трьох кораблях в Портленд. Але вже починаючи з 991 р., на території Англії стали з’являтися великі флотилії скандинавів. В цьому році похід на Англію на 93 кораблях здійснив Олав Трюггвессон[117]. Похід вийшов таким успішним, що саме тоді було вирішено, що військо (“датські люди”) отримають відкуп в 10000 фунтів срібла («данегельд ») за те, щоб припинити спустошення Англії. Починаючи з цього часу, Хроніка майже щорічно оповідає про нечувані лиха, накликає на країну вікінгами. Варто відзначити 994 р. – тоді відбувся похід на Лондон флоту Олава Трюггвессонав союзі з датським королем Свеном Вилобородим, який складався із 94-х кораблів.
З 997 р. активність «данського війська» знову зросла[118]. У 1000 р. була перерва – можливо, через те, що багато хто відправився додому, щоби взяти участь у скандинавських міжусобицях. Але вже у 1002 р. військо вікінгів знову отримало данину – цього разу в розмірі 24000 фунтів срібла. Набіги на Англію відбувалися за класичною схемою. Розрізнені напади невеликих загонів, потім – поява величезного мобільного війська, зимівлі, швидко зростаюча сума данини від 10000 фунтів срібла в 991 р. до 48000 в 1012 р., а потім надходження вікінгів на службу до королів, щоби перешкодити набігам інших вікінгів.
Усе змінилося в 1013 р., коли Свен Вилобородий виступив з великою флотилією, маючи намір завоювати всю Англію[119] (деякі з кораблів виглядали так, як кораблі №2 і №5, знайдені в Скуллелеві). Військо висадилося в Кенті, і протягом декількох місяців після блискавичного нападу країна була поневолена. Потім військо захопило райони, які перебували в межах “області датського права”, населення яких проявило повну покірність і тим самим уникнуло грабежів. Вікінги рушили звідси на південь, на захід та на північ і, як підсумок, Свен став королем Англії.
Флоти, що згадуються вже після датського завоювання Англії, ставали все меншими за розміром: наприклад, в 1028 р. з Англії до Норвегії вирушило всього п’ятдесят суден[120]. Немає сумніву в тому, що кораблі, які охороняли морські кордони Англії, були рази в два більші за стандартні кораблі для морських плавань, маючи приблизно по шістдесят весел. І не виключено, що у відносно безпечних водах Скандинавії також могли використовуватися судна такого розміру. Можна припустити, що при гарній погоді такі великі кораблі змогли б дістатися з Данії до Англії, але навряд чи Олаф і Свен в своїх англійських експедиціях зробили б ставку на судна, успішне плавання на яких було пов’язане лише з погодою.
Останньою важливою військовою виправою вікінгів в Англію, про яку варто згадати, була битва при Гастінгсі.
Під керівництвом Вільгельма, прозваного Завойовником, більш ніж 3000 суден (значна частина яких була побудована в останні вісім місяців до нападу) в ніч з 27 на 28 серпня 1066 р переправилися з Європи в Англію. На них було понад 30000 воїнів і 2000 коней. На відомому гобелені з Байо показані сцени приготування і проведення вторгнення норманів, яке 14 жовтня 1066 р. закінчилося перемогою при Гастінгсі[121]. Таким чином, Англія була завойована нащадком вікінгів, який став французом. 1066 рік прийнято вважати фіналом «епохи вікінгів» – після нього кількість масштабних військових морських виправ скандинавів різко пішла на спад, а ті походи, які все ж відбувалися, не мали такого колосального значення, як раніше.
Також варто було б порівняти флот вікінгів із флотиліями інших тогочасних країн. Це – Англія, Ірландія, Франція, Італія, Візантійська імперія та Київська Русь, тобто ті території, на яких був достатньо розвинутий флот та із якими вікінги мали безпосередні контакти – військові чи торговельні.
Англія
Англійський флот безпосередньо завдячує своєму розвитку вікінгам. Альфред Великий будував в Англії великі кораблі, коли воював з датчанами, за що його часто називали «батьком англійського флоту». Це зовсім не означає, що він був першим англійським королем, який мав військовий флот. Точніше буде сказати, що він перший використав цей флот за призначенням – зустрічаючи противника в морі і намагаючись не допустити його висадки. Безсумнівно, кораблі Альфреда були більш-менш подібні на кораблі вікінгів, які мали однакові штевні. Однак водночас вони були більші, ніж стандартні англійські кораблі, і мали ряд удосконалень, котрі придумав особисто король. З хронік нам відомо, що вони мали приблизно по шістдесят весел, а також були швидшими, вищими і стійкішими, ніж інші судна, а за формою не нагадували ні фризькі, ні датські кораблі.
Біля міста Ботлі на річці Хамбл, що впадає в затоку Саутгемптон, знайдені залишки стародавнього судна (його носову прикрасу зняли приблизно сто років тому). Невелика частина обшивки зберігається в музеї Уестгейт в місті Вінчестер. Можна припустити, що його кіль мав довжину близько 130 футів (39,6 м), а загальна кількість весел була не менша 30 пар. Наскільки ми можемо судити, північні судна не надто змінилися в період між 900 і 1100 роками. А кораблі Гарольда і Вільгельма Завойовника є лише дещо збільшеними копіями судна з Гокстаду. На жаль, їх зовнішній вигляд ми можемо відтворити лише за одним джерелом – гобеленом з Байо. І власне тут бачимо досить цікаву деталь.
Є різниця між англійськими та норманськими суднами, про яку міг знати лише той, хто бачив і міг порівняти обидва їх типи. На гобелені всі кораблі Гарольда, за винятком одного, мали перелом у лінії борту в центральній його частині. Веслові порти верхньої дошки обшивки розташовуються до і після нього. Нічого схожого у норманів не було. Також принаймні на одному судні видно ванти. Це важливо, оскільки передбачає, що моряки того часу вміли використовувати бічний вітер. Якщо у щогли є тільки штаг і бакштаг, найімовірніше, моряки використовували лише попутний вітер. Однак коли вони почали робити спроби використовувати бічний вітер, з’явилася необхідність забезпечити бічну підтримку щогли, для чого використовували ванти. Можливо, на ранніх норвезьких суднах були ванти, але ніяких вказівок на це немає ні на Усебергському, ні на Гокстадському кораблях[122].
Італія
На Півночі внаслідок важких умов плавання розвиток кораблебудування йшов по лінії вітрильних суден, гребні кораблі були допоміжними. Тоді як на Середземному морі Венеція і Візантія продовжували після римлян розвивати мореплавство і кораблебудування – будували торгові і військові судна. Для останніх Венеція взяла за зразок римську лібурну і створила на її основі галеру. Візантія ж модифікувала з давньої береми дpомон. Як той, так і інший тип суден – гребні, з допоміжним вітрилом.
Венеція була заснована в V ст. біженцями з Італії. Простежити існування арсеналу (дарсена) у Венеції можна вже із VII ст. Це були відкриті майстерні для будівництва суден для держави і приватних осіб.
Війни з арабами (сарацинами) і хрестові походи посилили будівництво суден, і в 1104 р був окремо спеціально створений арсенал для будівництва кораблів, який 1310-го був значно розширений, а потім все більш і більш удосконалювався. Венеція поширила свій вплив на Італію, Далмацію і на береги Малої Азії. На початку XII ст. її флот складався більш ніж з 200 суден[123].
Арсенали для будівництва кораблів, як у Венеції, існували і в інших містах Італії. Арсенал, оточений стіною, складався з дарсен-басейнів для спуску й озброєння кораблів та ряду майстерень. У роботах з будівництва суден брали участь теслі, ковалі, конопатники, вітрильники й інші робітники, що знаходилися під спостереженням начальників робіт. На чолі арсеналу був головний морський будівельник, який керував технічною частиною, і ряд його помічників. У венеціанському арсеналі в роки його розквіту працювало до 16000 осіб.
Кораблі будували також у Генуї та в її колоніях у Криму, де була придатна для будівництва деревина. Корабельні верфі були розташовані навіть у невеликих приморських містах середземноморського узбережжя. Досвідчені італійські кораблебудівники працювали також у Ганзі та Франції.
Візантійська імперія
Візантійські дромони, військові й торгові, існували вже в IV–V ст. (раніше від появи галер). Дромонами називали легкі бойові кораблі. Більші дромони були озброєні малими балістами і мали по бортах плетені мати для захисту людей. Цими балістами користувалися на ходу для відбиття нападу ворожого судна. Дромони мали вежі для стрільців з лука. Для бою вони шикувалися в лінію фронту, дотримуючись такого інтервалу, щоб не поламати весел. При їх великій чисельності на відстані польоту стріли встановлювалася друга лінія і навіть третя. Позаду містилися транспортні судна, конвойовані декількома дромонами[124].
Дромони мали палубу та два ряди весел з кожного борту. По висоті в кожному ряду не менше 25 банок для веслярів; всього 100 веслярів. На кораблі перебували: капітан, який стояв під час бою на кормі, два його помічники, кермові, матроси і воїни. Один з помічників капітана завідував якорем, а інший – трубою, з якої вивергався «грецький вогонь». Воїни стояли на палубі і біля отворів в кормі, стріляючи з луків. У рукопашному бою при абордажі ряди їх поповнювалися веслярами верхнього ряду весел, на місця яких призначали найсильніших людей. Були і великі дромони, розраховані на 200 і, як виняток, 300 веслярів. На великих дромонах до моменту бою піднімали на тросах до половини висоти щогли дерев’яну платформу для стрільців, захищену парапетом.
Малі легші судна називали панфілами. Орієнтовна довжина 100-веслового дромона була 43–45 м. З часу розвитку турецького галерного флоту і завоювання Візантії турками (1453 р.) дромони зникають, і зразком військового корабля середземноморських країн стає більш рухлива галера, створена венеціанцями за зразком римських лібурн.
Русь
Матеріальна частина флоту Русі була дуже різноманітною. Власне військових кораблів не будували – використовували торгові, рибацькі та інші судна різноманітної модифікації, конструкції і схеми виробництва. Серед найбільш розповсюджених суден були лодії, човни, струги, насади, снеки, та інші. Їх споряджали досить передовим на свій час засобами – вітрилами, веслами, якорями, щоглами, такелажем. Представляє інтерес для дослідників і абордажне оснащення кораблів Київської Русі, про яке збереглися хоча і мізерні, але цілком певні відомості. Воно включало тарани (балки), абордажні містки, щити, абордажні сітки, самбуки, канати, кішки, багри і т. ін.[125]
Основним типом давньоруського корабля в Х–ХІ ст. була лодія, що пересувалася за допомогою як вітрила, так і весел. За літописними даними про похід Ігоря в 911р., кожна лодія вміщувала 40 чоловік і мала 40 «ключів» (уключин)– іншими словами, мала 20 пар весел. Давньоруська лодія як бойовий корабель мала, у порівнянні з важкими бойовими кораблями візантійців, ряд істотних переваг у морському бою – на веслах вона була дуже швидка і рухлива, а мала осадка допускала маневрування на невеликих глибинах поблизу берегів.
На давньоруську воєнно-морську тактику, особливості мореплавання і суднобудування найбільше впливав сам характер географічного розташування Київської Русі. Щоб подолати річкові пороги, необхідні були плоскодонні судна з мінімальною осадкою, легкі і порівняно невеликі за розмірами. В той же час ці судна повинні були бути достатньо вантажопідйомними, дешевими і простими за будовою. Одне і те ж судно мало служити і як морське, і як річкове. Річкове судно могло й не задовольняти вимоги, що ставляться до морських кораблів, але морське судно обов’язково мало бути придатним до руху по річках.
Число бойових кораблів у походах Х–ХІ ст. було досить великим: у царградському поході Олега, за літописом, брало участь 1000 лодій, а в поході Ігоря –10000. Друга цифра, очевидно, збільшена літописцем в декілька разів[126].
Отож, можна підбити певні підсумки. На основі тексту «Англосаксонської хроніки» було детально проаналізовано чисельний склад бойової ескадри вікінгів у ІХ ст. Наступним кроком стало порівняння їх військової могутності у хронологічному порядку. Також ми провели порівняння флоту вікінгів із іншими тогочасними флотиліями (з якими велися безпосередні військові чи торговельні контакти) Англії, Італії, Візантії та Русі.
ПРИМІТКИ
[1]Сойер П. Эпоха викингов. / СПб.: Евразия, 2002. – С 64–65.
[2]Френк Стентон (фахівець з раннього періоду історії Англії) прийняв твердження «Англосаксонської хроніки» про те, що в 851 році Етельвульф завдав поразки війську, яке складався із 350 кораблів. А багато вчених, включно з Хаконом Шетелігом (норвезький археолог) і Анрі Ваке (французький історик) вважають достовірним свідоцтво Аббона, який оцінив чисельність сил, що брали в облогу Париж у 885році, в 40000 осіб.
[3]Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной Европе. / Л.: Издательство Ленинградского университета, 1985. – С. 25–25.
[4]Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной Европе. – С. 14–15.
[5]За Г. С. Лєбєдєвим, рівень активності вікінгів в кожній із цих зон був різним. Охарактеризувати його можна, підсумовуючи деякі дані середньовічних джерел (дати походів і нападів норманів, кількість судів і пов’язану з цим показником чисельність військ вікінгів). Відома гранична чисельність народного військово-морського ополчення (ледунга) в Скандинавії XII–XIII ст. – для Норвегії 311 кораблів (12-13 тис. чоловік), для Швеції – 280 кораблів (11–12 тис.), для Данії – 1100 кораблів (30-40 тис.). Це означає, що у військових діях мусів брати участь приблизно кожен четвертий чоловік, здатний носити зброю. Мабуть, подібним обмеженням лімітовано і граничне число можливих учасників походів вікінгів, які не перевищували 70 тис. осіб.
[6]Хлевов А. А. Дружина Севера как исторический феномен // Скандинавские чтения 1998 года. Этнографические и культурно-историческиеаспекты. СПб., 1999. – С. 51.
[7]Ще Хакон Добрий ввів закон, згідно з яким всі населені землі від моря до тієї межі, куди піднімався по річках лосось, були поділені на корабельні округи. Було визначено, скільки кораблів і якої величини повинен виставити кожен округ в разі війни. Уся ця інформація наводиться в сазі про Хакона Доброго, хоча у ній практично немає згадок про чисельність особового складу – лише кількість суден.
[8]The Anglo-Saxon Chronicle. Illustrated and Annotated: Editor Bob Carruthers. / Coda Books Ltd, 2012. – Р 89-90.
[9]«Англосаксонська хроніка» — найдавніший літопис Англії, що охоплює період з ранніх саксонських поселенців у 495 році й аж до 1154 року. Його укладання почалось наприкінці IX століття за короля Альфреда,збереглось дев’ять рукописів хроніки, написаних англосаксонською мовою і частково латиною.
[10]Там само – С. 99.
[11]Там само – С. 99.
[12]Флот, який згадується під 851 роком, найбільший із тих, про які коли-небудь повідомляла «Англосаксонська хроніка». Це число виглядає підозріло, як результат десятикратного збільшення. До нього варто ставитися так, ніби воно просто означає «багато кораблів».
[13]Там само – С. 108.
[14]Там само – С. 109.
[15]The Anglo-Saxon Chronicle. Illustrated and Annotated – С. 109.
[16]Там само. – С. 112.
[17]Там само. – С. 115.
[18]Якщо на кораблях перевозили і коней, як це було в 893 році, то зрозуміло, що кількість людей на кожному судні повинна було сильно зменшитися. Килим з Байо (який славиться своєю достовірністю) був вишитий незабаром після нормандського завоювання Англії, і на ньому є сцени переправи флоту Вільгельма через Ла-Манш, на яких видно, що максимальне кількість коней на кораблі – до 10.
[19]Там само – С. 119.
[20]«Аннали королівства Ірландії чотирьох майстрів» – це звід середньовічних ірландських анналів,які охоплюють період з 431 по 1540 рр.
[21]O’Clery М., MacDermott Р. The Annals of Ireland / B. Geraghty, 1846. – P. 468.
[22]The Annals of Ireland – P. 468.
[23]Там само. – С. 468.
[24]Там само. – С. 469.
[25]Halsall G. Warfare and Society in the Barbarian West 450–900. – London: Routledge, 2003. – P. 123.
[26]Аббон Горбатий – монах-бенедиктинець із паризького абатства Сен-Жермен-де-Пре. Вважається, що він був свідком облоги Парижу вікінгами у 885–886 рр., якій і посвятив поему.
[27]История среднихвеков в ее писателях и исследованиях новейших ученых. Том II. / СПб. 1864. – С. 173.
[28]Аннали Ксантена (лат. Annales Xantenses) — це аннали, які описують історію Франкської держави з 790 по 873 рр. Отримали свою назву від міста Ксантена. Напад на нього вікінгів в 864 р. автор анналів описав як свідок подій.
[29]Усюди по тексту язичники – це вікінги.
[30]Историки епохи Каролингов. – М.: РОССПЭН, 1999. – С. 143.
[31]Дуурстед – те саме, що й Дорестад.
[32]Историки епохи Каролингов – С. 144.
[33]Там само – С. 144.
[34]І, як наслідок, «Карл, через своє [військове] лінивство віддав їм [вікінгам] багато тисяч фунтів золота і срібла, щоби вони покинули Галлію; що вони і зробили.
[35]Readings In European History Volume I by James Harvey Robinson / Ginn&Company 1904. – P.158–159.
[36]Там само – C. 159.
[37]Там само – C. 160.
[38]Там само – C. 160–161.
[39]Readings In European History Volume I by James Harvey Robinson – Р. 161.
[40]Там само – C. 162.
[41]Можна зробити висновок, що команда корабля складалася з приблизно 100 людей
[42]Историки епохи Каролингов. – М.: РОССПЭН, 1999. – С. 155.
[43]Там само. – С. 156.
[44]Бертинські аннали (лат. Annales Bertiniani) — це літературний твір, написаний у 830–882 рр. Назва походить від місця знахідки основного рукопису – абатства Святого Бертина на півночі Франції
[45]Бертинские аннали (Анналы Сен-Бертена) / пер. Волынец А. – С. 9
[46]Там само. – С. 10
[47]В оригіналі – ab oceano Euripo.
[48]Бертинские аннали (Анналы Сен-Бертена) – С. 16.
[49]Там само. – С. 19.
[50]Видно ще один напрямок походів вікінгів – на іспанські території. Зауважимо лише, що їх походи в даний регіон зафіксовані у 859, 862, 968, 984, 1016, 1018, 1050 рр.
[51]Там само. –С. 21.
[52]Секвана – річка Сена
[53]Там само. – С. 21.
[54]Там само. – С. 22.
[55]Бертинские аннали (Анналы Сен-Бертена) – С. 24.
[56]Там само. – С. 28.
[57]Бурдіґала (лат.Burdigala)— назва поселення, яке знаходилося на місці сучасного французького міста Бордо.
[58]Бертинские аннали (Анналы Сен-Бертена) – С. 29-30.
[59]Лютеція Паризіоріум (лат. Lutetia Parisiorum) — стародавнє поселення на місці сучасного Парижа.
[60]Геновефа – те саме, що й Женев’єва
[61]Там само. – С. 33.
[62]Там само. – С. 34.
[63]Там само. – С. 34.
[64]Цього ж року, згідно з «Бертинськими анналами», король Данії Йорик послав у морський похід по Ельбі флотилію з 60 кораблів
[65]Хлевов А. А. Дружина Севера как исторический феномен. – С. 50.
[66]«Chronicon de gestis normannorum in Francia» – компіляція таких історичних джерел, як Ведастинські та Бертинські аннали. Його конструкція надзвичайно проста – вказується рік події, описується агресія вікінгів стосовно певної території, констатація завданих збитків для неї, а на завершення – реакція на цю подію влади.
[67]Козлов А. С. «Chronicon De Gestis normannorumin Francia» как источник / A. C. Козлов // Античная древность и средниевека. / Екатеринбург: [Изд-во Урал. ун-та], 2009. — Вып. 39. – С. 112.
[68]Там само. – С. 113.
[69]Там само. – С. 115.
[70]«Хроніка» – одна із найбільших в середньовічній Європі як по об’єму, так і по охопленому періоду – 741–1139 рр. Це компіляція із понад 100 окремих хронік.
[71]Саксон Анналист. Хроника. 741–1139 / Перевод с лат. и комм. И. В. Дьяконова. / М.: Русская панорама, 2012. – С. 68.
[72]Там само. – С. 77-78.
[73]Там само – С. 83–84.
[74]«Аннали Флодоарда» – хроніка архіваріуса Реймської церкви Флодоарда, який жив у X ст., тобто був очевидцем значної частини подій, описаних у даному творі.
[75]Рихер Реймский. История. / М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1997. – С. 187.
[76]Там само. – С.187.
[77]Там само. – С. 188.
[78]Там само. – 189.
[79]«Аннали Флодоарда» завершуються 966 р.
[80]Відомий також під іменами Роллон, Рольф, після хрещення – Роберт І.
[81]Симпсон Ж. Викинги. Быт, религия, культура. – С. 39.
[82]Відомі назви головних торгових шляхів скандинавів у цьому регіоні, наприклад, «Грецький шлях» та «Волзький шлях».
[83]Опис шляху можна знайти в «Повісті временних літ» та у творі візантійського імператора Константина VII Багрянородного «Про управління імперією».
[84]Коротко окреслимо його в рамках кораблебудування і поховальних традицій. Яскравим прикладом для цього є могильник Плакун під Ладогою, що знаходиться на правому берегу Волхова, на заболоченій першій надзаплавній терасі в урочищі Плакун, який за обрядом та знайденим інвентарем схожий на могили із Бірки. До 1940 р. в ньому нараховувалося 13 низьких (заввишки 0,3—0,6 м) плоских насипів діаметром 10–20 м. Наразі розкопано 11 курганів, із них в десяти знайдено спалення в лодіях. У 1977 р. Г. С. Лебедєв припустив, що це поховання було здійснене у кораблі з рештками коней біля форштевня. Є. М. Носов спростував цю думку і, своєю чергою, також висунув гіпотезу, що поховання здійснене на помості із корабельних дощок або частини борту лодії. Він же зв’язав обряд поховання із скандинавськими традиціями і датував його X ст. Варто також зауважити, що знайдені рештки кораблів є місцевими репліками скандинавських суден (вони збудовані за такою самою технологією).
[85]Маються на увазі військові походи на Візантійську імперію 860, 907, 911 рр.
[86]Ібн-Хордадбех – мусульманський географ іранського походження. Його «Книга шляхів і країн» – перший зразок жанру арабської описової географії, який дійшов до нашого часу.
[87]Сучасна назва – Волгоград
[88]Каспійське море
[89]Очевидно, це назва міста Ургенич древній
[90]Р. Хенниг Неведомые земли. Том 2. / М.: Изд-во иностранной литературы, 1961. – С. 240.
[91]Аль Масуді – арабський історик та мандрівник. Із приблизно 20 його праць збереглися тільки твори «Луки золота й копальні самоцвітів» (943), «Книга повідомлень і роздумів» (956) та деякі фрагменти інших творів.
[92]В даному джерелі руси – скандинави.
[93]Гаркави А. Я. «Сказания мусульманських писателей о славянах и русских». / СПб., 1870. – С. 130–134.
[94]Азовське море
[95]Баку
[96]Хенниг Р. Неведомые земли. Том 2. С. 241–242.
[97]Там само. – С. 242.
[98]297 рік хіджри, тобто 909–910 рр.
[99]Абу-Cіргам Ахмед бен-ель-Касим, який був намісником в Сарі
[100]Там само. – С. 242.
[101]Перші за часом вікінги у Візантії згадані в «Сазі про Хравнкеле годи Фрейра»: в ній розповідається, по-перше, про поїздку до Константинополя Торкеля Світле Пасмо, сина Тьоста, який протягом 7 років «ходив під рукою конунга Гарді», по-друге, про перебування в Міклагарді мореплавця-купця (farmaðr) Ейвінда Бьярнарсона, який «здобув там велику прихильність грецького конунга і був там в дружині». Поїздка Торкеля датується 937–944 рр., Ейвінд – часом до 950 р.
[102]Васильевский В. Г. Труды В. Г. Васильевского [Т. 1]. / СПб.; Л.: [Акад. наук], 1908.
[103]Мельникова Е. А. Варяги, варанги. Вэринги: скандинавы на Руси и в Византии // Византийскийвременник, т. 55 (80), ч. 2. – М.: “Наука”, 1998.
[104]Літопис Руський / пер. Л. Махновця. – К.: Дніпро, 1989. – С. 47.
[105]Васильевский В. Г. Труды В. Г. Васильевского: [Т. 1]. – С. 196.
[106]Там само. – С. 196–197.
[107]Георгій Кедрін подає таку інформацію, датовану 1034 р.: «Один із Варангів, розсіяних по фемі Фракійській для зимування, зустрів в пустельному місці туземну жінку і здійснив замах на її цноту […] але жінка вихопила меч цього чоловіка, вразила варвара в серце і вбила його на місці. Коли її вчинок став відомим в окрузі, Варанги, зібравшись разом, віддали честь цій жінці і віддали їй всю власність насильника, а його кинули без поховання, згідно з законами про самогубців».
[108]Vasiliev A. A. The opening stages of the Anglo-Saxon immigration to Byzantium in the eleventh century // Seminarium Kondakovianum, 1937. — Т. IX. — P. 59.
[109]Сойер П. Эпоха викингов. – С. 27.
[110]Мельникова Е. А. Скандинавские рунические надписи. / М.: Восточная литература, 2001.
[111]Є т. зв. «Камені Інґвара». Наприклад, на одному з них є такий напис: «Тола цей камінь поставила в пам’ять про сина свого Харальда, брата Інґвара. Вони хоробро пішли за золотом і на сході орлу віддалися,вони померли в землі Аббасидів».
[112]Інґвар був родичем Інгігерди, дружини Ярослава Мудрого, про якого і йде мова у даному уривку
[113]Глазырина Г. В. Сага об Ингваре Путешественнике: Текст. Перевод. Комментарий. / М.: “Восточная литература”, 2002. – С. 255.
[114]Маркарян С. А. По поводу личности предводителя дружины викингов на Кавказе в XI веке // Ереван: “Историко-филологический жрнал НАН”, 2000. – С. 155.
[115]Глазырина Г. В. Сага об Ингваре Путешественнике: Текст. Перевод. Комментарий. – С. 260.
[116]Вивчення топографії монетних знахідок дає підстави стверджувати про зміну напрямків основних торгових шляхів, що з’єднували країни арабського Сходу з державами Центральної і Західної Європи. Одним з факторів, який став каталізатором цього процесу, був похід великого князя київського Святослава Ігоровича проти хазарів (близько 965 р.), внаслідок якого їхня столиця, м. Ітіль, була знищена, а сам каганат перестав існувати. Ця подія дестабілізувала розвиток торгівлі у даному регіоні. Купці надавали перевагу спокійнішим шляхам, що пролягали вздовж Дніпра, Південного Бугу та Дністра. Причини зменшення, а згодом і припинення надходження на європейський грошовий ринок куфічних дірхемів досі остаточно не з’ясовані. Імовірно, визначальною стала так звана “криза срібла”, що розпочалася в країнах арабського Сходу у X ст. і призвела до скорочення масштабів монетного карбування та погіршення якості дірхемів, котрі через це надалі не могли слугувати засобами міжнародного грошового обігу.
[117]Роэсдаль Э. Мир викингов. Викинги дома и за рубежом. / Спб.: Книгоиздательство “Всемирное слово”, 2001. – С. 224.
[118]Роэсдаль Э. Мир викингов. Викинги дома и за рубежом. – С. 225.
[119]Там само. – С. 226.
[120]The Anglo-Saxon Chronicle Illustrated and Annotated – Р. 173.
[121]Фиркс И. Суда викингов. – С. 11.
[122]Андерсон Р., Андерсон Р. Ч. Парусные корабли. История мореплавания и кораблестроения с древних времен до XIX века. / М.: Центрполиграф, 2014. – С. 273.
[123]Шершов А. П. К истории военного кораблестроения. / М.: Военмориздат ВММ СССР, 1952. – С. 52–53.
[124]Шершов А. П. К истории военного кораблестроения. – С. 54.
[125]Бережинський В. Г. Флот Київської Русі / В. Г. Бережинський // Воєнна історія. – 2002. – № 1. – С. 25.
[126]Там само. – С. 26–27.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 