Міфи і правда про катарів
Myths and truth about Cathars
Автор – Дульнєва Наталія, історик-медієвіст, закінчила історичний факультет Львівського Національного університету, кандидат філософських наук, фрілансер, працює викладачем прав людини у громадській організації “Вища школа професійної політики”.
За останні десятиріччя ХХ століття французькі історики та спеціалісти з вивчення середньовічних текстів здійснили справжню наукову революцію. Йдеться про середньовічних катарів та катаризм. Раніше дослідники вважали, що усі свідчення про катарів написані виключно їхніми противниками.
Але в архівах були знайдені справжні тексти, створені самими катарами – це й ритуальні писання для служби Божої, і теологічні трактати. Після порівняння цих рукописів з усім комплексом існуючих документів, особливо юридичних реєстрів інквізиції, стало зрозуміло, що «справжнє обличчя катаризму» (так називається одна з перших фундаментальних праць відомої французької дослідниці Анн Бренон) зовсім не співпадає з тим образом, до якого ми звикли.
Починаючи ще з радянських часі, підручники, енциклопедії та наукові праці, а також популярні видання розповідають нам про те, хто ж такі катари. Мовляв, назва ця походить від грецького καθαροί, тобт «чисті». Насправді ж популярним це слово зробив німецький історик Карл Шмідт, який у 1848 році написав велику працю «Історія секти катарів або альбігойців». Так була забезпечена всесвітня слава даному терміну, який навіть вважали самоназвою. Та виявилося, що це зовсім не так.
Словом «катари» своїх опонентів-«єретиків» вперше назвав з пропагандистською метою німецький цистерціанець Екберт з Шенау у 1163 році. Для цього він поєднав два слова – cattorum (так німецький простолюд називав єретиків. Люди у своєму невігластві вважали, що інакомислячі віддавалися чаклунству та оргіям за участю диявола, який являвся їм в іпостасі білого кота) та «катаристи». Останнє слово зустрічається у святого Августина, який описував певну маніхейську секту з Африки, представники якої іменували себе «чистими». Цистерціанский канонік вважав, що такою грою слів можна продемонструвати зв’язок сучасних йому дисидентів та античних маніхейців. Ось так і вийшли у нього «катари». З того часу це слово зробило запаморочливу кар’єру, особливо в Італії, а в Німеччині так називали усіх єретиків без розбору. Проте ті, кого так називали, самі про себе ніколи так не говорили, і навіть вважали це прізвисько образливим.
Про себе вони говорили виключно як про «християн», «апостолів», «христополітан» (громадян Христових). Ще їх називали «добрими християнами» або ж «добрими людьми» – особливо в Лангедоці, де вони були укорінені найбільше. Тому зараз доволі часто їх релігійний рух більш коректно називають «християнством добрих людей».
Микола Осокін був практично єдиним у російськомовному середовищі автором серйозної праці про катарів, а в українській публіцистиці цікаву інформацію про них можна знайти в Івана Франка. Проте Осокін писав у XIX столітті, а в той час дуже модною була ідея про те, що катари – це середньовічні гностики, і навіть маніхейці. Практично усі історики того часу були переконані у тому, що катари прийшли до Західної Європи зі Сходу, і що вони вірили у доброго та злого богів. Тому вони не були християнами, а лише ними прикидалися. На якій підставі робився такий висновок? Справа у тому, що релігієзнавці XIX-XX століть поєднували зороастризм, павликіянство, богомільство, катаризм в одне ціле – адже в усіх цих релігіях і конфесіях у тому чи іншому вигляді присутній дуалізм – і намагалися протягти між ними ланцюг «спадкоємності».
Та коли вчені почали серйозно досліджувати богословські трактати, проповіді та обрядові писання катарів, то були здивовані разючою подібністю цих текстів, ідей та ритуалів не з гностиками та маніхейцями, а з першими християнами. Після відкриттів в Наг-Хаммаді нам відомо, що гностики користувалися апокрифічною літературою та дуже складними, нерідко синкретичними міфами. А найголовнішим у спасінні вони вважали не віру, а особливе, відкрите лише для посвячених знання (гнозу). Що ж стосується катарів, то вони визнавали той самий текст Святого Письма, що й інші християни – католики та православні. Проте вони розуміли його зовсім по-інакшому.
Священним для них був увесь комплекс Нового Заповіту (а не лише Євангеліє від Іоанна, як нерідко пишуть), а також багато книг Старого Заповіту. Звичайно, катарів правильно називають новозавітними християнами. До Старого Заповіту вони нерідко ставилися дуже критично, деякі книги його відкидали, а деякі намагалися «перепрочитати» через Євангеліє. Можна сказати, що вони сприймали Старий Заповіт неоднозначно: деколи стверджували, що його автором є сам диявол, а деколи – що книги Пророцькі, Вихід та інші – корисні для душі та богонатхненні, тому що їх можна прочитати символічно. Як би там не було, багато їхніх проповідників завжди мали при собі текст Євангелія, а нерідко і повної Біблії, а у своїх трактатах вони посилаються як на Старий Заповіт, так і на Новий.
Про катарів часто говорять, як про середньовічних маніхейців. Проте маніхейський комплекс вірувань був не християнською єрессю, окремою релігійною системою синкретичного характеру. Її автором був конкретний історичний персонаж – пророк Мані. Так, маніхейство має багато спільного з християнством, але також з ісламом та буддизмом. Мані писав власні тексти та гімни, які вважалися у цій релігії священними. В маніхействі була своя міфологія, свої свята, обряди та священики. Катари нічого про це не знали, а їх власна обрядовість була дуже далекою від маніхейської. Звичайно, можна провести паралелі між катарами та маніхейцями, але вся ця подібність буде нічим іншим, як між маніхейством та будь-якою іншою християнською конфесією.
Чому ж історики минулого були так впевнені, що катари, це якийсь різновид маніхейців? Справа в тому, що вони бачили безпосередній зв’язок між античними маніхейцями, малоазійськими павлікіянами часів Візантійської Імперії та болгарськими богомолами XI століття. Багато писали про те, що богоміли прийшли до Італії, а потім до Лангедоку, а вже звідти розповсюдилися по цілій Європі. Тому дуже модною була теза про те, що знаменитий катарський дуалізм веде свій родовід з екзотичного Сходу, і являє собою щось подібне до скалки у тілі західноєвропейського християнства. Вважалося також, що спочатку дуалізм катарів був справжнім маніхейським або ж радикальним, а чим далі на захід вони просувалися, тим більше він пом’якшувався. Адже катарам потрібно було вербувати прихильників і приховувати своє східне та чужорідне походження.
Як же нині дивляться на цей аспект проблеми сучасні історики? Вони стверджують, що болгарські та візантійські богоміли не мали нічого спільного з павлікіянами. Ба більше, західноєвропейські катари теж не походять від них, а з’являються в історичних документах практично одночасно з богомілами. Виходить, що катари та богоміли – це східно-та західноєвропейські крила однієї і тієї ж течії. Болгарске джерело «Слово Пресвітера Козьми» описує богомілів у 970 році, а перший документ про подібних єретиків в Західній Європі датується початком XI століття (Циркулярний внутрішньоцерковний лист монаха Ербера). Таким чином, ці обидва документи розділяє лише пара десятків років. Цікаво також, що лист монаха Ербера проливає світло на те, що уже в його часи схожі на катарів єретики зустрічаються у багатьох регіонах Європи, і що «вони втягли багатьох людей у цю єресь: і не лише мирян, які залишили усе своє майно, але також кліриків, священників, ченців та черниць».
Та як же бути з катарським дуалізмом – чи він був у «добрих людей»? Так, говорять історики, але не заважало їм бути християнами, причому найсправнішими середньовічними християнами. Ба більше, і їхній дуалізм був не маніхейським, а християнським. У маніхействі дуалізм є початковою тезою, звідки виходить уся теологія цієї релігії. У катаризмі ж дуалізм був не фундаментом, а висновком, до якого поступово прийшли їхні богослови, вивчаючи Святе Письмо. Адже в самих християнських текстах, які шанують усі без винятку, теж є прихований дуалізм. Це і протиставлення світу і Царства Божого, і те, що «Князем» в Євангелії недвозначно називається диявол, і багато іншого.
Виходячи з вивчення та розуміння цих і подібних текстів, катарські теологи поступово прийшли до висновку, що світ, у якому ми живемо, походить не від Бога, а від Сатани або якогось злого початку. Але й у різних спільнот перших християн античної доби теж можна знайти подібні ідеї, в тому числі і у ченців, які поділяли вчення Орігена. Перш за все, це протиставлення Старого та Нового Заповітів і тема про подолання Закону Мойсея заповідями блаженства. У Святому Письмі безпосередньо говориться про відразу до світу:
«Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене він раніше від вас зненавидів. Коли б ви були від світу, то світ своє любив би; ви ж не від світу, але Я вибрав вас зі світу, тому світ і ненавидить вас. (Іо. 15,18-19)».
До речі, до дванадцятого століття опоненти «добрих людей» нібито не помічали їхнього дуалізму і звинувачували їх переважно у тому, що ті не визнають авторитету та ієрархії так званих «Великих церков». Та це й не дивно, адже ідеалом християнства романської доби було життя ченців – «янгольського чину».
Катаризм – це християнська конфесія, де догматизм практично відсутній. Тому дуалізм не можна назвати «катарським догматом». Це, скоріш, відповідь на знамениті питання теодицеї: чому у світі панують зло і смерть, якщо Бог добрий та всемогутній? «Добрі люди» казали, що якщо ми бачимо, що у суспільстві усюди панує насильство та несправедливість, а у природі усе смертне та скороминуче, то щось із цим світом не так. Він не міг бути створений Богом, адже усе, що Бог створює – є благим за визначенням. Виходить, що наш світ створив хтось інший, або ж він виник якимось іншим способом.
Багато вчених вважають, що спочатку богоміли та західноєвропейські катарські богослови вважали, що світ створений бунтівним янголом, який був сповнений гордощів та пав. Але потім, у процесі вивчення Святого Письма і особливо філософії Арістотеля, вони вирішили, що логічніше буде припустити, що янголи не могли повстати проти Бога з власної волі. Адже Бог створив їх добрими, а зла Він не створював. Тобто, щось інше підштовхнуло янголів до падіння – якийсь інший початок. Так сформувався справжній дуалізм, який називають «абсолютним» або ж «радикальним», і який потім став домінуючою точкою зору «добрих християн». Вони спростували теорію ортодоксів про те, що люди та янголи самі винні у своєму падінні, оскільки вільно обрали зло. Це брехня та насильство диявола, або, кажучи мовою філософії, «іншого початку», спонукали Божі створіння до падіння. Така ідея отримала найбільш чітке та зрозуміле філософське завершення у так званій «Книзі про два початки» – резюме на велику працю катарського єпископа з Італії Джованні де Луджіо.
Католицька історіографія нерідко називає «добрих людей» не лише єретиками, але й сектантами. До речі, як це не дивно, але внесок у цю легенду додали і радянські історики, які чомусь зараховували катарів до «міських рухів плебеїв» і писали, що ті відкидали усіляку церковну ієрархію. Недалеко від них пішли і сучасні англійські та американські історики, які час від часу публікують книги про те, що катарів насправді не було взагалі, а увесь їхній рух – плід уяви середньовічних клерикалів.
За багатьма документальними свідченнями, у тому числі і текстами, які містять проповіді катарі, можна скласти уявлення про те, що вони вважали себе справжньою Церквою Христовою, причому єдиною, де можливе спасіння душі. Вони говорили про власну «апостольську спадкоємність» і про те, що з давніх-давен вони ховалися у підпіллі у різних країнах Європи, у тому числі у Греції. Цим самим вони разюче відрізняються від так званих «єретиків-реформаторів», які хотіли лише очистити церкву, а не мали своєї власної.
«Ми – не від світу сього; але ви, ті, що люблять світ, ви уклали угоду зі світом, тому що ви – від світу (парафраза Іо. 15, 19). Брехлиі апостоли, що зрадили Слову Христову, …ви зійшли зі шляху, ви та отці ваші. Але ми та отці наші – спадкоємці апостолів, і залишаємося ними по благодаті Христовій, і так буде до кінця часів. І щоб відрізнити нас і вас, Христос сказав: «За плодами їхніми пізнаєте їх» (Mт. 7,16). Наші плоди – це наслідування Христа.» [Patrologie Latine, vol. 182. col. 676-680. Додаток до листів св. Бернара. Перекладено по публікації Аnne Brenon, Heresis 25, 1995.]
І катари, і богоміли були організовані у релігійні спільноти, а зразком для них слугували церкви перших християн. У галузі ієрархії вони небагато відрізнялися від будь-якої традиційної церкви – вони теж поділялися на клір та вірних. Катарський клір, власне, і називали «добрими людьми». Це були чоловіки та жінки, які давали обітниці чернечого характеру (цнотливості, життя у спільноті та ненасильства), але в той же час виконували функції священників, тобто проповідували і мали право приділяти святих тайн. Вони жили у спеціальних будинках для спільнот, але не були ані відлюдниками, ані самітниками. Вхід у ці будинки був відкритий для віруючих, а самі клірики могли вільно відходити та повертатися.
Катарські клірики, які жили у спільнотах, займалися ремеслами та торгівлею, заробляючи на життя працею власних рук. Чоловічі спільноти очолювали Старші, а жіночі – ігумені. Невеликі регіони очолювали диякони, а помісні церкви – єпископи, які обиралися загальними зборами кліру. На чолі кожної церкви було три єпископа – рада. Жодної централізованої церковної влади на манер Римо-католицької не було, а між церквами існували партнерські взаємовідносини. Катари претендували на те, що їхня церва є «кафоличною» (вселенською). Тому своїх опонентів вони називали «злісною церквою Римською». І дійсно, «церква добрих християн» – це загальноєвропейське явище, яке проіснувало загалом близько півтисячі років. Їхні спільноти зустрічалися і в Малій Азії, і в Німеччині, і у Фландрії, і в Іспанії. Тому дуже помиляються ті, хто вважає, що катаризм – це лише південь Франції.
Катаризм має свої особливості. Наприклад, їхнє єдине таїнство, яке походить з часів першого християнство – так зване хрещення Духом через покладання рук (consolamentum) (див. ілюстрацію внизу – ред.)Воно заміняло у катаризмі практично усі католицькі таїнства – і шлюб, і висвячення, і соборування…
Причастя «добрі люди» відкидали, тому замість євхаристії у них практикувалося просте благословіння хліба перед загальною трапезою. Хрещення Духом було подвійним – для тих, кто хотів стати кліриком, воно фактично означало висвячення. Для більшості ж віруючих це було принесенням чернечих обітниць на смертному одрі, щоб мати можливість померти, «віддавшись Богу та Євангелію». До речі, подібне хрещення на ложі смерті чи прийняття чернечих обітниць перед смертю – це специфіка античного та середньовічного християнства. З цим пов’язаний ще один ритуал катаризму – вшанування «Духа Святого». Він полягав у тому, що віруючий при зустрічі з «добрим християнином» тричі здійснював земний уклін та просив благословення. (див. ілюстрацію внизу – ред.) Цим він ніби підтверджував своє «прагнення до добра», тобто бажання стати ченцем, хоча б і в останню годину. Катарський клір складався з людей, які походили з різних суспільних станів. У різних регіонах Європи більшість формували різні люди: вихідці із бідного духівництва в Болгарії, багатого та освіченого в Греції та Бургундії, середньої та дрібної аристократії у Лангедоку та Італіїї…
І, нарешті, про ставлення до радощів життя. Катари не визнавали таїнства церковного шлюбу, і самі вони, будучи кліриками, у сексуальні відносини не вступали, як і їхні католицькі та православні «колеги». Але їхні вірні жили як звичайні люди – женилися, заводили дітей, мали пригоди «на стороні». Катарська церква не засуджувала їх за розлучення чи позашлюбне кохання, вважаючи, що люди, не посвячені Богу, все одно не вільні від гріха. Бувало й таке, що «добрі люди» самі заключали шлюб між своїми вірними, виступаючи свідками цього шлюбу як чисто соціального акту. Та й катарський клір переважно формувався з людей старшого віку, які вже до того мали родини та виростили дітей – культ дівоцтва у них був відсутній, на відміну від католиків.
Багато католицьких та й не лише авторів звинувачували катарів Лангедоку в практиці самогубств шляхом заморення голодом (так звана «ендура»). Але й це виявилося лише легендою. Це слово окситанською мовою означає просто «ритульний піст», який проходила людина перед прийняттям consolamentum, найчастіше дуже суворий піст, на хлібі та воді. Проте у XIV столітті, у часи страшних переслідувань інквізиції, деякі «добрі люди» та віруючі обирали смерть від голоду, а не на вогнищі як крок відчаю. Але це ніколи не було існуючою у катарській церкві практикою.
Християнство «добрих людей», всупереч тому, що про нього говорять, не прагнуло до смерті та страждань, і ніколи їх не виправдовувало. Але її клірики переносили ці муки та гоніння так мужньо, що це дивувало навіть ворогів. А самий факт жорстоких переслідувань лише переконував прихильників цього християнського руху у тому, що їхній шлях – це шлях апостолів та мучеників. Про це говорять знамениті слова одного з останніх великих катарських проповідників Пейре Отьє:
«Я скажу тобі причину, чому нас зовуть єретиками. Це тому, що світ ненавидить нас. І не дивно, що він нас ненавидить, бо так само ненавиділи й Господа нашого і переслідували апостолів Його… Бо ж є дві Церкви, одна гнана, але прощає, а інша прагне всім заволодіти й дере шкуру. І тільки та, котра гнана, але прощає, воістину йде шляхом апостолів: що говорить, те й робить. А та Церква, котра прагне усім заволодіти й здирає шкуру, це Римська Церква». [Свідчення Пейре Маурі перед інквізитором Жаком Фурньє, червень 1324 р. Цит. по Jean Duvernoy. Le Registre d’Inquisition de Jaques Fournier (1318-1325). Mouton, Paris-La Haye, 1977-1978. ]
ПРИМІТКИ
1. Brenon A.. Les archipels cathares, dissidence chrétienne dans l’Europe médiévale, l’Hydre Editions,2003.
2. Brenon А. Le Vrai visage du catharisme. – Toulouse: Perrin, 2004.
3. Bonnassie P, Landes R. Une nouvelle heresie est nee en ce monde…// Les Societes meridionales autor de l’An Mil, repertoire des sources et documents commebtes, Les societes meridionales autour de l’An Mil. Paris, CNRS Editions, 1992, pp. 435-459.
4. Duvernoy Jean. La religion des cathares. – Toulouse: Privat, 1977.
5. Jiménez Sanchez Pilar. Les catharismes: Modeles dissidents du christianisme médiéval (XIIe -XIIIe siecles), – Presses Universitaires de Rennes, 2008.
Із зауваженнями, пропозиціямии чи запитаннями просимо звертатись до – Владислав Кіорсак
e-mail – Vlad.kiorsak@gmail.com
Редактор – Ірина Гіщинська
А також, у Facebook –
Львівський історичний клуб 